В оранжерею ввійшов, піднісши чоло й посміхаючись.
Дружини його й Ляроша там уже не було. Гостей меншало. Очевидячки, на бал ніхто не збирався лишатись. Він побачив Сюзанну під руку з сестрою. Вони підійшли до нього вдвох і попросили протанцювати першу кадриль з графом де Лятур-Івеленом. Він здивувався:
— Хто це за один?
Сюзанна лукаво відповіла:
— Це новий друг моєї сестри.
Роза прошепотіла, зашарівшись:
— Ти зла, Сюзанно, цей добродій такий мені друг, як і тобі.
— Я знаю, що кажу.
Роза обурено відвернулась і пішла.
Дю Руа по-приятельському взяв за лікоть дівчину і промовив своїм пестливим голосом:
— Слухайте, серденятко, ви справді маєте мене за друга?
— Звичайно, Любий друже.
— Вірите мені?
— Цілком.
— Пригадуєте, що я казав вам допіру?
— Про що саме?
— Про ваш шлюб, чи, певніш, про чоловіка, з яким ви одружитесь.
— Так.
— Гаразд, можете ви мені щось пообіцяти?
— Так, але що саме?
— Радитись зі мною щоразу, як проситимуть вашої руки, і нікому не давати, не спитавшись моєї думки.
— Так, охоче обіцяю.
— І це наша таємниця. Ні слова про це ні батькові, ні матері.
— Ні слова.
— Присягаєтесь?
— Присягаюсь.
Підійшов заклопотаний Ріваль.
— Панно, тато просить вас на бал.
— Ходімо, Любий друже, — сказала вона.
Але він відмовився, бо вирішив зразу ж їхати, щоб на самоті поміркувати. Занадто багато нового вроїлось йому сьогодні в голову, і він почав шукати дружину. Через якийсь час побачив її в буфеті, де вона пила шоколад з двома невідомими йому добродіями. Вона познайомила з ними чоловіка, але не назвала їх.
Через хвилину він спитав:
— Поїдемо?
— Як хочеш.
Вона взяла його під руку, і вони пішли вітальнями, де люду зовсім порідшало. Вона спитала:
— Де ж господиня? Я б хотіла з нею попрощатись.
— Не варто. Вона затримуватиме нас на бал, а з мене вже досить.
— Правда, твоя рація.
Всю дорогу вони мовчали. Але тільки зайшли в кімнату, Мадлена, посміхаючись, сказала йому, не скинувши навіть вуаля:
— Ти й не знаєш, у мене є несподіванка для тебе.
Він похмуро буркнув:
— Що саме?
— Вгадай.
— Не мав клопоту.
— Ну, так позавтра перше січня.
— Так.
— Час новорічних подарунків.
— Так.
— Ось твій подарунок, Лярош мені зараз передав.
Вона подала йому чорну скриньку, що нагадувала футляр на коштовності.
Жорж байдуже розчинив її й побачив орден Почесного легіону.
Він трохи зблід; потім посміхнувся й заявив:
— Я волів би краще десять мільйонів. Це йому недорого коштує.
Вона сподівалась радісного захоплення, і така холодність її роздратувала:
— Ти справді неможливий. Ніщо тебе тепер не задовольняє.
Він спокійно відповів:
— Міністр тільки борг свій сплачує. Він ще багато мені винен.
Вона здивувалась його тоном і відповіла:
— У твої літа це все-таки чудово.
Він заявив:
— Все відносно. Тепер я міг би мати більше.
Він узяв скриньку, поставив її розчинену на коминок і хвилинку споглядав на блискучу зірку. Потім зачинив її й уклався в ліжко, знизуючи плечима.
В "Урядовому вісникові" від першого січня справді оповіщено, що публіциста Проспера-Жоржа Дю Руа за видатні заслуги нагороджено званням кавалера Почесного легіону. Прізвище його написано роздільно, і це більше потішило Жоржа, ніж навіть самий орден.
Через годину, як прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він дістав записку від патронеси: вона благала його прийти до неї того ж вечора на обід разом з дружиною, щоб цю нагороду відсвяткувати. Повагавшись трохи, він спалив записку, двозначними виразами складену, і сказав Мадлені:
— Ми обідаємо сьогодні у Вальтерів.
Вона здивувалась:
— Стривай, я ж гадала, що ти й навертатись туди не хочеш?
Він тільки буркнув:
— Я передумав.
Коли вони прийшли, господиня була сама в маленькому будуарі стилю Луї XVI, відведеному для інтимних прийомів. Прибравшись у чорне, вона напудрила волосся, і це надавало їй чарівності. Віддалік виглядала старою, зблизька — молодою, а коли пильніш придивитись, то й зовсім приваблювала очі.
— Ви в жалобі? — спитала Мадлена.
Вона сумно відповіла:
— Так і ні. Нікого з близьких я не втратила. Але такі літа надійшли, коли треба носити жалобу по своєму житті. Сьогодні я наділа її, щоб освятити. Надалі носитиму її у своєму серці.
Дю Руа подумав: "Чи ж стане витримки?"
Обід був трохи похмурий. Тільки Сюзанна без угаву торохтіла. Роза здавалась заклопотаною. Журналіста гучно вітали.
Ввечері розійшлися, розмовляючи, по вітальнях та оранжереї. Дю Руа пішов позаду з господинею; вона затримала його.
— Слухайте, — мовила тихо. — Я вже ніколи нічого вам не скажу… Але приходьте до мене, Жорже. Бачите, я не кажу вам "ти". Не можу я жити без вас, не можу. Це невимовна мука. Я почуваю вас, хороню вас у своїх очах, у серці, у тілі цілий день і цілу ніч. Так ніби ви напоїли мене отрутою, що пече мені всередині. Я не можу. Ні. Не можу. Я хочу бути для вас лише старою жінкою. Щоб показати вам це, я напудрила сьогодні волосся, але приходьте до мене, приходьте вряди-годи, як друг.
Вона взяла його за руку й стискувала, здушувала її, впиваючись нігтями в тіло.
Він спокійно відповів:
— Звичайно ж. Не варто заводити про це мову. Самі бачите, що я сьогодні зразу ж прийшов, коли одержав вашого листа.
Вальтер з дочками та Мадленою йшов попереду. Коло "Ісуса на хвилях" він зупинився і зачекав Дю Руа.
— Уявіть собі, — сказав він сміючись, — вчора я застав дружину навколішках перед картиною, як у церкві. Вона молилась тут. Ну й посміявся ж я!
Пані Вальтер відповіла твердим голосом, де бринів якийсь таємний порив:
— Цей образ Христа спасе мою душу. Щоразу, як гляну на нього, він додає мені сміливості й сили.
І спинившись проти Бога, що стояв на морі, прошепотіла:
— Який він прекрасний! Як бояться і люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на очі — який він простий і разом з тим неземний!
Сюзанна скрикнула:
— Та він на вас схожий, Любий друже! Я певна, що схожий. Коли б ви мали баки або він коли б був голений, то були б однаковісінькі. О, та це ж диво!
Вона попросила його стати поряд з картиною, і всі справді визнали, що обличчя їхні подібні!
Кожен дивувався. Вальтера це вразило. Мадлена заявила, посміхаючись, що Христос виглядає мужніше.
Пані Вальтер стояла нерухомо, пильно споглядаючи на обличчя свого коханця поруч з обличчям Христа, і так побіліла, як її біле волосся.
VIII
Кінець зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів. Жорж і сам у них раз у раз обідав, бо Мадлена стомленою називалась і воліла лишатися вдома.
Він обрав п’ятницю за постійний день, і патронеса нікого того вечора не запрошувала — вечір цей належав Любому другові й нікому більше. По обіді гуляли в карти, годували китайських рибок, поводились і розважались по-родинному. Не раз за дверима, за скелею в оранжереї або десь у темному кутку пані Вальтер обіймала молодика й шепотіла йому на вухо, щосили пригортаючи до грудей:
— Люблю тебе… люблю… люблю на смерть!
Але він завжди холодно відпихав її й сухо відповідав:
— Якщо ви знову починаєте, то я більше не прийду.
Наприкінці березня раптом пішла чутка про весілля обох сестер. Роза мала нібито побратися з графом де Лятур-Івеленом, а Сюзанна — з маркізом де Казолем. Обидва вони стали завсідниками в домі, тими завсідниками, що тішаться особливою прихильністю і видимою перевагою.
Між Жоржем та Сюзанною зав’язалась якась братерська й вільна приязнь, вони балакали вдвох цілими годинами, з усіх глузували й одне одному, здавалось, дуже подобались.
Ніхто з них і словом не прохопився ні про її близький шлюб, ні про те, кого їй обрати за чоловіка.
Якось патрон привів Дю Руа вранці снідати, а пані Вальтер після страви мусила переговорити з якимсь постачальником. Жорж і сказав Сюзанні:
— Ходімо хліба дамо червоним рибкам.
Вони взяли зі столу по великому шматку м’якуша й пішли до оранжереї.
Круг мармурового водоймища лежали долі подушки, щоб можна було ставати коло басейну навколішки й зблизька спостерігати рибок. Сюзанна й Жорж узяли кожне по подушці, схилились поруч над водою й почали кидати хлібні кульки, зліплюючи їх між пальцями. Рибки, постерігши їх, вмить підпливали, вихаючи хвостами та б’ючи плавцями, поводили великими банькуватими очима, крутились на місці, поринали за круглястою здобиччю, що падала на дно, й зразу ж виринали, чекаючи нового пожитку.
Вони смішно ворушили ротом, метушились туди й сюди, мов чудернацькі маленькі страховиська, і здавались червоногарячими на тлі золотого піску, блимали полум’ям у прозорій воді, а, спинившись, показували на своїй лусці вузеньку синю окрайку.
Жорж і Сюзанна усміхались своїм оберненим відсвітам у воді. Зненацька він тихо сказав:
— Негарно, що ви криєтесь від мене, Сюзанно.
— З чим саме, Любий друже? — спитала вона.
— Пригадуєте, що ви пообіцяли мені тоді ввечері, на святі?
— Що?
— Радитись зі мною, як проситимуть вашої руки.
— Ну?
— Ну, так її просили.
— Хто?
— Самі добре знаєте.
— Ні. Присягаюсь.
— Чудово знаєте! Отой фертик, маркіз де Казоль.
— Передусім, він не фертик.
— Можливо! Але він йолоп, він зруйнований грою, виснажений гульнею. Що й казати, добра партія для вас, такої гарної, свіжої, розумної.
Вона, посміхаючись, спитала:
— Що ви проти нього маєте?
— Я? Нічого.
— Неправда. Він не такий, як ви кажете.
— Шкода й мови. Це дурень і інтриган.
Вона обернулась до нього й підвела очі від води:
— Ну, так що ви маєте?
Він сказав, мов у нього таємницю з серця вирвано:
— Я… я… я ревную вас до нього.
Вона трохи здивувалась:
— Ви?
— Так, я!
— Стривайте. Чому?
— Бо закоханий у вас, ви добре це знаєте, жорстока!
Тоді вона суворо сказала:
— Ви збожеволіли, Любий друже.
Він відповів:
— Сам знаю, що збожеволів. Та чи й смію я казати вам це, — я, жонатий чоловік, вам, молодій дівчині? Я більше, як божевільний, я злочинець, а то й негідник. Жодної надії в мене немає, ось через це я й нетямлюся. І коли чую, що ви віддатись маєте, то від люті ладен убити когось. Ви повинні простити мене, Сюзанно!
Він замовк. Рибкам перестали кидати хліб, і вони застигли у воді, вишикувались майже в лінію, мов англійські солдати, й дивились на людей, що схилились над ними, але за них уже не дбали.
Дівчина прошепотіла, чи то засмутившись, чи то зрадівши:
— Шкода, що ви одружені. Що ж поробиш? Немає ради. Кінець!
Він зненацька обернувся й шепнув їй коло самого обличчя:
— А якби я був вільний, чи віддались би за мене?
Вона щиро відповіла:
— Так, Любий друже.