Овід

її копали вночі підневільні руки, і сльози падали на лопату. Проходячи мимо, Овід за­зирну, посміхаючись, у темну яму, кинув погляд на зів'ялу траву і глибоко зітхнув, вбираючи в себе за­пашни дух щойно викопаної землі.

Коло дерева сержант спинився, і Овід подивився навколо з ясною усмішкою.

— Тут ставати, сержанте?

Той мовчки кивнув* головою. Щось перехопило йому горло, і він не міг би вимовити й слова навіть під загрозою смерті. Полковник, його племінник, лей­тенан, який мав подати команду, лікар і священик були вже у дворі. Вони намагалися бути серйозними під променистим поглядом Овода, що кидав їм весе­ли виклик.

— Д-д-доброго ранку, панове! А, і його преподобіє

теж не полінувався так рано встати! Як ся маєте,

капітане? Сьогоднішня наша зустріч приємніша для

вас, ніж перша, правда? Я бачу, ваша рука ще й досі

на перев'язі. А все тому, що я трохи схибив. Зате вже

ці добрі молодці постараються краще за мене. Прав­д ж, хлопці?

Він глянув на хмурі обличчя карабінерів.

— На цей раз не треба буде пов'язки. Ну, чого ж

ви так зажурилися? Струнко! І покажіть, як ви влучно стріляєте. Незабаром матимете стільки роботи, що

навряд чи й управитесь. А сьогодні маєте нагоду тро­х набити руку.

— Сину мій,— перебив його священик, підходячи до нього, тимчасом як інші відступили трохи назад, щоб залишити їх самих,— незабаром ти станеш перед лицем творця. Невже ти не використаєш останніх хвилин, що лишилися в тебе, на покаяння? Подумай, благаю тебе, який жах умерти з усіма гріхами на душі! Коли ти станеш перед верховним суддею, кая­тис буде пізно. Невже ти наблизишся до його гріз трону з жартом на устах?

— З жартом, ваше преподобіє? Мені здається, ви помиляєтесь. Коли прийде наша черга, ми замість півдесятка старих карабінів наставимо гармати, і тоді ви побачите, як ми жартуємо.

— Вони наставлять гармати! Нещасний! Невже не

розумієш, над якою страшною безоднею ти стоїш?

Овід глянув через плече на викопану могилу.

— І ви, ваше преподобіє, гадаєте, що коли кинете мене туди, то вже и скінчили зі мною? Може, для певності покладете ще зверху камінь, щоб я, бува, не воскрес через три дні? Не бійтеся, ваше преподобіє. Я не піду на такі дешеві фокуси. Я лежатиму тихо, мов, та миша, де не покладете. А гармати ми все. ж наставимо.

— Боже милосердний! — вигукнув священик.— Прости цьому нещасному!

— Амінь! — пробурмотів лейтенант глибоким ба­со, а полковник з племінником побожно перехрести.

Не маючи надії, що засудженого можна якось надоумити, священик відмовився од марних спроб і віді­йшо од нього, похитуючи головою й бурмочучи мо­литв. Далі все сталося швидко. Овід сам став на при­значен місце, кинувши останній погляд на червоне й жовте проміння, яке, сходячи, кидало сонце. Він ще раз попросив, щоб йому не зав'язували очей, і, гля­нувш на його мужнє лице, полковник мимоволі по­годивс. Ллє обидва вони не подумали, який тягар поклали цим на солдатів.

Він стояв і посміхаючись дивився на них; руки у карабінерів тремтіли.

— Я готовий,— сказав він.

Лейтенант ступив наперед, трохи тремтячи від хви­люванн. Він ніколи ще не командував при розстрілі.

— Струнко! Готуйся! Плі!

Овід злегка похитнувся, але стояв. Одна невірна куля дряпнула його по щоці, і кілька крапель крові упало на його комір. Друга влучила трохи вище від коліна.

Коли дим розійшовся, солдати побачили, що він стоїть, так само посміхаючись, і витирає поніве рукою кров на щоці.

— Погано стріляєте, друзі,— сказав він, і його яс

ний виразний голос різонув по серцю скам'янілих від

жаху солдатів.— Ану, спробуйте ще.

Стогін і тремтіння перебігли по лаві стрільців. Ко­же з них цілив убік, потай сподіваючись, що смерт­ни постріл завдасть рука сусіда, а не його. А Овід. усе стояв і посміхався до них. Вони лише обернули страту в якесь катування, і страшну розправу треба було починати знов. Раптом їх охопив жах, і, опус­тивш карабіни, вони безнадійно слухали прокльони й докори начальства, з тупим страхом вдивляючись у людину, яка, хоч вони її вбили, чомусь лишилася жива.

Полковник грозився кулаком і несамовито кричав, щоб солдати знов вишикувалися, взяли в руки карабі­н і якнайшвидше поклали цьому край. Він теж роз­губивс, як і вони, і не міг глянути на страшну по­стат, що стояла, стояла і не хотіла упасти. Коли Овід заговорив до нього, він злякано здригнувся, по­чувш глумливий голос:

— Що ж це ви, полковнику, вивели якихось ново­бранці? Ану, може, в мене вони стрілятимуть краще. Ну, хлопці! Гей, ти там, ліворуч, держи вище кара­бі.

Та що ти, друже? Це ж не сковорідка у тебе в руці, а карабін. Ну, готові?

Струнко! Готуйся!

— Плі! — крикнув полковник, кидаючись наперед. Він не міг стерпіти, щоб ця людина сама командувала при своїй страті.

Знов пролунали безладні, несміливі постріли, і солдати збились докупи, дико озираючись на всі боки. Один з них навіть не стріляв. Він кинув кара­бі і, припавши до землі, стогнав:

— Не можу! Не можу!

Дим поволі розтанув у промінні ранішнього сонця, ї вони побачили, що Овід упав, але побачили й те, що він ще живий. З хвилину солдати й начальство стоя­л мов кам'яні і з жахом дивились на тіло, що кор­чилос і металось по землі. Раптом лікар і полковник з криком кинулись уперед, бо Овід став на одне ко­лін і, дивлячись у лице солдатам, знов посміхнувся.

— Знову промах... Спробуйте... ще раз, хлопці...

Може...

Він похитнувся й упав на траву.

— Умер? — прошепотів полковник.

Лікар, ставши на коліна, приклав руку до закри­вавлено сорочки і стиха відповів:

— Здається. Дяка богові.

— Дяка богові! — повторив полковник.— Нарешті!

Племінник торкнув його за руку.

— Дядю, там кардинал. Він коло брами і хоче ввійти.

— Що? Він не ввійде... Я не дозволю. Куди ж ди­витьс варта?

Брама відхилилась і знов зачинилась. Посеред дво­р стояв Монтанеллі ї дивився перед собою непоруш страшним поглядом.

— Ваше преосвященство! Благаю вас... це видови­щ не для вас. Страта тільки скінчилася. Тіло ще не...

— Я прийшов подивитись на нього,— промовив Монтанеллі, і полковника вразило, що він говорить і ходить, мов сновида.

— Боже мій! — вигукнув зненацька один з солдатів.

Полковник швидко оглянувся.

Закривавлена маса на траві знов почала корчитись і стогнати. Лікар кинувся до Овода і поклав його го собі на коліна.

— Швидше! — розпачливо крикнув він.— Швидше

кінчіть його, ви, дикуни, ради всього святого! Це ж

нестерпно!

По руках лікаря текли потоки крові, і, піддержу­юч тіло, що билось у корчах, він сам тремтів з го­лов до ніг. Коли він повів навколо безумним погля, шукаючи допомоги, над його плечима нахилився священик і приклав хрест до уст умираючого.

— В ім'я отця і сина...

Овід підвів голову, спершись об коліно лікаря, і глянув широко розкритими очима на розп'яття.

Серед глибокої, немов морозом скованої тиші він поволі підвів поранену праву руку і відштовхнув хрест. Усе лице його було в червоних плямах.

— Padre... ваш... бог... задоволений?..

Голова його впала на руки лікаря. "

— Ваше преосвященство!

Кардинал стояв наче остовпілий, і полковник Феррарі повторив голосніше:

— Ваше преосвященство! Монтанеллі підвів очі.

— Він умер.

— Так, умер, ваше преосвященство. Ходімо звідси. Це жахливе видовище.

— Він умер,— повторив Монтанеллі і знов глянув на обличчя страченого.— Я торкнувся його, і він умер.

— Чого ж він, власне, сподівався від людини, в яку влучило стільки куль?

— презирливо прошепотів лейтенант.

Лікар відповів йому теж пошепки:

— Мабуть, його вразив вигляд крові.

Полковник рішуче взяв Монтанеллі за руку.

— Ваше преосвященство, не дивіться більш на нього. Дозвольте капеланові провести вас додому.

— Так... я піду.

Монтанеллі повагом одвернувся від закривавленого тіла і пішов до виходу, а за ним рушили священик і сержант. Коло брами він спинився і оглянувся з страшним, як у привида лицем, на якому застигло здивування.

— Він умер...

Через кілька годин Марконе підійшов до малень­ког будинку на горі, щоб сказати Мартіні, що йому вже нема для чого рискувати своїм життям.

Усе вже було підготовлено для Другої спроби ви­зволит Овода, бо новий план був.

далеко простіший, ніж перший. Умовилися, що другого ранку, коли процесія.

1 Капелан— помічник священика у католиків.

з тілом господнім проходитиме повз фортецю,

Мартіні вийде з натовпу і вистрілить в обличчя полковникові. Під час загальної паніки двадцятеро озбро­єни людей кинуться до брами, вдеруться до фортеці

і, силоміць захопивши ключі, проберуться в камеру

в'язня. Виводячи його, вони убиватимуть кожного, хто

здумає їм перешкодити. Від брами мали відходити

з боєм, щоб дати змогу відступити кінному загонові

озброєних контрабандистів, які мали одвезти Овода

до безпечної схованки в горах.

3 усього невеличкого гурту лише Джемма нічого

не знала про цей план. Мартіні не дозволив говорити.

— її серце не витримає,— зауважив він.

Коли контрабандист стукнув садового хвірткою, Мартіні відчинив скляні двері на веранду і вийшов привітати його.

— Що нового, Марконе? А!..

Широкополий бриль контрабандиста був зсунутий на потилицю.

Вони сіли на веранді. Ніхто з них не промовив ні слова. Як тільки Мартіні побачив з-під бриля лице Марконе, він усе зрозумів.

— Коли це сталося? — спитав він після довгої мовчанки. І звук власного голосу здався йому та­ки же сумйим і безнадійним, як усе на світі.

— Сьогодні на світанку. Мені сказав сержант. Він був там і бачив.

Мартіні понурив голову і зняв з рукава нитку.

Він повинен був завтра померти. А тепер бажана мета зникла, як казкова країна золотих сонячних про­мені, що потьмарилася з настанням темряви. Він зно повернеться у буденний світ — світ Грассіні і Гал­л, шифрування і писання памфлетів, партійної гризні між товаришами, підлих інтриг австрійських шпигу­ні — словом, у старе революційне млинове колесо, ._ яке наводило на нього нудьгу.

А десь у глибині його свідомості зяяла бездонна порожнеча, яку ніхто і ніщо не могло вже заповнити, бо Овода вже не було в живих.

Хтось запитав його, і він підвів голову, дивуючись, про що іще можна було говорити.

— Що ви сказали?

— Я кажу, що вам доведеться повідомити її.

Вираз жаху з'явився на лиці Мартіні.

— Як я скажу їй? — вигукнув він. — Це однаково, що піти й убити її. Як я скажу їй?

Він закрив руками очі.