Далі я розказав, що молоді дворяни з дитинства привчаються до неробства та розкошів і, як тільки дозволяє їм вік, починають витрачати свої сили в товаристві розпусних самиць, що заражають їх мерзенними хворобами; а коли процвиндрять майже всі свої статки, то заради грошей одружуються з негарними й нездоровими жінками низького роду, яких вони ненавидять і зневажають. Діти в них звичайно золотушні, рахітичні й потворні, і через те їхні роди дуже рідко переживають три покоління — хіба що жінка подбає про те, щоб знайти своїм дітям здорового батька серед сусідів або слуг і тим поліпшити й продовжити рід. Кволе, хворобливе тіло, щуплява статура і бліда шкіра визнаються в нас за справжні ознаки благородної крові, а здорове, міцне тіло вважають ганьбою для людини знатного роду, бо всі кажуть тоді, що справжнім батьком її був конюх або кучер. До цих тілесних вад додаються ще й розумові та моральні, і кожне з цих людей являє собою сполучення недолугості, тупості, темноти, примхливості, хтивості й дурної пихи.
А проте без згоди198 цих високородних людей не можна затвердити, скасувати або змінити жодного закону, і вони ж безапеляційно порядкують усією нашою власністю.
Розділ VII
Велика любов автора до рідного краю. Зауваження його хазяїна щодо описаних автором англійської конституції та уряду; деякі аналогії та порівняння. Спостереження хазяїна над людською природою.
Читач, мабуть, здивується, що я насмілився виставити наше плем'я в такому непривабливому вигляді перед гуїгнгнмами, які й без того, через мою цілковиту подібність до їхніх єгу, схильні були до найгіршої думки про рід людський. Мушу відверто признатися, що численні чесноти цих чудових чотириногих у порівнянні з розпустою людською розкрили мені очі й так поширили мій світогляд, що наші вчинки й пристрасті я почав бачити в зовсім іншому світлі і вирішив, що з честю мого роду нема чого церемонитись; та це була б і неможлива річ перед такою проникливою особою, як мій хазяїн. Адже він щодня виявляв у мене безліч поганих прикмет, які серед нас ніхто б і не подумав вважати за хиби. Завдяки йому я навчився ненавидіти брехню та обман і так полюбив правду, що заприсягся принести їй у жертву все.
Я хочу бути цілком щирим і признатися читачеві, що в мене був ще один важливіший мотив так вільно змальовувати нашу породу. Ще не проживши в тій країні й року, я пройнявся такою любов'ю і пошаною до її жителів, що твердо вирішив не вертатись додому, а залишитися тут, серед цих дивних гуїгнгнмів, щоб до кінця свого віку спостерігати їхні чесноти та вправлятись у них, не маючи перед очима жодного прикладу нечестя або спокуси. Але доля — мій одвічний ворог — не дала мені такого великого щастя. Проте мене тепер трохи втішає те, що, розповідаючи про своїх земляків, я применшив їхні хиби, скільки це було можливо перед таким проникливим співрозмовником, і кожне питання освітлював якомога сприятливіше для нас. Хто ж бо, справді, може бути безстороннім, коли йдеться про його батьківщину?
Я переказав тут лише суть численних розмов, які провадив з хазяїном майже весь час, поки мав честь бути в нього на службі, і заради стислості випустив набагато більше подробиць, ніж навів.
Коли я відповів на всі запитання хазяїна і, здавалося, вже задовольнив його цікавість, він одного ранку покликав мене і, запропонувавши сісти трохи віддалік від нього (такої честі він доти ніколи мені не виявляв), сказав, що дуже серйозно обміркував усе почуте від мене про мене самого та про нашу країну і склав собі таку думку про нас. Ми — особлива порода тварин, не знати через яку випадковість обдарованих невеличкою часткою розуму, і той розум ми використовуємо лише на те, щоб розвивати наші природні хиби та набувати нових, яких не дала нам природа. Ми самі позбавляємо себе небагатьох здібностей, якими нас обдаровано, дуже вміло вигадуємо собі нові потреби і, здається, витрачаємо все своє життя на вишукування різних способів задовольнити їх. Що ж до мене особисто, то я, очевидно, не маю ні сили, ні моторності звичайного єгу, нетвердо тримаюсь на своїх задніх ногах, невідомо як зумів зробити свої пазурі непридатними для захисту і знищити волосся на підборідді, що має захищати шкіру від сонця та негоди. Нарешті, я не можу ні прудко бігати, ні лазити по деревах, як мої брати (так назвав він тамтешніх єгу).
Наші урядові установи й закони, сказав він далі, виразно свідчать, що нам бракує справжнього розуму, а отже, й доброчесності, бо для керування розумним створінням цілком досить і самого розуму;199 отже, ми, як видно навіть із моїх слів, цілком позбавлені його, хоч він добре помітив, що, бажаючи прикрасити перед ним своїх співвітчизників, я багато чого затаїв від нього, а часто казав і те, чого не було.
Він, мовляв, ще більше утвердився у цій своїй думці, коли спостеріг, що, крім разючої зовнішньої подібності між нашими та їхніми єгу (коли оминути такі мої вади, як менша сила, спритність і прудкість, коротші пазурі та деякі інші прикмети, здобуті не від природи), між нами є велика схожість і в розумі та вдачі, як свідчить змальована мною картина нашого життя, наших звичаїв та вчинків. Всім відомо, що єгу ненавидять одне одного дужче, ніж будь-яку іншу тварину. Досі вважали, ніби річ тут у тім, що їм просто гидко бачити одне одного, а самі себе вони ж не бачать. Отож і йому спершу здавалося, що ми робимо розумно, одягаючись і приховуючи тим самим наше потворне тіло, бо інакше на нього зовсім гидко було б дивитися. Але тепер він зрозумів, що помилявся, бо причина цієї ненависті як у їхніх, так і в наших єгу полягає в іншому. Коли п'ятьом єгу, сказав він далі, кинути їжі на п'ятдесятьох, то вони, замість того щоб спокійно їсти, починають бійку, і кожен намагається захопити все для себе самого. Через це дома доводиться держати їх прив'язаних на певній відстані одне від одного, а годуючи поза домом, приставляти до них наглядача. Коли в когось із гуїгнгнмів від старості або нещасливого випадку загине корова, то, раніше ніж хазяїн устигне забрати падло й кинути своїм єгу, на труп накидаються зграї сусідських єгу і зчиняють бійку на зразок тих війн, що змалював йому я. Вони завдають одне одному жахливих ран своїми пазурами, але вбити супротивника на смерть їм випадає досить рідко, бо в них нема такого знаряддя, як у нас. Іноді такі бої без будь-якої видимої причини відбуваються, між єгу кількох сусідніх місцевостей; єгу однієї місцевості всіляко намагаються напасти на своїх сусідів зненацька, перше ніж ті приготуються. А зазнавши невдачі, вони повертають додому і, щоб зігнати на комусь злість, розпочинають те, що я назвав громадянською війною.
У тій країні, як розказав мені хазяїн, подекуди трапляються блискучі різнобарвні камінці, які єгу страшенно люблять і, шукаючи таких камінців, вони часом цілі дні риють землю пазурами, а виривши камінець, несуть його додому й ховають до купи у своїх хлівах, нашорошено озираючись навколо, бо бояться, щоб хтось із їхнього поріддя не знайшов того скарбу. Мій хазяїн довго не міг зрозуміти причини такої неприродної пристрасті, бо не бачив у тих камінцях ніякого пожитку для єгу, а тепер він гадає, що це вияв тої ж самої зажерливості, що, як я казав, властива нашій породі. Він розповів, що одного разу для спроби потай переніс купку камінців, захованих єгу, в інше місце. Мерзенна тварина, не знайшовши свого скарбу, зняла страшенний лемент, перекусала та передряпала всіх своїх товаришів, що прибігли на її крик, а потім занудьгувала, не хотіла ні їсти, ні спати, ні працювати, аж поки він не звелів слузі непомітно покласти камінці назад. Знайшовши їх, єгу враз заспокоївся, повеселішав, потім заховав свій скарб у надійнішому місці й відтоді став дуже слухняною худобиною.
Хазяїн запевняв мене (та й я сам це помітив), що на полях, де є поклади цих блискучих камінців, найчастіше відбуваються запеклі бійки, бо туди завжди вдираються сусідні єгу.
Він розказав також, що під час бійки ніж двома єгу за знайдений камінець дуже часто з'являється третій і забирає його собі. В цьому він убачав певну схожість із нашими судовими процесами, і я, щоб не зганьбити свою породу ще дужче, не став йому заперечувати, бо судові вироки у нас бувають іще несправедливіші, ніж згаданий ним спосіб розв'язання суперечки. Справді-бо, тут і позивач, і відповідач втрачають тільки той камінець, за який засперечалися, а наш суд ніколи не припинить справи, доки обидві сторони не втратять усе, що мали.
Провадячи розмову далі, мій хазяїн сказав, що найогидніша риса вдачі єгу — їхня ненажерливість: вони жеруть усе, що навертається їм на очі: траву, коріння, ягоди, падло або все це впереміш,— і більше люблять здобуте в бійці або вкрадене, ніж те, що їм дають дома. Якщо здобичі вдосталь, вони жеруть доти, доки мало не луснуть, а тоді інстинкт підказує їм якісь корінці, що допомагають випорожнити шлунок.
Є там ще одне дуже соковите коріння, що трапляється рідко і знайти його важко; єгу пожадливо шукають його, з насолодою смокчуть, і воно впливає на них так, як на нас вино. Насмоктавшись його, вони то обіймаються, то б'ються, скиглять, кривляться, белькочуть щось, хитаються, спотикаються, тоді падають у грязюку й засинають.
Я звернув увагу, що в тій країні з усіх тварин хворіють самі єгу, однак хворіють вони рідше, ніж у нас коні. Та й причина хвороб полягає не в поганому поводженні з ними, а тільки в неохайності та зажерливості цих брудних тварюк. Мова гуїгнгнмів знає лише одне слово для визначення всіх їхніх хвороб: гні-єгу, тобто неміч єгу,— а лікують цю неміч мікстурою з їхньої ж сечі з калом, яку силоміць вливають їм у горлянку. Я часто бачив, з яким успіхом уживали цих ліків, і заради суспільного добра сміливо рекомендую їх і моїм землякам як чудовий засіб проти всіх хвороб, спричинюваних переповненням шлунка.
Щодо науки, мистецтва, промисловості, урядування тощо, то мій хазяїн визнав, що з цього погляду між єгу їхньої країни та нашої нема або майже нема ніякої схожості. Тим часом його цікавили тільки спостереження над схожими рисами нашої вдачі. Він, правда, чув, нібито деякі допитливі гуїгнгнми виявили, що майже в кожному стаді єгу є свій, сказати б, ватажок (як, приміром, серед оленів у наших гаях) і той ватажок вирізняється з-поміж решти ще потворнішим виглядом і гіршою вдачею.