— Якщо виграєш, половина виграшу твоя.
Нед узяв банкноти.
— Я поставлю за вас,— відказав він.— І дуже дякую. Сьогодні ввечері я зможу повернути вам половину виграшу — то буде вдвічивтричі більше грошей.
Ми рушили з місця — тобто Нед завернув бідку — і поїхали. Повз автомобіль ми навіть не проїжджали.
— Ти знов плакав,— сказав Нед.— Жокей, у перегонах бере участь, а ще не відучився плакати.
— чЗамовч! —крикнув я.
Він уже знову завертав, ми переїхали через колії, тоді подалися, так би мовити, протилежним боком Майдану,— якби Пошем був настільки великий, щоб мати свій Майдан, — і зупинились перед якоюсь крамничкою,
— Потримай віжки, — сказав Нед, скочив на землю й пішов до крамнички.
Недовго він і був там, вийшов з паперовою торбинкою в руці, сів у бідку, взяв віжки, й ми поїхали вже додому — тобто до дядька Пошема. Вільною рукою Нед видобув із більшої торбинки меншу, в якій були м'ятні цукерки.
— Бери. Я купив і трохи бананів, — як одведемо Вихра знов на те приватне пасовисько над струмком, сядемо та наїмося, і, може, я хоч трохи передрімаю, поки ще не зовсім забув, як воно робиться. Ти тільки покинь журитися за ту дівку, коли вже сказав Бунові, що там мав сказати. Якщо бабі дати хльору, то це їй не шкодить, вона не боїться лупня, як мужик. Воно їй наче байдуже, ото тільки як ти одвернешся, вона хапає праску чи кухонного ножа. Тож лупнем бабу не страхай, що їй там синець під оком чи роздерта губа! Це для неї пусте. А все чому? Тому що синець під оком чи роздерта губа — то найкращий для неї доказ, що вона мужикові до мислі.
Отож-бо ще раз ми з Маквіллі сиділи на своїх пручливих і норовистих конях, що їх стримували наші груми, перед стартом. (Саме так, пручливих і норовистих, Вихор теж такий: нарешті він зрозумів — принаймні затямив від учора,— що його сподіваються бачити бодай на одній лінії з Акроном при початку перегонів, хоч іще й не збагнув, що сподіваються — мають надію — побачити попереду Акрона в кінці перегонів).
Цього разу останні Недові вказівки були чіткі, ясні й стислі:
— Просто запам'ятай, що я зможу примусити його бігти раз, цього я певен, і зможу примусити двічі, це я вірю.
Тільки той раз, якого я певен, мусимо зберегти на крайню потребу. Отож у цьому першому забігові я хочу, щоб ти зробив так: саме як судді мають крикнути: "Гайда!", ти скажеш собі: "Моє ім'я Нед Вільям Маккаслін" — і тоді це зробиш.
— Що зробиш? — запитав я. і
— Я теж не знаю, — відповів він. — Але Акрон це кінь, а з конем усяке може статись. А ще як на ньому цей чорний хлопець, то й тим паче. Тобі тільки треба стежити й бути напоготові, щоб перед тим, як воно станеться, ти вже сказав собі: "Моє ім'я Нед Вільям Маккаслін", і тоді зробив це, і зробив швидко. Але не дуже переживай. Якщо це не подіє і нічого не станеться, то я чекатиму там, при фініші, а далі вже буде мій клопіт. Бо ж ми певні, що один раз я зможу примусити його бігти.
А потім голос прокричав: "Гайда!", — наші груми приснули стрімголов урізнобіч, і ми рушили (я вже казав, що ми жеребкувалися цим разом, і Маквіллі припала внутрішня стежка). Вірніше, Маквіллі рушив, бо коли він скочив уперед, я — не пам'ятаю, свідомо це вийшло чи інстинктивно — я весь напружився, і першим поривом Вихор урізався у гнуздечку й повід, і аж плече мені шарпнуло й поранену руку. Акрон уже гнав чвалом і був на три корпуси попереду, коли я пустив Вихра бігти, зберігаючи таку саму відстань поміж нами та Акроном, хоч ми тепер бігли на повну силу, і тут я помітив, як Маквіллі, не повертаючи голови, хутко скосив очі набік, сподіваючись побачити мене десь на рівні свого коліна; потім він ще хвильку галопував далі, поки йому до свідомості дійшло, що нас із Вихром нема збоку. Тоді він обернувся, крутнув головою, щоб глянути назад,— мені й досі впам'ятку, які в нього були білки очей і розтулений рот, — я бачив, як він шалено шарпнув повід, аби придержати Акрона; я щиро вірю, що навіть почув тоді його крик: "А чорт, як ти на гонах, то жени, білий хлопче!"; відстань поміж нами швидко скорочувалась, бо Маквіллі вивертав Акрона вбік, навскоси, аж урешті кінь став бігти мало не під прямим кутом до стежки, наче виповнивши собою цілий трек від одного поруччя до другого, мордою у зовнішній бік, і на момент, на мить, секунду застиг навіть на місці: я певен, що ошелешений Маквіллі подумував, чи й справді йому не гайнути назад, а тоді знову вернутися наперед, уже з Вихром на чолі. Ніякої зумионості, нічого не було — я просто сказав собі подумки: "Моє ім'я Нед Вільям Маккаслін"— і шмагнув Вихра прутом скільки стало сили, і шарпнув йому голову вгору, так що, скочивши у вузину межи внутрішнім поруччям і задом Акрона, ми мусили б черкнути його тіло; пам'ятаю, мені стрілила думка: "Розтрощить мою ногу", і я сидів так, замахнувши знову прутом, сам цілком відособлений, і тільки чекав зацікавлено, коли вже станеться удар, струс, тріск і присне кров'ю, і розтовче кістки, чи що там. Але виявилося місця саме досить, щоб ми проскочили — чи то наша швидкість така була, чи, може, щастя: не моя нога торкнулася поруччя, а Вихрове стегно креснуло Акронів зад, і в цю секунду я знову шмагнув прутом скільки стало сили. Жоден суддя або розпорядник, собачий тренер, мисливець для базару і вбивця, жоден педант і формаліст, хоч би й який прискіпливий та сумлінний, не міг би сказати, що я не свого коня оперіщив; правду кажучи, ми в ту мить становили таку суцільну єдність, що з нас чотирьох тільки сам Акрон знав, кого, власне, вдарено.
І помчали далі. Тобто ми з Вихром. Я не оглядався — я й не міг,— тож мусив зачекати, поки дізнаюся, що там сталось. Мені розказували, що Акрон і не пробував перескочити огорожу: він просто став дибки і якось так перекинувся через неї, знявши хмару куряви й трісок із потрощених білих дощок; але з ніг він не звалився, геть очманілий, і подався трохи не навпростець на пастівник, розганяючи глядачів з дороги, аж поки врешті Маквіллі зміг завернути його. Розказували, що Маквіллі цим разом спрямував коня навкіс до огорожі, щоб легше йому перескочити назад (вертатись до вилому було вже пізно, ми з Вихром задалеко вперед вирвалися), наче це був мисливський кінь. Проте Акрон не погодився на стрибок і натомість погнав чвалом уздовж поруччя, тільки по той бік, а глядачі верещали і відскакували, мов жаби, коли він торував собі нову стежку чи то пак творив прецедент. Оце тоді почув я його знову. Він, тобто вони, Маквіллі з Акроном, швидко здоганяли нас, хоч і по той бік поруччя; весь трек був тепер для Вихра, і він мчав чудовою сильною ходою, сягнистою і енергійною, тільки все ще не усвідомлював, що треба спішити. На протилежній прямій Акрон, який уже пробіг зайвих щонайменше п'ятдесят ярдів і мав ще стільки ж пробігти попереду, майже наздогнав нас, усе потойбіч зовнішнього поруччя; коли були на останньому повороті першого кругу, я достоту міг бачити, як розпачливо й шалено силкується Маквіллі зробити вибір, з кожною миттю менш реальний: чи одвести Акрона вбік від огорожі й потім повернути його, щоб він через власний-таки вилом ускочив назад на трек, ризикуючи, що кінь відмовиться перестрибувати руйновище, а чи діяти певніше, лишаючись на цьому новому трекові, що його вони вже очистили від усяких перешкод.
Переміг консерватизм (як воно повинно бути і як воно й буває); і знов протилежна пряма (це вже на другому крузі), тоді останній поворот (другого ж таки кругу), і вони, дарма що на довшій, бо зовнішній, кривій, вирвалися наперед. Уже виднів фініш, і Акрон був принаймні на цілий корпус попереду; я, здається, хвильку думав, чи не вдатися до батога, хоча б так, про людське око; гони все тривали, юрба зчинила крик — що й не дивно, адже мало хто з них~ (якщо взагалі хто-небудь) бачив такі гони, щоб двоє коней мчали обабіч огорожі; і знов Акрон біг учвал своєю стежкою, вільною і відкритою перед ним, наче стежка до раю; він був на два корпуси попереду, коли ми з Вихром перетнули лінію фінішу, і вже він (Акрон тобто: йому явно сподобалось бігти ззовні) переходив у третій круг, коли врешті Маквіллі силою звернув його вбік і на пастівник, де замкнуло їх людське кільце, яке навіть Акронові годі було здолати.
Страшний лемент знявся за нами, крики: "Порушення! Порушення! Ні! Ні! Так! Не зараховувати! Не зараховувати! Ні, правильно! Неправильно! Спитайте суддю! Спитайте Еда! Кажи. Еде!" — і та частина юрби, що її відігнав Акрон від зовнішнього поруччя, тепер вливалася на трек через вилом і приєднувалась до тих, хто на внутрішньому полі. Я шукав очима Неда: мені видалося, наче я його побачив, аж це був Лайк, що підбігав до мене треком. Він узяв Вихра за вудило й з ходу завернув.
— Ходімо, — сказав він. — Поки що досить. Йому треба остудитись. Містер Маккаслін наказав забрати його з треку онде під ті білі акації, де бідка. Там йому буде спокійно, і ми зможемо його витерти.
Але я намагався стримати коня.
— Що сталося? — питав я. — Забіг зарахують? Ми ж виграли, правда? Це ж ми перетяли фініш. Вони лиш зокола пройшли. Слухай, подерж-но коня, я піду подивлюся.
— Не можна, кажу ж тобі. — Лайк уже вів коня трюх-цем. — Містер Маккаслін сказав, щоб ти теж туди не ходив. Він сказав, щоб ми вдвох були при Вихрові й приготували його знову бігти. До наступного забігу менше години, і його нам треба виграти, бо коли цей вважатимуть неправильним, то вже наступний мусимо виграти хоч би кров з носа.
І ми пішли. Лайк підняв дошку з огорожі в кінці треку, й ми виїхали назовні, прямуючи до кількох акацій ярдів за двісті далі; я вже бачив і бідку дядька Пошема, прив'язану до дерева. А із внутрішнього поля, де стояв суддівський по' міст, ще долинали голоси, і мені кортіло вернутись назад і довідатись, що там таке. Одначе Лайк і це передбачив: у бідці він мав і відра, й губки, й ганчір'я, і навіть бляшанку-на воду, отже, треба було Вихра розсідлати й братись до роботи.
А про те, що скоїлося (і що, власне, коїлося й-далі), дізнавсь я з других рук: найперше мені Лайк розповів, що він бачив перед тим, як Нед послав його до мене, а потім інші — аж поки Нед надійшов. Гамір стояв, крики "проти" й "за" (о так, навіть після того, як він програв у двох гонах, — чи то забігах, чи як там — минулої зими, і програв перший забіг учора, знайшлися люди, котрі ставили на Вихра.