"Для мене це єдиний спосіб нагадати їй про себе",— сказав мені Ернест.
— Невже ви стали б шанувати жінку, здатну приймати подарунки від першого-ліпшого? — запитала Модеста.
Здивована мовчанкою Каналіса, Модеста подумала, що стукіт копит заглушив її слова.
— Як вам подобається мучити тих, хто вас любить! — сказав герцог.— Ваша шляхетність, ваша гордість так суперечать цим вихваткам, що я починаю підозрювати, чи не зводите ви умисне на себе наклеп, обмірковано вдаючись до гідних осуду слів і вчинків?
— А ви тільки тепер це помітили, пане герцог? — вигукнула, сміючись, Модеста.— Яка проникливість! Із вас вийде ідеальний чоловік!
Цілий кілометр вершники проїхали мовчки. Модеста здивувалася, не відчуваючи на собі палких поглядів Каналіса. Поет явно з перебільшеною увагою милувався краєвидом. А лише вчора Модеста, помітивши неуважний, відсутній погляд поета, показала на чудові барви призахідної заграви на морі і промовила: "Як? То ви нічого не бачили?" — "Я бачив тільки вашу руку",— відповів поет.
— То пан Лабрієр уміє їздити верхи? — спитала Модеста в Каналіса, щоб піддражнити його.
— Уміє, хоч і не вельми добре,— байдуже відповів поет, що став холодний, як Гобенгейм до повернення полковника.
Коли вершники слідом за Шарлем Міньйоном виїхали на путівець, що перетинав мальовничу долину і далі підіймався на пагорб, звідки відкривався широкий вид на Сену, Каналіс пропустив уперед Модесту та герцога і притримав коня, щоб порівнятися з полковником.
— Ви, графе, солдат і шляхетна людина, отож, гадаю, моя відвертість лише піднесе мене у ваших очах. Обидві сторони програють, коли шлюбна пропозиція та всі пов'язані з нею переговори — іноді відверті до грубощів, а іноді аж надто цивілізовані доручають третій особі. Ми з вами дворяни, обидва вміємо тримати язик за зубами, й обидва вийшли з того віку, коли люди всьому дивуються. Тож поговорімо як добрі приятелі, я подам у цьому приклад. Мені двадцять дев'ять років, у мене нема земельної власності і я шанолюбний. Панна Модеста дуже мені подобається, ви, сподіваюся, це помітили. Незважаючи на вади, що їх ваша мила донька так любить собі приписувати...
— Не рахуючи тих, які в неї справді є,— сказав полковник, усміхаючись.
— ...Я з радістю запропонував би їй руку та серце і, думаю, зміг би дати їй щастя. Питання посагу — для мене питання мого майбутнього, нині поставленого на карту. Всі дівчата на порі прагнуть, щоб їх кохали не зважаючи ні на що! Одначе ви не така людина, щоб видати заміж єдину дочку без посагу, а моє становище не тільки не дозволяє мені вступити у так званий шлюб з кохання, а й узяти собі дружину, яка не володіла б статком, що принаймні дорівнював би моєму. Моя платня, синекури, членство в Академії та видавничі заробітки дають мені близько тридцяти тисяч франків на рік — для парубка сума більше аніж достатня. Якщо наш спільний з дружиною прибуток складе шістдесят тисяч, то моє матеріальне становище майже не зміниться. Чи дасте ви мільйон за панною Модестою?
— Що ви, добродію, цифри, якими я обраховую свій статок, ще дуже далекі від цієї суми,— відповів полковник із підступністю єзуїта.
— В такому разі,— швидко сказав Каналіс,— вважаймо, що ніякої розмови між нами не було. Моя поведінка цілком задовольнить вас, графе: вважатимуть, що я просто один з нещасливих залицяльників вашої чарівної доньки. Пообіцяйте, що ви збережете мої слова в таємниці навіть від панни Модести, бо в моєму становищі може відбутися зміна,— додав він, ніби хотів утішити співрозмовника,— яка дозволить мені просити її руки й без посагу.
— Даю вам слово, що мовчатиму,— відповів полковник.— Ви знаєте, як полюбляють і в провінції, і в Парижі правити теревені про згайновані та нажиті багатства. Люди однаково перебільшують і щастя, і нещастя. Ми ніколи не буваємо ні такі щасливі, ані настільки нещасливі, як про це говорять. У комерції найнадійніше поміщення капіталу — це, по сплаті всіх рахунків, укласти його в земельну власність. Я з нетерпінням чекаю звіту від своїх уповноважених. Нічого ще не закінчено: корабель і товари не продано, мої справи у Китаї не залагоджено. Я дістану точні відомості про те, скільки в мене набереться капіталу, не раніше як через десять місяців. І все-таки в Парижі я гарантував панові де Лабрієру двісті тисяч франків посагу — і то готівкою. Я хочу запровадити майорат на своїх землях і забезпечити майбутнє онуків, домігшись права передати їм свій герб і титули.
Та Каналіс уже не слухав співрозмовника. Звернувши на досить широку дорогу, всі четверо вершників поїхали поруч і досягли узвишшя, звідки відкривався вид на родючу долину Сени, аж до Руана, тоді як з протилежного боку ще можна було розгледіти на далекому обрії море.
— Я думаю, Буча має слушність: Бог — великий майстер пейзажу,— сказав Каналіс, милуючись мальовничими берегами Сени, краса яких має заслужену славу.
— Велич природи особливо помічаєш на полюванні, мій дорогий бароне,— сказав герцог,— коли то там, то там звучать голоси, коли тиша зненацька вибухає криками й шумом. Ось тоді пейзажі, що миготять перед очима, здаються справді величними з їхньою зміною ефектів.
— Сонце — невичерпна палітра,— промовила Модеста, здивовано поглядаючи на поета.
Коли вона спитала Каналіса, чому це він такий заглиблений у себе, той відповів, що заклопотаний своїми думками — зручний привід, на який письменники мають більше права посилатися, ніж прості смертні.
— Хіба стали ми щасливіші, відійшовши від природи і живучи в світському товаристві, ускладнюючи собі існування безліччю надуманих потреб та надміру роздутим марнолюбством? — зауважила Модеста, дивлячись на окутані тишею родючі ниви, що навіювали філософську думку про можливість мирного й безтурботного втішання життям.
— Цю пастушу ідилію, мадмуазель, завжди писали на золотих скрижалях! — сказав поет.
— І не раз задумували в мансарді! — заперечив полковник.
Кинувши на поета гострий погляд, якого той не витримав, Модеста відчула дзвін у вухах, в очах у неї потемніло, і вона промовила крижаним тоном:
— А, сьогодні ж середа!
— Не вважайте, що я хочу попасти в тон панні Модесті, та й цей настрій у неї, звичайно, скороминущий,— урочисто заявив герцог д'Ерувіль, якому ця трагічна для Модести сцена дала час поміркувати,— але, повірте, світське товариство, двір і Париж так мені остогидли, що якби в герцогині д'Ерувіль були розум та привабливість панни де Лабасті, я залюбки погодився б прожити з нею як філософ у своєму замку, роблячи добро ближнім, осушуючи болота, виховуючи дітей...
— Це вам зарахується, пане герцог,— відповіла Модеста, надовго затримавши погляд на цьому шляхетному вельможі.— Але ви мені лестите,— провадила вона,— думаючи, що я зовсім не легковажна і маю досить внутрішнього змісту, аби жити в самотині. А може, й справді в цьому моє призначення,— сказала вона, глянувши на Каналіса з виразом глибокої зневаги.
— В цьому призначення всіх людей скромного достатку,— відповів поет.— А Париж вимагає вавілонської розкоші. Іноді я запитую себе, як мені досі щастило підгримувати свій спосіб життя.
— На це запитання міг би відповісти король, і не тільки вам, а й мені, бо ми обидва живемо з ласки його величності. Якби після падіння Великого, як називали Сен-Мара118, його посада не перейшла нашому родові, нам би довелося продати замок д'Ерувіль чорній банді. О, повірте, мадмуазель, я вважаю для себе великим приниженням, що мені доводиться домішувати грошові розрахунки до питання про моє можливе одруження...
Це щиросерде зізнання і невдаваний жаль, який прозвучав у ньому, зворушили Модесту.
— В наші дні, пане герцог,— сказав поет,— у Франції не знайдеться чоловіка, настільки багатого, щоб він дозволив собі безумство взяти дружину без посагу лише за її особисті принади, за вроду і характер...
Уважно глянувши на Модесту, на чиєму обличчі він уже не помітив подиву, полковник багатозначно подивився на Каналіса.
— Порядні люди,— сказав він,— можуть знайти чудове застосування своєму багатству, поставивши собі за мету залагодити шкоду, якої час завдав стародавнім дворянським родам.
— Авжеж, тату,— серйозним тоном підтвердила Модеста.
Полковник запросив герцога та Каналіса пообідати в нього без церемоній у костюмах для верхової їзди — мовляв, він і сам так обідатиме.
Повернувшись додому, Модеста пішла перевдягтися і з цікавістю глянула на коштовний подарунок, який їй привезли з Парижа і який вона знехтувала з такою жорстокою зневагою.
— Ох, і чудові ж речі вміють тепер робити,— сказала вона Франсуазі Коше, що стала її покоївкою.
— А той бідолашний хлопець лежить у гарячці, мадмуазель...
— Хто тобі сказав?
— Пан Буча. Він приходив сюди і просив переказати вам, що дотримав слова в призначений день, хоча він думає, ви уже помітили це й самі.
Модеста спустилася до вітальні, вдягнена з царственою простотою.
— Дорогий тату,— голосно сказала вона, взявши полковника під руку,— навідайте, прошу вас, пана де Лабрієра, спитайте, як він себе почуває, і поверніть йому цей подарунок. Ви можете послатися на те, що ні мої скромні достатки, ні смаки не дозволяють мені користуватися дорогоцінними дрібничками, які личать тільки королевам або куртизанкам. До того ж подарунок я могла б прийняти тільки від жениха. Попросіть славного юнака залишити хлист у себе до того часу, поки ви знатимете, чи досить ви багаті, щоб оплатити його вартість.
— То в моєї дівчинки так багато тверезого розуму? — сказав полковник, цілуючи Модесту в лоб.
Каналіс скористався з того, що герцог д'Ерувіль та пані Міньйон почали між собою розмову, і вийшов у сад. До нього незабаром приєдналася і Модеста. Нею керувала цікавість, а не бажання стати пані де Каналіс, як вважав поет. Він сам був трохи збентежений безсоромністю, з якою проробив сьогодні маневр, що його військові називають "кру-у-гом — і кроком руш!", хоча, згідно з мораллю шанолюбства, кожен на його місці повівся б так само — і не вагаючись. Побачивши, як підходить до нього злощасна Модеста, він став підшукувати своєму вчинку ймовірне пояснення.
— Дорога Модесто,— звернувся він до неї з лагідними нотками в голосі,— я повинен сказати, хоч і ризикую накликати на себе ваше невдоволення, що за тих взаємин, які між нами склалися, ваше прихильне ставлення до герцога д'Ерувіля прикро вражає чоловіка, опанованого пристрастю, а надто поета, адже душа в поета по-жіночому чутлива, і муки ревнощів для нього особливо нестерпні.