— Звичайно, потім ми з вами ще порадимось.
Натякнувши таким способом, що в нього взяли вже багато часу, серджент Снабін зараз же приклав до очей лорнет, недбайливо вклонився всім і знову пірнув у справу, що лежала перед ним.
В наслідок розмови, яку він мав з містером Фанкі на вулиці, містер Піквік довідався, що передбачити, який буде вирок, дуже важко, що ніхто не може заздалегідь сказати цього і що вони зробили дуже добре, перехопивши серджента Снабіна в противної сторони.
Розділ XXV,
цілком присвячений правдивому описові незабутнього судового процесу в справі "Бардл проти Пікніка".
— Цікаво, що снідав сьогодні старшина присяжних,— ранком пам'ятного чотирнадцятого лютого сказав містер Снодграс, аби підтримати загальну розмову.
— Хотів би я, щоб він поснідав добре, — відповів Перкер.
— А чому ви цього хочете? — спитав містер Піквік.
— Та це ж дуже важливо, дорогий сер, дуже важливо,— відповів Перкер. — Коли присяжний голодний або в поганому настрої, він завжди віддає свій голос позивачеві.
— Чого ж це так? — здивувався містер Піквік.
— Точно не знаю, але думаю, що це — просто економія часу. Коли обід уже близько, то старшина, пішовши з присяжними на нараду, витягав насамперед свого годинника. "Боже милий, джентльмени! Вже без десяти п'ята, а в мене на п'яту обід". — "Так само, як і в мене",— кажуть усі, крім двох-трьох, що обідають о третій і через це нетерпеливляться ще більше. Старшина усміхається й кладе годинник на стіл перед собою. "Ну, джентльмени, який же буде наш вирок? Я з свого боку гадаю... але то моя особиста думка... отже, я гадаю... тільки я не хочу ні на кого впливати... я гадаю, що позов слід було б задовольнити". Тут виявляється, що двоє чи троє присяжних увесь час думали так само, і незабаром питання одноголосно розв'язується на користь позивача.
— Одначе, — перебив самого себе маленький чоловічок,— десять на десяту. Треба йти, дорогий сер. Порушення обіцянки одружитись... на таких справах у суді завжди буває повно люду. Звеліть краще покликати карету, дорогий сер, а то ми можемо запізнитися.
Містер Піквік зараз же подзвонив, і через кілька хвилин чотири піквікці з містером Перкером на чолі їхали до Гілдгола каретою, а Сем Веллер, містер Лаутен і синя торба з документами поспішали за ними в кебі.
— Лаутен, — сказав Перкер, коли вони ввійшли до зали засідань, — відведіть друзів містера Піквіка в ложу для практикантів, а він сам сяде краще поруч зі мною. Сюди, любий сер!
Взявши містера Піквіка за рукав, маленький чоловічок провів його до низенької лави, що стояла під пюпітрами адвокатів. Сидячи на ній, аторнеї мають змогу шептатися з адвокатами й давати їм потрібні вказівки під час судового розгляду. Тих, хто сидить на цій лаві, більшість публіки не бачить, бо сидять вони зовсім унизу, спиною до неї і обличчям до суддів.
— Це, я гадаю, ложа для свідків? — спитав містер Піквік, показуючи на невеличке підвищення ліворуч від нього у формі кафедри з мідними бильцями.
— Це — ложа для свідків, любий мій сер,— ствердив Перкер, витягаючи з синьої торби, яку Лаутен поклав коло його ніг, силу різних документів.
— А тут, певно, сидять присяжні? — показав містер Піквік на дві лави за огорожею праворуч від нього.
— Так точно, любий сер, — відповів Перкер і постукав по кришці своєї табакерки.
Містер Піквік у стані величезного збудження стояв і роздивлявся кругом. На галереї було вже чимало глядачів, а на адвокатських місцях сиділо багато джентльменів у париках: цікава збірка найрізноманітніших носів і бакенбардів, що ними вславила себе адвокатська корпорація Англії. На превелике здивування містера Піквіка, всі вони поділилися на невеличкі групи і дуже невимушено обговорювали останні новини, так немов ніякого засідання й не мало бути.
Не встиг містер Піквік відповісти на поклін містера Фанкі, що, ввійшовши, сів на адвокатську лаву, як у залі з'явився серджент Снабін у супроводі містера Маларда. Поставивши на пюпітр здоровенну червону торбу, за якою серджент Снабін сховався наполовину, Малард стиснув Перкерові руку й ретирувався. Потім увійшли ще два чи три сердженти, і один з них, дуже тілистий, з червоним обличчям, по-приятельському кивнув головою до серджента Снабіна і сказав, що сьогодні чудовий ранок.
— Хто цей червоновидий добродій, що привітався з нашим адвокатом? — зацікавився містер Піквік.
— Серджент Бацфас, — відповів Перкер. — Він адвокат противної сторони. А он той джентльмен, позад нього — містер Скімпін, його помічник.
Обурений людською підлістю, містер Піквік саме збирався спитати, як їхній ворог, серджент Бацфас, насмілюється говорити про погоду з серджентом Снабіном, коли всі адвокати підвелися з своїх місць, а судові пристави крикнули "Увага!" Озирнувшись, він побачив, що входить суддя.
Через хворобу старшого судді обов'язки його виконував містер Старлей, надзвичайно низенький чоловік і такий гладкий, що здавалось, наче ввесь він складається тільки з жилета та обличчя. На своїх коротеньких ніжках він, як м'яч, вкотився в залу, урочисто вклонився адвокатам, що й собі віддали йому урочистий поклін, поклав на стіл свій трикутний капелюх і сунув під стіл свої коротенькі ніжки. Коли суддя Старлей зробив це все, від нього залишилась тільки пара маленьких вертких оченят, широке червоне обличчя та половина великого й дуже кумедного на вигляд парика.
Як тільки суддя сів на своє місце, пристав у залі засідань владно гукнув "Увага!" "Увага!" — невдоволеним тоном повторив пристав на галереї. "Увага!"— обізвались обурені голоси трьох чи чотирьох приставів у суміжних кімнатах. Далі якийсь джентльмен у чорному вбранні, що сидів нижче від судді, почав викликати прізвища присяжних. По довгих суперечках виявилось, що з дванадцяти названих присяжних присутні лише десять. На вимогу серджента Бацфаса чоловік у чорному викликав двох запасних — торговця городиною та аптекаря.
— Зараз ви складатимете присягу, — попередив джентльмен у чорному. — Річард Апвіч!
— Тут, — озвався торговець городиною.
— Томас Грофін!
— Тут, — відповів аптекар.
— Беріть книгу, джентльмени. Ви будете точно повторювати...
— Прошу суд вибачити, — перепинив його аптекар, високий, худорлявий, жовтолиций мужчина, — але, я сподіваюсь, ви звільните мене від виконання обов'язків присяжного.
— На якій підставі, сер? — спитав суддя.
— У мене немає помічника в аптеці, мілорд.
— Це мене не обходить, — відповів суддя. — Найміть когонебудь.
— Не маю грошей, мілорд.
— Мусите мати, — аж почервонів з гніву суддя.
Вдача в містера Старлея була гнівлива, і він не терпів заперечень.
— Хотів би, та не можу, мілорд.
— Візьміть з джентльмена присягу, — звелів суддя.
Пристав устиг промовити тільки три перші слова тексту, коли аптекар знову перепинив його.
— Отже, я все таки маю присягати, мілорд?— спитав він.
— Безперечно, сер, — ствердив свій наказ дражливий маленький суддя.
— Нехай так, мілорд, — скорився аптекар. — Значить, у місті ще до кінця засідання станеться вбивство. А тепер — беріть з мене присягу, — і аптекар склав присягу раніше, ніж суддя встиг вимовити хоч би одне слово.
— Я хотів лише попередити суд, мілорд, — пояснив аптекар, невимушено сідаючи на своє місце, — що в аптеці в мене лишився тільки один учень. Він дуже гарний хлопчик, мілорд, але зовсім не розуміється на ліках. Він плутає епсомську сіль з ціанідною кислотою і не відрізняє сенського сиропу від опіуму.— І, сказавши це, аптекар вигідніше влаштувався на лаві й прибрав задоволеного вигляду, готовий, здавалося, до найгіршого.
Пройнятий жахом містер Піквік перелякано дивився на аптекаря, коли серед присяжних відчулося якесь збудження, і до зали ввійшла місис Бардл, підтримувана своєю подругою Клапінс. Вкрай знеможена, вона важко впала на лаву, на протилежному кінці якої сидів наш герой, і зараз же містер Додсон з одного боку, а Фог — з другого, з виразом глибокого співчуття та суму на обличчях, передали їй пару калош і надзвичайно великий зонтик. Далі на порозі з'явилася постать місис Сендерс, що тягла за руку добродія Бардла. Побачивши своє дитя, місис Бардл здригнулася й схопилася з місця, але раптом стримала себе і вкрила хлопця нестямними поцілунками. Потім, здитинившись і втративши свідомість місця й часу, бідолашна леді стала допитуватись, де вона. Замість відповідати, пані Клапінс і Сендерс одвернули голови й ревно заридали, тоді як пани Додсон і Фог намагалися умовити позивачку заспокоїтись. Серджент Бацфас тер собі очі великою білою хусточкою й проречисто поглядав на присяжних. Суддя, очевидно, розчулився, а серед глядачів багато хто почав кахикати, щоб кашлем приховати своє зворушення.
— Здорово зроблено, нема чого й казати, — шепнув Перкер містерові Піквіку.— Спритні хлоп'ята ці Додсон і Фог; знають, як справити ефект. Чудово вигадано, мій любий сер. Надзвичайно гарна ідея!
Тим часом місис Бардл поволі приходила до пам'яті, і місис Клапінс, сумлінно оглянувши всі гудзики та відповідні петельки на костюмчику добродія Бардла, поставила його коло матері напроти суду. На цій вигідній позиції він не міг не збуджувати симпатій і жалю як судді, так і присяжних. Молодий джентльмен, поки його примощували там, чинив великий опір і вмивався слізьми. В його бо уявленні стати перед судом було лише прелюдією до негайної тілесної кари або, принаймні, до довічного заслання в заморські країни.
— Бардл і Піквік, — вигукнув джентльмен у чорному, оголошуючи назву першої в списку справи.
— Я виступаю з боку позивачки, мілорд, — сказав серджент Бацфас.
— Хто ваш помічник, брате Бацфас? — спитав суддя.
Містер Скімпін уклонився, даючи зрозуміти, що помічник — він.
— Я захищаю інтереси відповідача, мілорд, — сказав серджент Снабін.
— У вас є помічник, брате Снабін? — запитав суддя.
— Містер Фанкі, мілорд, — відповів серджент Снабін.
— Серджент Бацфас і містер Скімпін на боці позивачки,— промовив суддя, записуючи прізвища в свою кишенькову книжку й читаючи їх уголос, — серджент Снабін і містер Манкі[35] — з боку відповідача.
— Фанкі, перепрошую мілорда.
— Нехай Фанкі,— погодився суддя.— Я ніколи не мав приємності чути ім'я джентльмена. — Тут містер Фанкі вклонився й усміхнувся. Усміхнувся, вклоняючись, і суддя, після чого містер Фанкі, почервонівши аж до білка очей, став удавати, ніби не помічає, що всі дивляться на нього; прийом, який не вдавався досі нікому, і, імовірно, ніколи не вдасться.
— Ідемо далі, — сказав суддя.
Судебні пристави ще раз зажадали уваги, і містер Скімпін "узявся до викладу справи".