За час слідства він схуд, постарів, засинав просто на допитах, часом непритомнів. Його ляскали по щоках, відливали водою, садовили на стілець і знову запитували: хто, де, коли, шифри, паролі, явки й адреси. Він, ледве ворушачи сухим шерехатим язиком, тупо й безтямно повторював: "Кому треба, той знає". Слідчі казали "дуже затятий", найнезворушніші втрачали терпець, кричал и, тупотіли ногами, пускали в хід кулаки і навіть плювалися. Один із них, доведений до відчаю, упав перед Чонкіним на коліна: "Ти^ іроде клятий, себе не шкодуєш, так хоч мене пожалій, у мене ж сім'я".
Муки Чонкіна скінчилися, коли за справу знову взявся майор Фігурін. Розібравшись в обстановці, Фігурін нагодував Чонкіна, напоїв чаєм, пригощав довгими цигарками, від яких солодко паморочилося в голові, і говорив по-доброму, як людина з людиною:
— На жаль, Ваню, серед наших співробітників теж не всі святі. Служба така, що часом мимоволі стаєш жорстоким. До того ж люди, котрі до нас потрапляють, не завжди тверезо оцінюють обстановку, не завжди можуть зрозуміти, що від них вимагається. Ось, скажімо, ми беремо людину й кажемо їй: "Ти наш ворог". Вона не погоджується, вона заперечує: "Ні, я не ворог". Та як же це може бути? Раз ми заарештовуємо людину, вона, природно, нас ненавидить. А якщо вона при цьому вважає себе невинною, то ненавидить удвічі, втричі. А раз ненавидить, значить, ворог, значить, винна. Тому, Ваню, я особисто вважаю найлютішими ворогами саме невинних.
Майор Фігурін не хотів зводити наклеп на Чонкіна і приписувати йому те, чого не було.
— Я не прибічник таких методів. Я користуюся у своїй роботі тільки фактами, а не домислами. Значить, у село Красне ти прибув за завданням свого командування. Так?
— Так,— погодився Чонкін.
— Тобі дали гвинтівку, набої, посадили в літак і відправили в Красне? Так?
— Так.
— Ну, тоді так і запишемо: "Отримавши завдання свого командування, я був забезпечений зброєю, боєприпасами і повітряним шляхом закинутий в село Красне". Правильно?
Чонкін стенув плечима: начебто правильно.
— Підемо далі. Тебе залишили самого, стояти нудно, ти почав роззиратися туди-сюди, побачив Нюру, допоміг їй на городі, випили, лишився на ніч, відтак познайомився з іншими мешканцями, розмовляв з ними про те, про се, цікавився, як живуть... Я нічого не плутаю?
— Ні.
— Гаразд, запишемо: "По прибутті на місце своєї майбутньої діяльності вів візуальні спостереження, заводив зв'язки, встановлював контакти, з'ясовував настрої, вступив у незаконні стосунки з Бєляшовою..."
— Е-е! — наполохався Чонкін, відчувши пастку.— Як же це незаконні? Я ж не ґвалтівник, я ж за згодою.
— А я нічого такого й не кажу,— мовив майор.— Я лише маю на увазі, що ти з нею не був розписаний. Це ж так?
— А, ви про це,— збагнув Чонкін.— Тоді й справді так. Ні, що там казати, зрозумів Чонкін,— слідчі бувають
різні. Майор Фігурін од усіх вигідно відрізнявся тим, що не кричав, не тупотів ногами, не замахувався і дурних запитань не ставив, писав усе, як є, хоча, правду кажучи, писав словами якимись надто розумними, аж лиховісними. А те, що майор додав відносно світової буржуазії, емігрантських кіл, колишніх поміщиків і капіталістів, про це, Чонкін знав, учені люди і в газетах писали, і на зборах говорили, на цьому й політрук Ярпев на політзаняттях наголошував постійно.
Майор з Чонкіним поводився по-доброму, і Чонкін з майором поводився по-доброму і на кожному аркуші, який був йому запропонований, акуратно вивів: "Чонкін". Що-що, а це вже він умів, навіть майор його похвалив: "Здорово,— каже,— в тебе вийшло",— і прізвище "Голицин" всюди поставив у дужках.
54
Спектакль на сцені розігрувався, як і належить, цілком відповідно до заздалегідь написаної п'єси.
Викликані на сцену експерти дослідили речові докази — гвинтівку зразка 1891/30 року і ордер на арешт підсудного. Зачитавши результати дактилоскопічної, балістичної та хімічної експертиз, вони незаперечно довели, що отвір в ордері — від кулі, яка вилетіла з даної гвинтівки, котрою під час пострілу користувався підсудний.
Експертів змінили свідки, яких доставили в зал суду під конвоєм.
Свідок Гладишев засвідчив, що підсудний з першої хвилини своєї появи в селі Красному вів розгульний спосіб життя, покинув пост, вступив у зв'язок з поштаркою Бєля-шовою, пиячив, вів провокаційні розмови, допустив потраву городу, що мав неоціненне наукове значення, виявив опір владі. Про те, що під машкарою рядового Чонкіна ховався князь Голицин, свідок начебто не знав, але поведінка підсудного викликала в нього підозру, що це не наша людина, наші люди, а тим паче воїни Червоної Армії, так поводитись не можуть.
Особливе обурення глядачів викликали свідчення Ревкі-на, який зізнався, що, бувши учасником таємної троць-кістської групи, захопив пост секретаря райкому, діяв під прямим керівництвом підсудного, систематично займався винищенням партійних кадрів, докладав усіх зусиль до розвалу ідейно-політичної і виховної роботи серед населення. З допомогою людей, поставлених ним на ключові пости, штучно викликав постійне падіння врожайності, зниження продуктивності тваринництва, вів курс на збідніння колгоспного селянства з тим, щоб настроїти його проти радянської влади.
Свідок Курт Філіппов, проникнувши за завданням німецької розвідки в органи НКВС, здійснював прямий зв'язок між підсудним і верховним командуванням третього рейху...
Під час допиту Філіппова майору Фігуріну подзвонили й повідомили, що прибули нарешті скандінави. Скандінавів чекали ще з ранковим поїздом, але поїзд затримався у дорозі, невідомо було, прийде чи не прийде, думали навіть перенести дебати сторін, останнє слово і виголошення вироку на наступний день, та все обійшлось.
Майор доповів про дзвінок приїжджому генералові, той сказав:
— Дуже добре, піди проінструктуй.
У коридорі перед своєю приймальнею Фігурін застав групу молодих людей, які сиділи на стільцях вздовж стіни. Досвідчене око одразу могло б визнати в молодих людях столичних мешканців, трималися вони трохи невимушеніше, ніж звичайно тримаються люди в закладах подібного типу, а втім, і у всіляких інших закладах також.
Приїжджих було дев'ять чоловік — вісім хлопців і одна дівка в беретці набакир. У яскраво нафарбованих губах дівка тримала дешеву цигарочку і люб'язно бесідувала з вусатим та бородатим молодиком, котрий сидів поруч неї. У молодика було таке довге волосся, за яке в ті часи могли б і посадити.
— Здрастуйте, товариші! — привітався на ходу Фігурін, і весь цей набрід безладно йому відповів.
Фігурін поцікавився, хто з них старший, підвівся той самий з борідкою і довгим волоссям, Фігурін запросив його до себе.
У кабінеті бородань пред'явив свої повноваження, Фігурін пояснив йому, що й до чого, потім подзвонив директорові Будинку культури залізничників, наказав: під час перерви в судовому засіданні прийняти приїжджу групу, надати можливість ознайомитися з залом і допомогти їм підготувати робоче місце.
Директор, маленький метушливий чоловічок, зустрів прибулих шанобливо, з блокнотом у руках і з виразом готовності до всіляких послуг на обличчі.
Бородань, потиснувши директорові руку, відрекомендувався, сказав, що його звати Федір Шилкін, про решту мовив: "А це мої люди".
У залі, на час перерви звільненому від публіки, приїжджі роззосередилися: Шилкін сів у першому ряду, двоє на певній відстані один від одного в четвертому, один у сьомому, знову двоє в десятому, дівка в беретці у тринадцятому і останні двоє в шістнадцятому.
— Так,— Шилкін підвівся і повернувся обличчям до залу.— Всі на місцях? Гаразд. Приготувалися! Люсю, кинь палити! Поїхали. Три-чотири!
Усі приїжджі зірвалися на ноги і, на превеликий подив директора (йому, провінціалу, такого досі бачити не доводилося), почали, ляскаючи в долоні, хором скандувати:
Наша Ма-ша їла кашу! На-ша Ма-ша їла кашу!
Так вони повторили декілька разів. Покинувши своє місце, Шилкін пересувався по залу і з кожної нової позиції уважно вслухався у виголошувані хором слова. Потім замахав руками:
— Все, дякую, молодці. Вам,— повернувся він до директора,— теж спасибі. Акустика, звичайно, не дуэке, та нічого, працювати можна. Ці місця прошу зарезервувати.
— Буде виконано,— слухняно сказав директор, позначивши щось у блокноті.
Закінчивши репетицію, приїжджі вирушили до їдальні ІТП отоварювати свої рейсові талони.
56
У Москві, в Ленінграді, можливо, і в інших великих містах, де зосереджено багато видовищних закладів, існує особлива категорія громадян, яких — чоловіків — називають сирами, а жінок — сирихами. Жодне хоч трохи примітне театральне видовище, чи то опера, балет чи драма, не обходиться без участі сирів і сирих. Вони проникають на всі прем'єри, бурхливо реагують на вдалі репліки, голосно плещуть у долоні, гукають "браво" чи скандують прізвища своїх кумирів, які відзначилися на сцені. Сири бувають універсальні, бувають прихильниками якогось одного виду театрального мистецтва. За відданістю кумирам вони поділяються на лемешистів, козловістів, Качалов —ців, яблочкінців, улановців і так далі. Федя Шилкін був обуховцем. Це не означає, що інших акторів він зовсім не помічав, ні, будучи об'єктивним знавцем опери, він виді ляв багатьох акторів, але серце його належало тільки одній Надії Андріївні Обуховій (меццо-сопрано). Федя пишався тим, що в Москві не пропустив жодної опери, жодного концерту за участю улюбленої співачки (а траплялося, їздив за нею і в інші міста). І жодного разу на жоден спектакль чи концерт не прийшов без квітів, які, зважаючи на його мізерну зарплату (Федя працював у якійсь незначній конторі на незначній посаді), обходилися йому недешево. Ходив він у старенькому, церованому, завжди одному і тому ж костюмчику, іноді перебивався без обіду, а то й без вечері, але на будь-якому виступі Обухової незмінно з'являвся з букетом, і не яким-небудь, а неодмінно — троянди, гвоздики, ну, в крайньому разі, жоржини.
Під час спектаклю чи концерту Федя дарма не кричав і в долоні не ляскав. Сидить поважно, чекає закінчення вистави. Зате вже коли падає завіса, коли артисти виходять з поклонами, Федя враз мінявся. Підбіжить до самісінької сцени, вигнеться хижо, і букет, наче граната, летить до ніг улюбленої співачки.