Вбити Вандею — означало врятувати Францію. Сімурден не вагався. Цей чоловік міг виконати найжорстокіший обов’язок.
Здавалося, що маркіз загинув. Щодо цього Сімурден був спокійний, але його непокоїло інше. Бій мав бути страшний. Говен керуватиме ним і схоче взяти в ньому безпосередню участь. В цьому молодому командирі жив солдат. Він був людиною, здатною кинутись в найзапекліший бій. Що, як його уб’ють? Говена, дитя його душі! Єдину його любов на землі. Говенові досі щастило, але щастя — річ мінлива. Сімурден тремтів. Дивна доля поставила його між двома Говенами, одному з яких він бажав смерті, а другому — життя.
Постріл з гармати не тільки збудив Жоржетту і покликав матір з глибокої самотини. Випадково, чи з свідомого наміру каноніра, що націляв гармату, ядро, яке мало бути тільки попередженням, ударило в грати, що закривали отвір великої бійниці на другому поверсі башти, і наполовину вирвало їх з стіни. Обложені не мали часу лагодити це ушкодження.
Вони тільки похвалялися, що мають багато зарядів. А насправді бойових припасів у них було дуже мало. Слід підкреслити, що їхнє становище було ще критичнішим, ніж його уявляли обложники. Якби вони мали досить пороху, то висадили б Тург у повітря разом із собою і нападаючими. Але пороху ледве вистачило тільки на те, щоб приготувати по тридцять зарядів на кожного. Вони мали багато рушниць, мушкетів та пістолів і мало патронів. Вони зарядили усю свою зброю, щоб мати змогу підтримувати безперервний вогонь. Але на скільки часу вистачить зарядів? Вони мусили невпинно витрачати їх і водночас економити. Це була головна трудність. Щасливим випадком — зловісне щастя! — бій мав відбуватися врукопашну, на шаблях і кинджалах. Більше мали колоти й рубати, ніж стріляти. На це була вся їхня надія.
Башта всередині здавалася неприступною. У нижньому залі, де був пролом, барикада, майстерно збудована Лантенаком, перегороджувала вхід. За барикадою стояв довгий стіл, вкритий зарядженою зброєю, мушкетонами, карабінами, рушницями, а також шаблями, сокирами й кинджалами. Нижню камеру темниці не було змоги використати для того, щоб висадити башту в повітря, і тому маркіз звелів замкнути двері до льоху. Над нижнім залом містилася кругла кімната другого поверху, до якої можна було пройти тільки дуже вузькими гвинтовими сходами. У цій кімнаті, як і в нижньому залі, стояв стіл з усякою можливою зброєю, до якої треба було тільки простягти руку, а освітлювався він тільки крізь велику бійницю, що в ній ядро вивернуло грати. Вгору від цієї кімнати гвинтові сходи вели в круглу ж кімнату третього поверху, де були залізні двері, що виходили до мостового замка. Кімната на третьому поверсі звалася "кімнатою залізних дверей", або "дзеркальною", бо на голих її стінах висіло на старих іржавих цвяхах багато дзеркал, — чудна мішанина вишуканості й дикунства. Вищі кімнати не було ніякої рації боронити, і тому цю кімнату можна було назвати тим, що Манессон-Мале, законодавець у справі укріплень, називає "останнім пунктом, де обложені мають здатися".
Як ми вже казали, йшлося про те, щоб не допустити сюди нападаючих.
Круглу кімнату третього поверху теж освітлювало крізь бійниці зовнішнє світло. Проте в ній горів факел. Цей факел, увіткнутий, як і факел у нижньому залі, в залізний підфакельник, засвітив Іманус, поклавши біля нього кінець сірчаного гнота. Страшна завбачливість!
В глибині залу нижнього поверху на довгому помості стояла їжа, як у печері гомерівської доби: великі блюда з рисом, юшка з гречаними галушками, кришена телятина, коржі й оладки, компот із сухих овочів, глечики з сидром. Їли й пили хто скільки хотів.
Постріл з гармати сполошив усіх. Лишалося не більше як півгодини до штурму.
Іманус на вершині башти стежив за наближенням обложників. Лантенак звелів не стріляти і дати їм змогу увійти в башту. Він сказав:
— Їх чотири з половиною тисячі. Вбивати їх на рівнині марна річ. Будемо вбивати тільки всередині. Тільки всередині встановиться рівність.
І він додав, сміючись:
— Рівність і братерство.
Було умовлено, що як тільки ворог почне наступати, Іманус засурмить, подаючи цим сигнал.
Всі мовчки стали за барикадою або на сходах і чекали, тримаючи рушниці в одній руці і чотки в другій.
Становище визначилось.
Нападаючі мусили вдертися в пролом, захопити барикаду і в жорстокому бою взяти три поверхи та двоє гвинтових сходів, змагаючись під лютим обстрілом за кожний східець. Обложеним лишалося одне — вмерти.
VII. ПЕРЕД БОЄМ
Говен теж готувався до атаки. Він давав останні вказівки Сімурденові, що, як уже говорилося, мав пильнувати з боку мостового замка. Вирішено було, що ні нижня батарея, яка стояла в лісі, ні батарея на плато не стрілятимуть, коли не буде вилазки або спроб обложених утекти. Говен лишив собі командування штурмовою колоною, і це дуже непокоїло Сімурдена.
Сонце пішло на спочинок.
Башта у чистому полі нагадує судно у відкритому морі. Її можна атакувати тільки в такий же самий спосіб. Це скоріше абордаж, ніж штурм. Без гармат, без нічого зайвого. Ради чого обстрілювати мури п’ятнадцяти футів завтовшки? Пролом в борту, крізь який одні хочуть пробитися, а другі хочуть їм перешкодити, сокири, ножі, пістолети, кулаки й зуби, — така картина бою.
Говен зрозумів, що немає іншого способу здобути Тург. Нічого страшнішого не могло бути за таку атаку. Він знав, що являє собою башта, бо жив у ній в дитинстві.
Він глибоко замислився.
Тимчасом за кілька кроків від нього його помічник Гешан з підзорною трубою в руці оглядав горизонт у напрямі до Паріньє. Раптом він скрикнув:
— Ага, нарешті!
Цей вигук вивів Говена із задуми.
— Що таке, Гешан?
— Везуть драбину, командире.
— Рятувальну драбину?
— Так.
— Як? Ми досі її не мали?
— Ні, командире, і я дуже турбувався. Гонець, посланий до Жавене, давно повернувся.
— Я знаю.
— І повідомив, що в столярній майстерні в Жавене знайшов драбину потрібного розміру, реквізував її, звелів навантажити на віз, роздобув для неї охорону з дванадцяти верхівців і простежив, як віз виїхав на Паріньє. Тоді він повернувся назад.
— І доповів нам про це. Він сказав, що драбина має тут бути до заходу сонця. Я все це добре знаю. Ну й що?
— А те, командире, що сонце зайшло, а віз з драбиною ще не прибув.
— Як це можливо? Ми мусимо атакувати. Час настав. Якщо ми загаємось, обложені подумають, що ми не наважуємось.
— Можна атакувати, командире.
— Але рятувальна драбина необхідна.
— Безперечно.
— А в нас її нема.
— Буде.
— Як?
— Я ж ото й сказав — ага, нарешті! Віз не прибував, то я взяв підзорну трубу і став оглядати дорогу з Паріньє на Тург, і тепер я заспокоївся, командире. Віз он там, разом з охоронцями, спускається з горба. Ви можете його побачити.
Говен взяв трубу і подивився.
— Справді. Вже не так видно, щоб можна було все розглядіти. Але я добре бачу охоронців. Тільки їх там здається більше, ніж ви казали, Гешан.
— І мені так здається.
— Вони приблизно за чверть льє.
— Рятувальна драбина буде тут через чверть години, командире.
— Можна починати штурм.
Віз справді наближався, тільки на ньому було не те, що вони думали.
Говен, повернувшись, побачив перед собою сержанта Радуба, що стояв виструнчившись і опустивши очі.
— Що ви хочете, сержант?
— Громадянине командир, ми, люди батальону Червоного Ковпака, просимо у вас милості.
— Якої?
— Послати нас на смерть.
— А! — сказав Говен.
— Бажаєте виявити нам цю ласку?
— Але… там видно буде, — сказав Говен.
— Отже, командире, з часу бою в Долі ви нас бережете. Нас усе ще дванадцять.
— То що?
— Нам це прикро.
— Ви в резерві.
— Нам більше до вподоби бути в авангарді.
— Але ви потрібні мені, щоб вирішити успіх в кінці штурму. І я вас бережу.
— Даремно.
— Все одно. Ви ж будете в штурмовій колоні, наступатимете.
— Позаду. А право парижан іти попереду.
— Я про це подумаю, сержанте Радуб.
— Подумайте про це зараз, командире. Така добра нагода. Можна дати доброго гарту і дістати незгірш. Тург обпече пальці, що його торкнуться. Ми просимо милості бути там.
Сержант замовк, покрутив вус і продовжував схвильованим голосом:
— І потім, бачите, командире, у цій башті наші малята. Там наші діти, діти батальйону. Троє наших дітей. Цей паскудний йолоп, якого називають Згубою Синіх та Іманусом, цей Буж-ле-Грюан, чи Гуж-ле-Брюан, чи Фуж-ле-Трюан, чи чорт його знає, як його там звати, цей клятий демон загрожує нашим дітям. Нашим дітям, нашим крихіткам, командире. Нехай хоч земля провалиться, ми не допустимо, щоб з ними сталося нещастя. Чуєте, командире? Ми не допустимо. Недавно я скористався тим, що бою не було, піднявся на плато і подивився на них крізь вікно. Вони справді там, їх можна бачити з кручі, і я їх бачив і тільки налякав бідненьких. Командире, якщо єдиний волос впаде з цих любих голівок, я клянусь усім святим, що є на землі, я, сержант Радуб, не подарую цього богові, і я помщуся. І от що каже батальйон: ми хочемо або врятувати малят, або загинути всім. Це наше право, чорт бери, так, наше право усім загинути. А тепер маю честь кланятися.
Говен простяг Радубові руку і сказав.
— Ви молодці. Ви будете в атакуючій колоні. Я вас поділю надвоє. Шість поставлю в авангарді, щоб колона йшла без вагання, і шість в ар’єргарді, щоб не відставали.
— А я й досі командую дюжиною?
— Розуміється.
— Дякую, командире. Я буду, значить, в авангарді.
Радуб віддав честь і повернувся в ряди.
Говен витяг годинник, сказав кілька слів на вухо Гешанові, і штурмова колона почала строїтися.
VIII. МОВА І ГАРЧАННЯ
Тимчасом Сімурден, що досі не пішов на свій пост на плато і стояв обіч Говена, покликав сигналіста.
— Засурми́, — сказав він.
Ріжок засурмив, сурма відповіла.
І знову ріжок та сурма обмінялися сигналами.
— Що де таке? — спитав Говен у Гешана. — Що хоче Сімурден?
Сімурден підійшов до башти з білим платком у руках і сказав голосно:
— Люди в башті, ви знаєте мене?
Другий голос, голос Імануса, відповів з вершини башти:
— Знаємо.
Відбулася така розмова:
— Я уповноважений Республіки.
— Ти колишній кюре з Паріньє.
— Я делегат Комітету громадського порятунку.
— Ти піп.
— Я представник закону.
— Ти ренегат.
— Я комісар революції.
— Ти відступник.
— Я Сімурден.
— Ти демон.
— Ви мене знаєте?
— Ми клянемо тебе.
— Ви були б задоволені, якби мали мене в своїх руках?
— Нас тут вісімнадцять, які віддали б свої голови, щоб здобути твою.
— Гаразд, я йду віддати її вам.
На вершині башти вибухнув дикий регіт, потім почувся крик:
— Іди.
В таборі все затихло в чеканні.
Сімурден продовжував:
— З однією умовою.
— Якою?
— Слухайте.
— Говори.
— Ви мене ненавидите?
— Так.
— А я вас люблю.