Знаю тільки, що був такий час у моєму житті, був і минув. Я записав його, і більше ніколи не повертатимуся до нього.
XV. Я починаю нове життя
Ми з містером Діком незабаром щиро заприятелювали. Частенько ми з ним удвох, після закінчення його робочого дня, виходили на вулицю запускати змія. Щодня містер Дік сидів за своїми мемуарами; проте хоч як старанно він працював, вони зовсім не посувалися вперед, бо король Карл Перший завжди потрапляв до них, так чи так. Списавши один аркуш, містер Дік брався за другий, але й на другому знову з'являвся цей нещасний король. Мене глибоко вражало, з яким терпінням і надією містер Дік витримував нескінченні розчарування, його несміливе відчуття, що з королем Карлом Першим щось не так, його кволі спроби випхати короля і несхибність, з якою король знов і знов втручався до мемуарів і руйнував їх. З якою метою складалися ці мемуари і які, після закінчення праці, мали вони принести наслідки, – містер Дік, мабуть, знав не більше, ніж будь-хто інший. Та йому й не треба було перейматися цим питанням, бо нічого під сонцем не було певнішим, ніж те, що ці мемуари ніколи не будуть завершені.
Дивно було споглядати фізіономію містера Діка, коли змій з його рук підіймався в надхмарні висоти. Може, він і насправді був переконаний в тому, що казав мені в кімнаті, – що туди, у незнані небесні краї, злітають відомості минулого, якими обліплений був змій. Але ця думка не займала містера Діка, коли він стежив за своїм змієм, відчував його смикання і натягування. У ці щасливі хвилини очі містера Діка світилися надзвичайним розумом. Коли надвечір я сидів біля нього на зеленому схилі, а змій ширяв у неосяжній блакиті, я уявляв собі, як змій витягує його дух із безладу і вкручує (так я собі це малював) до неба. Але щойно мотузок закручувався, змій спускався нижче й нижче, хитався, коливався і падав на землю, мов труп, – містер Дік поволі прокидався від свого поетичного забуття, і я пригадую, як сумно, стурбовано і приголомшено озирався він навкруги, коли підіймав його, наче то вони впали вдвох. Тоді я співчував містерові Діку всім серцем.
Подружившись із містером Діком, я не міг не здобути прихильності його суворої приятельки, моєї бабусі. Вона так полюбила мене, що за кілька тижнів нове прізвище моє – Тротвуд – скоротила у Трот і навіть заохотила мене сподіванням, що згодом я, мабуть, посяду в її серці таке саме місце, як сестра моя, Бетсі Тротвуд, коли тільки продовжуватиму не гірше, ніж почав.
– Троте, – мовила бабуся якось увечері, коли дошка для гри в трик-трак поставлена була на звичне місце для неї та містера Діка. – Ми мусимо не забувати про твоє виховання.
Тільки це ще турбувало мене, і я дуже зрадів від її слів.
– Чи не хочеш ти вступити до школи в Кентербері? – спитала бабуся.
Я відповів, що дуже хочу, тим більше, що Кентербері недалеко від Дувра.
– Гаразд, – сказала бабуся. – Чи не хочеш ти поїхати завтра?
Я вже звик до швидкості наказів моєї бабусі, і тому раптовість цієї пропозиції не здивувала мене.
– Так, хочу, – відповів я.
– Гаразд, – повторила моя бабуся. – Дженет, найміть сірого поні й екіпаж на завтра на десяту годину ранку. Поскладайте сьогодні ввечері речі містера Тротвуда.
Я був у захваті від цих наказів; але раптом серце моє болюче стислося, коли я побачив, яке враження справили вони на містера Діка. Приголомшений звісткою про близьку розлуку зі мною, містер Дік зажурився і, здавалось, остаточно втратив здатність грати. Бабуся вдарила його кілька разів по пальцях, а потім сховала дошку і відмовилася продовжувати гру. Але коли містер Дік почув від бабусі, що я буду іноді приїздити додому по суботах, і що він сам зможе іноді відвідувати мене по середах, він збадьорився і урочисто пообіцяв змайструвати до першого мого приїзду чудового змія, який розмірами перевершить усі попередні. Вранці він знову засумував і хотів з горя віддати мені всі свої гроші – золоті й срібні; але бабуся вчинила опір цьому намірові й обмежила його подарунок тільки п'ятьма шилінгами, які, проте, за наполегливим його проханням, виросли до десяти. Ми ніжно попрощалися біля садової хвіртки, і містер Дік повернувся додому лише тоді, коли ми остаточно зникли з його очей.
Бабуся, цілком байдужа до громадської думки, поїхала дуврськими вулицями, майстерно правлячи сірим поні. Вона сиділа прямо, в позі хвацького кучера, пильно стежила за всіма вибриками бадьорої конячки і ніяк, ні на жоден крок не дозволяла їй вибиватися з-під своєї влади. Коли, нарешті, ми виїхали за місто, бабуся дозволила поні сповільнити ходу і тут, глянувши на мене, вперше спитала, чи почуваюсь я щасливим.
– Справді, я дуже щасливий, спасибі, бабусю, – відповів я.
Бабуся була дуже задоволена і погладила мене по голові батіжком, бо обидві її руки були зайняті.
– А це велика школа, бабусю? –спитав я.
– Я ще й сама не знаю, – відповіла бабуся. – Ми їдемо спочатку до містера Вікфілда.
– Це він – хазяїн школи? – спитав я.
– Ні, Троте, – сказала бабуся. – Він – хазяїн контори.
Більше я не наважувався розпитувати про містера Вікфілда, і ми розмовляли про інші речі, аж доки не приїхали до Кентербері. Там був базарний день. Бабуся виявила відмінну спритність і звичку в кучерській справі, коли сірий поні пробирався між возами, кошиками і рундуками з овочами. При кожному повороті чути було різноманітні зауваження незчисленних глядачів, і деякі з них утинали жарти, не зовсім приємні для нас; але бабуся їхала собі далі з тією самою лицарською байдужістю, і я певний, що вона так само спокійно проторувала б собі шлях через ворожу країну.
Нарешті ми зупинилися перед дуже старим будинком, який фасадом своїм різко випинався на дорогу. Довгі різьблені віконниці випиналися ще різкіше, стовпи з дерев'яними головами по краях теж стирчали вперед, і здалося мені, ніби весь будинок схиляється вперед, стежачи за всіма перехожими на вузькому брукові. Був він бездоганно чистий. Старомодний мідний молоток на склепінчастих дверях, оздоблений різьбленими гірляндами з фруктів і квітів, виблискував, мов зірка; дві кам'яні сходини перед під'їздом біліли, немов укриті чудовим полотном. Усі кутки й закутки, всі скульптурні фігури, панелі, лутки і шибки в маленьких вікнах були старі, як гори, але виблискували, як гірський сніг.
Коли поні зупинився перед ворітьми й очі мої зосереджено розглядали цей будинок, я побачив бліде, як мертвяк, обличчя біля маленького вікна на нижньому поверсі, в невеличкій круглій вежі, якою завершувався один бік будинку. Обличчя з'явилось і зникло. Тоді склепінчасті двері відчинилися, і те саме обличчя з'явилося знову. І тут, як і біля вікна, воно здалося мені зовсім мертвенним, хоча подекуди на ньому виблискував рум'янець, властивий шкірі рудоволосих людей. Обличчя справді належало рудому юнакові – п'ятнадцяти років, як довідався я пізніше, хоч на вигляд він був значно старший. Його волосся було стрижене так коротко, наче щойно скошена пшениця, в нього ледве були брови і зовсім не було вій, і червоно-бурі його очі були цілковито позбавлені природної тіні й захисту. Це дуже здивувало мене, і я не розумів, як може спати людина з такими неприкритими очима. Цей юнак, плечистий і кістлявий, вбраний був дуже пристойно, весь у чорному, за винятком білої, зав'язаної бантом, краватки на шиї. Довгополий сюртук його був застібнутий на всі ґудзики до самого горла. Довга худорлява рука, немов у скелета, звернула на себе особливу мою увагу, коли він, поглядаючи на нас, зупинився перед конякою, потираючи їй підборіддя.
– Чи вдома містер Вікфілд, Уріє Гіп? – спитала бабуся.
– Містер Вікфілд вдома, мем, – сказав Урія Гіп, – зайдіть, будь ласка, ось сюди, – він показав своєю довгою рукою на кімнату, де можна було бачити містера Вікфілда.
Ми вийшли з екіпажа і, залишивши поні під опікою рудого юнака, увійшли до довгої низенької вітальні, вікна якої виходили на вулицю. Виглянувши з вікна, я побачив, як Урія Гіп заходився дмухати в ніздрі нашого коня і негайно затикати їх своєю рукою, ніби боячись, щоб не вийшло звідти вдуте ним повітря. Перед старовинним високим каміном висіли два портрети: на одному був джентльмен з сивим волоссям (хоч ще зовсім не старий) і чорними бровами, який дивився на папери, перев'язані червоною ниткою; на другому – леді з милим обличчям, яка дивилася на мене.
Я шукав очима портрет Урії, коли двері з протилежного боку кімнати відчинилися, й увійшов джентльмен. Глянувши на нього, я знову мимоволі обернувся до вищезгаданого портрета, щоб переконатися, чи то не він вискочив з рамки. Але портрет лишався нерухомим, і коли джентльмен підійшов ближче до світла, я побачив, що він на кілька років має бути старший за портрет.
– Міс Бетсі Тротвуд, – сказав джентльмен, – прошу ласкаво. Я забарився на хвилину, але, пробачте, я був зайнятий. Ви знаєте мою мету. У мене тільки одна мета в житті.
Міс Бетсі подякувала йому, і ми ввійшли до його кімнати, мебльованої, немов контора, заваленої книжками, паперами, коробками та іншим. Кімната ця виходила вікнами до саду, і я помітив у стіні залізний сейф, вмурований так близько над самим каміном, що я не розумів, яким чином сажотруси оминають його, коли очищують димар.
Цей джентльмен, як я негайно довідався, був сам містер Вікфілд – юрист, адвокат і водночас управитель маєтку одного з багатих джентльменів цього графства.
– Ну, міс Тротвуд, – сказав містер Вікфілд, – який вітер заніс вас сюди? Не поганий, сподіваюсь?
– Ні, – відповіла бабуся, – я приїхала не для того, щоб судитися.
– То й добре, мем, – сказав містер Вікфілд, – краще приїздити з будь-яких інших справ.
Волосся його було тепер зовсім білим, хоч брови лишилися чорними. Приємне його обличчя здалося мені дуже гарним. Гладкі щоки його мали той розкішний відтінок, що, як було мені відомо зі спостережень Пеготті, пояснюється постійним вживанням портвейну. Цією самою причиною, гадав я, можна було пояснити гучність його голосу і гладкість. Містер Вікфілд вбраний був дуже акуратно – у синій сюртук, строкатий жилет і нанкові штани. Чудові манжети на його сорочці й батистова краватка були напрочуд м'які й білі і нагадували мені пух з лебединої грудки.
– Це – мій онук, – відрекомендувала мене бабуся.
– Я й не знав, що у вас є онук, міс Тротвуд, – сказав містер Вікфілд.
– Мій внучатий племінник, точніше сказати, – зазначила бабуся.
– Я й не знав, що у вас є внучатний племінник, слово честі, – відповів містер Вікфілд.
– Я всиновила його, – мовила бабуся, махнувши рукою на знак того, що їй байдуже, знає він чи ні, – і я привезла його сюди, щоб віддати до школи, де добре вчать і добре поводяться з дітьми.