То була природа наївна й добра, воістину дика, але поетична, бо вона розквітала за тисячу миль від нашої прилизаної поезії й не повторювала жодного чужого задуму, але зароджувалась сама собою, як справжнє торжество випадковості. Коли Рафаель підходив, сонячне проміння падало з правого боку майже горизонтально, від нього рослинність яскріла всіма барвами, і при цьому чарівному світлі чітко вирізнялися плями тіні, сірувато-жовті скелі, зелень листя всіляких відтінків, купи синіх, червоних, білих квіток, стебла й дзвіночки витких рослин, оксамитовий мох, пурпурові суцвіття вересу, а особливо ясна глядінь води, де, як у дзеркалі, чітко відбивались гранітні вершини, дерева, хатина, небо. На цій чарівній картині все сяяло, починаючи з блискучої слюди й кінчаючи китицею білястої трави, що притаїлась у м'якій півтіні. Все тішило око своєю гармонією: і ряба лиснюча корова, і тендітні водяні квіти, що торочками облямовували озеро, а над ними гули лазурові та смарагдові бабки; і деревне коріння, що увінчувало купу кругляків-каменів, наче русяве волосся. Від запашного тепла, що ним дихали води, квіти й печери цього відлюдного притулку, в Рафаеля виникло якесь солодке відчуття.
Урочисту тишу, що панувала в цьому гайку, який, мабуть, не попав до списків збирача податків, раптом порушив гавкіт двох собак. Корови повернули голови до входу в долину, а потім, показавши Рафаелеві мокрі морди й тупо подивившись на нього, знов заходилися скубти траву. Коза з цапеням, ніби якимись чарами завислі на скелях, сплигнули на гранітну площинку недалеко від Рафаеля й зупинились, запитливо поглядаючи на нього. На дзявкіт собак із хатини вибігло опецькувате хлоп'я, потім вийшов сивий дід середнього зросту. Обидва ці створіння гармоніювали з довколишнім краєвидом, повітрям, квітами, хатиною. Здоров'я перехлюпувалось через вінця серед цієї щедрої природи, старість і дитинство були тут прекрасні. Одне слово, від усіх різновидів живих створінь тут віяло первісною безпосередністю, звичним щастям, перед лицем якого розкривався весь фальш нашого святенницького філософування, й серце зцілялось від штучних пристрастей. Старий, здавалося, міг би послужити улюбленою натурою для мужнього пензля Шнетца: засмагле обличчя з мережкою зморщок, мабуть, затверділих на дотик; прямий ніс, випнуті вилиці, помережані червоними жилками, як старий виноградний лист, різкі риси — всі ознаки сили, хоча сила вже вичерпалась; руки, й досі мозолясті, хоч вони вже не працювали, були вкриті рідкими, сивими волосками; старий тримався як людина справді вільна, так що можна було уявити, що в Італії він став би розбійником з любові до неоціненної волі. В хлопчика, справжнього горянина, були чорні очі, якими він міг дивитись на сонце, не мружачись, смагляве обличчя, темні розпатлані кучері. Він був спритний, рішучий, природний у рухах, мов птах; крізь лахміття просвічувала біла свіжа шкіра. Обидва мовчки стояли поряд, із тим самим виразом на обличчі, і погляди їхні промовляли про цілковиту тотожність їхнього однаково дозвільного життя. Старий перейняв у дитини її ігри, а дитина в старого — його забаганки, за особливою угодою між двома видами слабкості: між силою, яка вже вичерпується, і слабкістю, яка ще не розвинулась. Трохи згодом на порозі з'явилась жінка років тридцяти. Ідучи, вона сукала нитку. То була овернка96: білі зуби, смагляве, веселе й відкрите обличчя, обличчя справжньої овернки, стан овернки, одяг і зачіска овернки, високі груди овернки, овернська говірка, працьовитість, темнота, ощадливість, щирість — одне слово, все, разом узяте, уособлювало овернський край.
Вона вклонилась Рафаелеві; зав'язалась розмова. Собаки вгамувалися, дід сів на лавці на осонні, а хлоп'я ходило за матір'ю, мовчки прислухалось, не спускало очей з незнайомого чоловіка.
— А ви не боїтеся тут жити, пані?
— А чого боятись? Загородимо вхід, то хто сюди ввійде? Ні, ми нічого не боїмося. Та й що робити злодіям у нас? — додала вона, запрошуючи маркіза ввійти до найбільшої кімнати в хатині.
Вона обвела рукою закіптюжені стіни, єдиною прикрасою яких були розмальовані синьою, червоною й зеленою фарбами картини. "Смерть Кредита", "Страсті господні" та "Гренадери імператорської гвардії", ще було в кімнаті старе горіхове ліжко з колонками, стіл на точених ніжках, лава, діжка, свиняче сало, підвішене до стелі, сіль у горщику, грубка, пожовклі розмальовані гіпсові фігурки на поличці над каміном. Вийшовши з хатини, Рафаель помітив серед скель чоловіка з мотикою в руках, який, нахилившись, зацікавлено поглядав на оселю.
— То хазяїн,— пояснила овернка, всміхнувшися звичайною для селянки усмішкою.— Він там працює.
— А старий — ваш батько?
— Ні, то, з вашої ласки, дід мого хазяїна. Йому вже сто два роки. А проте водив оце днями нашого малого пішки до Клермона! Дужий був чоловік, а тепер, правда, тільки спить, п'є та їсть. З малим бавиться, бува, малий тягне його в гори, а він нічого, йде...
Валантен зразу вирішив поселитися зі старим та хлоп'ям, дихати тим самим повітрям, їсти той самий хліб, спати тим самим сном, наповнити свої жили такою самою кров'ю. Вереди умирущого! Стати слимаком, що приліпився до цих скель, на кілька зайвих днів зберегти свою черепашку, заглушити в собі роботу смерті — це стало для нього основою поведінки, єдиною метою буття, прекрасним ідеалом життя, єдино правильним життям, справжнім життям. Глибоко егоїстична думка ввійшла в саме його єство і поглинула для нього всесвіт. Йому уявлялось, що всесвіту більш нема,— всесвіт зосередився в ньому. Для хворого світ починається в узголів'ї ліжка й кінчається біля його ніг. Ця долина зробилася постіллю Рафаеля.
Хто не стежив хоч раз за трудящою мурашкою, хто не стромляв соломинок у єдиний отвір, крізь який дихає білястий слимак? Хто не спостерігав за химерним летом тендітної бабки, не милувався безліччю жилок, яскраво, мов вітражі готичного собору, вирізнених на червонястому тлі дубових листків? Хто не тішився, подовгу милуючись грою дощу й сонця на темній черепиці даху, не споглядав крапель роси, пелюсток або розмаїтої будови квіткових чашечок? Хто не поринав у такі марення, ніби злиті з самою природою, безтурботні й зосереджені, безцільні й водночас плідні якоюсь думкою? Хто, інакше кажучи, не жив часом життям дитини, життям лінивим, життям дикуна, коли вилучити з нього працю? Так прожив Рафаель багато днів, без турбот, без бажань,— він поліпшив своє здоров'я й почував себе незвичайно добре, і ось угамувались його тривоги, втихли його страждання. Він видирався на скелі й сідав десь на вершині, звідки було видно далеко-далеко. Так він зоставався цілі дні, як рослина на сонці, як заєць у норі. Або, зріднившись із явищами рослинного життя, з перемінами на небі, він стежив за розвитком усього сотворіння на землі, на воді, в повітрі. Він і сам пробував прилучитись до внутрішнього життя природи, по змозі повніше проникнутись її пасивною покорою, щоб підпасти під владу захисного закону, який керує інстинктивним буттям. Він хотів звільнитись від себе самого. В давнину злочинці, переслідувані правосуддям, рятувалися під склепіннями храмів,— так самісінько Рафаель намагався сховатись у святилищі буття. Він досяг того, що став складовою частиною цього неосяжного й могутнього цвітіння; він звикнувся з перемінами погоди, побував у всіх розколинах скель, вивчав звичаї всіх рослин, дізнався, як зароджуються й течуть води, завів знайомство з тваринами; одне слово, він так повно злився з цією одухотвореною землею, що до певної міри збагнув її душу й проникнув у її таємниці. Безмежні форми всіх царств природи були для нього розвитком усе тієї самої сутності, різними сполученнями все того самого руху, могутнім диханням однієї безмежної істоти, яка діяла, мислила, рухалась, росла і разом з якою він сам хотів рости, рухатись, мислити й діяти. Він, як слимак, злив своє життя з життям скелі, він зрісся з нею. Завдяки цій таємничій просвітленості, гаданому видужанню, схожому на благодійне забуття, яке природа дарує, ніби відпочинок від болю,— Валантен на початку свого перебування серед цієї веселої природи втішався радощами нового дитинства. Він міг цілий день блукати в пошуках якоїсь марнички, починав тисячу справ і не кінчав жодної, забуваючи назавтра свої вчорашні плани; не знаючи турбот, він гадав, що врятований.
Якось він пролежав у ліжку до полудня — він занурився в ту дрімоту, зіткану з яву й сну, яка надає дійсності фантастичного вигляду, а маренням — чіткості справжнього життя; і раптом, ще навіть не усвідомлюючи, що прокинувся, вперше почув звіт про своє здоров'я, який господиня складала Жонатасові: той щодня приходив довідуватися про нього. Овернка, звичайно, була певна, що Валантен іще спить, і говорила повним голосом — голосом горянки.
— Ні краще, ні гірше,— повідомила вона.— Знов цілу ніч кашляв — так і дивись, Богові душу віддасть. Кашляє, харкає добрий наш пан, просто жаль бере. Ми з хазяїном дивом дивуємося, звідки в нього сила береться так кашляти. Просто серце крається. І що в нього за хворість така проклята? Ні, погано з ним! Весь час мені серце тисне: от устану вранці, а він неживий. А блідий — ну чисто восковий Ісус! Я його бачу, як він устає,— худий, бідолаха, як скіпка! Та й дух від нього йде важкий. А він нічого не помічає. Йому однаково — марнує сили на біганину, мовби в нього здоров'я на двох. Усе бадьориться, аби не показати. А по правді сказати, то в землі йому краще було б, ніж на травиці: так мучиться, мов Господь на хресті! Та нам цього не хочеться: яка нам з того користь! Навіть якби він не дарував нам стільки, ми б любили його не менше, ми не задля інтересу його держимо. Ох Господи Боже,— провадила вона,— тільки в парижан і бувають такі паскудні хвороби. Де вони лишень набираються їх? Бідолаха! Ні, добром воно не скінчиться! І як же вона його точить, ця пропасниця, як же вона його сушить, як же вона його вбиває! А він ні про що не думає, нічого не чує. І не помічає... Тільки плакати не треба, пане Жонатасе! Треба сказати "слава Богу", коли його муки вже скінчаться. Вам би дев'ятину в церкві замовити за його здоров'я. Я своїми очима бачила, як хворі видужують від дев'ятини.