Він привіз із собою чималу групу інших німецьких чинів, але всі вони оселились окремо від нього, а з ним разом оселилось кілька німців-кухарів, німкеня-економка і денщик. Незабаром, однак, штат його челяді виріс за рахунок russischen Frauen, як усіх гамузом називав він присланих до нього біржею праці служниць, пралю, перекладачку, швачку, а скоро ще й керівницю, свинарку та пташницю. Корови, свині завелися в пана Швейде справді наче з помаху чарівної палички, проте особливу пристрасть він мав до свійської птиці.
Зрештою, це не так уже й вирізняло б серед інших німецьких чинів лейтенанта гірничорудного батальйону. Одначе про нього заговорили в місті. Пан Швейде та інші прибулі з ним чиновники посіли приміщення школи імені Горь-кого в парку. І замість школи виникла в місті нова установа — дирекціон № 10.
Ця воєнізована установа, з'ясувалось, була найголовнішим адміністративно-господарським управлінням, якому підлягали тепер усі шахти і зв'язані з ними підприємства Краснодонського району з усім їхнім майном та устаткуванням, що його не встигли вивезти або висадити в повітря, і з усіма робітниками, котрі не встигли або не змогли виїхати. Ця установа була тільки одним із численних відгалужень великого акціонерного товариства, яке мало довгу 8 претензією назву: "Східне товариство експлуатації вугільних та металургійних підприємств". Правління товариства перебувало в місті Сталіні, знову перейменованому на Юзовськ. Так зване "Східне товариство" спиралось на "Окружні управління гірничих та металургійних підприємств". Дирекціон "Мі 10 в числі інших дирекціонів підлягав окружному управлінню в місті Шахти.
Все це було аж так добре впоряджено і ще ліпше розплановано, що вугіллю й металові радянського Донбасу тепер тільки й лишалось текти широким потоком до кишень німецького "Східного товариства". І пан Швейде дав розпорядження, щоб усі робітники, службовці та інженерно-технічні працівники шахт і заводів колишнього тресту "Крас-нодонвугілля" негайно стали до роботи.
Скільки тяжких сумнівів шматували о тій порі серце робочій людині, перед тим як вона мусила зважитись і вийти на роботу, коли рідні шахти й заводи стали власністю ворогів Вітчизни, коли сини й брати, чоловіки й батьки віддавали своє життя на полі бою з ворогами Вітчизни! Обличчя робітників і службовців, що вийшли на роботу до Центральних майстерень, були водночас похмурими й збентеженими, люди уникали дивитись в очі одне одному, майже не розмовляли.
Майстерні були відчинені навстіж з дня останньої евакуації. Ніхто їх не замикав, не стеріг, бо ніхто вже не був зацікавлений у тому, щоб усе, що лишилося в майстернях, уціліло. Майстерні були відчинені, але ніхто не пішов до цехів. Робітники навіть не трунами, а поодинці, коли-не-коли по двоє, розташувавшись посеред мотлоху та брухту на подвір'ї, мовчки дожидали начальства.
І тоді з'явився інженер-механік Бараков, стрункий, дужий і такий моложавий для своїх тридцяти п'яти років, з самовпевнепим виразом обличчя, одягнений не тільки охайно, а ще й претензійно. На ньому був чорний галстук метеликом. Капелюха ніс у руці, і його гладенько виголена голова лисніла проти сонця. Бараков підійшов до цієї розрізненої групи робітників на подвір'ї, чемно привітався, на мить замулявся і рішучою ходою пройшов до головного корпусу. Робітники, не відповівши на привітання, мовчки провели його очима і крізь одчинені навстіж двері бачили, як він пройшов через механічний цех до конторки.
Німецьке начальство не поспішало. Було жарко вже, коли на подвір'я ввійшли через прохідну будку заступник Швейде пан Фельднер і росіянка, жінка-перекладачка з пишною зачіскою.
Як це часто трапляється в природі, пан Фельднер фізичними якостями і темпераментом був прямою протилежністю свого начальника. Лейтенант Швейде був худющий, педовір-ливий, мовчазний. Фельднер був маленький, кругленький, крикун і базіка. Голос його, що звучав на піднесених у різній мірі інтонаціях, було чути ще здалеку, і завжди здавалося, що йде не один німець, а кілька німців, які сперечаються між собою. Пан Фельднер був у військовій формі, крагах, у сірому кашкеті з високо піднятим наголовком.
Фельднер у супроводі перекладачки підійшов до робітників,— вони один по одному підвелись, і це завдало йому певної втіхи. Не роблячи паузи між тим, що він тільки-но казав перекладачці, і тим, що хотів сказати робітникам, він прокричав одну довгу, а можливо, кілька коротких німецьких фраз. І поки жінка перекладала, він лементував далі. Певне, він не знав, що таке мовчання. Можна було припустити, що з того моменту, як він уперше крикнув, вигулькнувши з черева матері, він уже не спинявся і решту свого життя без перерви перебував у стані різних форм і ступенів крику.
Він цікавився, чи немає тут кого-небудь із старої адміністрації, потім звелів робітникам іти в цехи й провести його, Фельднера. Кілька робітників провели німця, який, горлаючи, йшов попереду разом з перекладачкою до конторки механічного цеху, де сидів Бараков. Набундючившись і так високо, як тільки міг, задираючи голову в кашкеті з підтягненим догори наголовком, Фельднер штовхнув двері пухлим кулачком і ввійшов до конторки. Жінка ввійшла слідом за ним і причинила двері. Робітники зупинились поруч послухати.
Спочатку було чути лише крик Фельднера. Немов кілька німців сварилися. Чекали, що перекладачка от-от скаже, що саме він кричить, але, на диво, Бараков сам заговорив по-німецькому. Він говорив чемно, спокійно і, на думку робітників біля конторки, вільно орудуючи чужинною мовою.
Чи тому, що Бараков говорив по-німецькому, чи тому, що вміст його мови німця вдовольнив, але Фельднер поступово переходив на все тихші інтонації крику. І раптом сталось диво: німець замовк. Замовк і Бараков. За якусь мить німець заговорив уже в цілком мирному тоні. Вони вийшли в конторки — попереду Фельднер, за ним Бараков, позаду перекладачка. Бараков, глянувши на робітників холодними, невеселими очима, звелів, щоб не розходились, а почекали його, Баранова, поки вій повернеться. І вони в тому ж порядку пішли через цех до виходу, причому красивий, сильний Бараков, забігаючи ззаду, показував маленькому, кругленькому, карикатурному німцеві, де зручніше пройти. Гидко було на це дивитись!
Трохи згодом Бараков уже сидів у вчительській школи імені Горького, тепер кабінеті начальника дирекціону № 10 пана Швейде. Фельднер і невідома перекладачка були при тій розмові, але перекладачці так і не довелося виявити свое знання німецької мови.
Як ми вже казали, на відміну од балакучого та експансивного Фельднера, лейтенант Швейде не був говіркий. Не маючи змоги висловитись, він видавався навіть понурим, хоч на ділі понурим не був, а любив усі радості й насолоди життя. Напрочуд худий, він страшенно багато їв. Важко було навіть зрозуміти, куди вміщується вся та сила їжі, яку він жер, і як усе це проходить через його організм. Він до самозабуття любив і Mädchen, Frauen, а в нинішньому своєму стані особливо russischen Mädchen und russischen Frauen. І для того, щоб заманювати в дім найпоступливіших поміж ними, він щовечора влаштовував у своєму чотириквар-тирному особняку бучні вечірки, де на стіл подавали всяку всячину — і смаженину, і солодке,— не кажучи вже про різні сорти вин. Він так і говорив кухарям:
— Готуйте більше! — Kocht reichlich Essen! Щоб russischen Frauen наїлись та напились!..
І справді, при надзвичайно нерозбірливій його мові це було єдине, чим він змогу мав причарувати russischen Frauen того сорту, який тільки й міг потрапити в цей дім.
Невміння зв'язувати слова у фрази породило в пана Швейде недовірливе ставлення до всіх людей, які робили це легко. Не довіряв він навіть своєму заступникові Фельднеру. Можна уявити, як недовірливо ставився Швейде до людей інших націй!
В цьому розумінні Бараков потрапив у найневигідніше становище. Але, по-перше, Бараков уразив пана Швейде тим, що легко зв'язував слова у фрази не в російській, а в німецькій мові. А по-друге, Бараков купив Швейде лестощами. Панові лейтенанту нічого вже не лишалось, як прийняти їх.
— Я один з небагатьох представників привілейованого класу старої Росії, які лишилися в живих,— казав Бараков, не зводячи з пана Швейде неблимних очей,— я з самого дитинства закоханий у германський геній, особливо в галузі господарства, власне, в галузі виробництва... Мій батько був директором одного з найбільших підприємств відомого в старій Росії товариства "Сіменс — Шуккерт". Німецька мова була другою рідною мовою в нашій родині. Мене виховано на німецькій технічній літературі. І ось тепер я матиму щастя працювати під керівництвом такого видатного спеціаліста, як ви, пане Швейде. Я зроблю все, що ви накажете...
Бараков раптом побачив, що перекладачка на нього поглядає з подивом, якого навіть неспроможна приховати. Чорт його знає, звідки німці викопали це кудлате стерво! Коли вона місцева, вона не може не знати, що Бараков — не один з представників привілейованого класу старої Росії, які лишилися в живих, а потомственний і почесний представник цілої династії донецьких шахтарів Баракових. На чисто виголеній голові Баракова заблищав піт.
Поки він говорив, пан Швейде мовчки проробив певну розумову роботу, яка не відбилась, проте, па його обличчі, потім сказав, чи то стверджуючи, чи то заперечуючи:
— Ви комуніст...
Бараков змахнув рукою. Цей рук його руки і водночас вираз обличчя можна було тлумачити так: "Який я комуніст!", або так: "Самі знаєте, що ми всі мусили тут бути комуністами". Або навіть так: "Еге, комуніст, але тим ліпше для вас, коли я йду до вас служити".
Цей жест на певний час задовольнив пана Швейде. Треба було пояснити цьому російському інженерові, як це важливо пустити Центральні майстерні, щоб з їх поміччю відбудувати устаткування шахт. Цю складну думку пан Швейде побудував на запереченні.
— Нітшево нєт. Es ist nichts da,— сказав він і страдницьки блимнув на Фельднера.
Фельгтнер, неймовірно потерпаючи від того, що довелось аж так довго мовчати в присутності начальника, автоматично викрикнув усі "нема", стверджуючи начальникову думку.
— Механізмів нема! Транспорту нема! Інструментів нема! Лісу для кріплення нема! Робітників нема! — горлав він.
Він шкодував навіть, що не може назвати ще що-небудь, чого "нема".
Швейде вдоволено кивнув головою, подумав і на превелику силу повторив по-російському:
— Нітшево нєт,— also, уголь нет!
Він одкинувся на спинку стільця й поглянув спершу на Баранова, потім на Фельднера.