Це видалось йому навіть якоюсь образою, ніби зазіханням на права, належні тільки йому самому. Він
відповів поглядом, холоднішим і важчим за катову сокиру; зомлілий раб повалився в порох, йому до ніг. Гамількар переступив через нього.
Троє людей, одягнених у чорне, чекали на суфета в великій залі, стоячи біля кам'яного кружала. Він ту ж мить почав рвати на собі одіж і качатися по підлозі, пронизливо вигукуючи:
— О нещасний маленький Ганнібале! О сину мій! Моя розрадо! Моя надіє! Життя моє! Вбийте ж і мене заразом! Беріть мене! Горе! Горе!
Він роздирав нігтями собі лице, рвав на собі волосся й голосив, як тужільниця на похороні.
— Ведіть же його! Я надто страждаю! Ідіть! Вбийте й мене, як його!
Молохові служителі дивувалися, що в великого Гамількара таке вразливе серце. Вони були майже зворушені.
Почувся тупіт босих ніг і чиєсь уривчасте хрипіння, немовби там, задихаючись, бігла якась дика звірина; і на порозі третьої галереї між одвірків із слонової кості показався блідий, страшний чоловік; простягаючи руки, він волав:
— Дитино моя!
Гамількар одним стрибком кинувся до раба і, затуливши йому долонями рота, закричав іще голосніше:
— Цей старий виховав його! Він називає його своєю дитиною! Він збожеволіє! Годі! Годі!
І, штовхаючи плечима трьох жерців з їхньою жертвою, він вивів їх, а тоді ногою щільно прибив за собою двері.
Кілька хвилин Гамількар прислухався, все ще потерпаючи, щоб вони, часом, не вернулись. Тоді майнула йому думка, а чи не здихатися цього раба задля більшої певності, що він не заговорить; та це повністю не усунуло б небезпеки, бо якби його смерть роздратувала богів, то могла б, чого доброго, обернутися проти його власного сина. Тоді, змінивши думку, він звелів, щоб Таанах занесла йому найкращих наїдків із його кухонь: четвертину козла, бобів та законсервованих гранатів. Раб, що давно вже й ріски в роті не мав, жадібно накинувся на їжу, сльози його падали в тарелі.
Гамількар вернувся нарешті до Саламбо, розв'язав на Ганнібалові шнурки. Хлопчик спересердя вкусив йому до крові руку. Він лагідно його відіпхнув.
Щоб утихомирити брата, Саламбо почала страхати його Ламією, кіренською людожеркою.
— А де вона? — спитав він її.
Йому сказали, що зараз прийдуть розбійники і заберуть його в тюрму. Він відповів:
— Хай прийдуть, я їх повбиваю!
Гамількар відкрив йому страшну правду. Та він тільки розгнівався на нього, запевняючи, що, бувши володарем Карфагена, батько міг би знищити весь народ.
Нарешті, стомившись від збудження й гніву, Ганнібал заснув неспокійним сном. Він говорив крізь сон, притулившись до пурпурової подушки. Голова його відкинулась трохи назад, а маленька рука, витягтись уперед, так і застигла, випростана у владному жесті.
Коли згустилася нічна темрява, Гамількар легенько взяв його і без світла спустився східцями галер. Проходячи повз комори, він захопив кошик винограду і глечик чистої води; хлопчина прокинувся перед статуєю Алета, в печері, де переховувалося коштовне каміння, і, на руках свого батька, він так само, як і той хлопець, став усміхатися, розглядаючи мерехтливе сяйво самоцвітів.
Гамількар був певен, що тепер ніхто не зможе відібрати в нього сина. Це неприступне місце сполучалося з берегом підземним ходом, про який знав тільки він сам; озираючись довкола, він з полегкістю зітхнув. Тоді посадив хлопчину на лаву коло золотих щитів.
На цей раз ніхто його не помітив. Тепер уже не було потреби стримуватись; і він дав волю своїм почуттям. Неначе та мати, що знайшла свого загубленого первістка, кинувся він до сина; пригортав його до грудей, заразом і сміявся, й плакав, називав його найпестливішими іменами, вкриваючи всього поцілунками; маленький Ганнібал, наляканий тими палкими пестощами, тепер зовсім принишк.
Гамількар вертався нечутною ходою, обмацуючи стіни; він добрався до великого покою, куди крізь отвори в бані пробивалося місячне сяйво. Посеред кімнати, простягтись на мармурових плитах, спав досита нагодований раб; Гамількар глянув на нього і відчув якийсь невиразний жаль до цього бідолахи. Кінцем котурна він підсунув йому під голову килим. Тоді, звівши очі, пильно подивився на Таніту, тоненький серп якої блищав у небі; він почував себе дужчим за Ваалів, і серце його сповнилося зневаги до них.
Уже готувалися приносити жертви.
У Молоховому храмі виламали частину стіни, щоб дістати мідного ідола, не торкнувшись до вівтарного попелу. Згодом, тільки-но зійшло сонце, храмові служники потягли ідола на Хамонів майдан.
Ідол задкував на валах поковзом; плечі його підносились над мурами; ледь забачивши його здалеку, карфагенці щодуху кидалися врозтіч, бо Ваала можна споглядати безкарно тільки тоді, коли він гнівається.
По вулицях ширились пахощі. Повідчиняли разом усі храми; повиношувані з них скінії клали на колісниці або ноші, що їх несли жерці. Великі китиці — пір'я маяли на кожному розі скінії, а з шпичастих дашків, що вивершувалися кришталевими, золотими, срібними чи мідними кулями, вихоплювалось проміння.
То були ханаанські Ваали, двійники Ваала верховного, що верталися до свого первопочатку, щоб схилитися перед його силою і прахом розвіятись перед його сяйвом.
У Мелькартовому шатрі, захищене тонкою пурпуровою тканиною, тремтіло нафтове полум'я; в гіацинтовому шатрі Хамона зводився з-поміж коштовного каміння фалос із слонової кості; за блакитними, як ефір, Ешмуновими заслонами, скрутившись клубком, спав пітон; а боги-патеки на руках своїх жерців були подібні до сповитих великих дітей, що п'ятами торкалися землі.
За ними йшли всі нижчі різновиди божества: Ваал-Самен, бог небесних просторів; Ваал-Пеор, бог священних гір; Ваал-Зебуб, бог розпусти, і боги сусідніх країн та споріднених племен: Ярбал лівійський, Адрамелек халдейський, Кіюн сірійський; Дерсето, з лицем незайманої дівчини, плазував на плавцях, а Таммузів труп везли на марах, серед смолоскипів і жмутів волосся. Щоб підкорити Сонцю володарів небесного простору і не дати їм своїми впливами послаблювати його силу, жерці розмахували різнобарвними металевими зірками, понастромлюваними на довгі тички. Були там усі світила, від чорного Небо, Меркурієвого духу, до бридкого Рагаба, який уособлював сузір'я Крокодила. Абадири — камені, що впали з місяця,— крутилися в пращах із срібних ниток; Церерині жерці несли в кошиках маленькі хліби — зображення жіночої статі; інші жерці йшли зі своїми фетишами, з амулетами; знову з'явилися забуті божки; взяті були навіть із кораблів їхні містичні знаки; здавалося, ніби Карфаген прагне всі свої думки зосередити тільки на смерті й руйнуванні.
Перед кожною скінією хтось один ніс на голові велику чашу, де курилися пахощі. Подекуди вився хмарками дим, і крізь його клуби видніли тканини, підвіски й гаптування священних балдахінів. Посувалися вони повільно, бо були занадто важкі. Часом осі колісниць чіплялися за щось на вулиці. І побожні люди, користаючись із нагоди, торкалися тоді до Ваалів своєю одежею, що її шанували потім, як святиню.
Мідний ідол усе посувався до Хамонового майдану. Багатії, несучи скіпетри із смарагдовими головками, вирушили з глибини Мегари; старійшини, з вінцями на головах, гуртувалися в Кініздо, а державні скарбники, управителі провінцій, купці, вояцтво, моряки, численна юрба похоронних служителів, усі з відзнаками своїх посад чи своїм ремісницьким знаряддям прямували до скіній, що спускалися з Акрополя, оточені жрецькими колегіями.
З пошани до Молоха вони поначіплювали на себе най-пишніші оздоби. На чорному вбранні сяяли діаманти; та надто великі персні спадали тепер із схудлих пальців,— і не було нічого сумнішого за це мовчазне зборище людей, у яких сережки билися об бліді щоки, а золоті тіари стискали чоло, зморщене в страшному розпачі.
Нарешті Ваал прибув на середину майдану. Жерці його поставили ґратчасту огорожу, щоб відсунути юрбу, і обступили ідола.
Хамонові жерці, в шатах із рудуватої шерсті, вишикувались перед своїм храмом, під колонами портика; Ешмунові жерці, в лляних плащах, у намисті з кукуфячих голів і в гостроверхих тіарах, розташувалися на східцях Акрополя; Мелькартові жерці, у фіолетових туніках, поставали з західного боку; жерці абадирів, оповиті фрігійською тканиною, зайняли східний бік; а з південного боку, разом із геть потатуиованими чаклунами, що викликають померлих, з юродивими в полатаному дранті, розставили служителів патеків та іїдонів, які, встромивши в рот кістку мертвяка, провіщають майбутнє. Церерині жерці, в блакитному вбранні, поважно спинившись на вулиці Сатеб, стиха наспівували фесмофорій мегарською говіркою.
Час від часу надходили ряди зовсім голих людей, що розставленими руками тримали одне одного за плечі. З глибини грудей вихоплювалось у них якесь глухе, замогильне квиління; їхні втуплені в колоса очі блищали в куряві, а вони похитували тулубами рівномірно й одностайно, неначе всіх заразом хтось посмикував. Нарешті вони впали в таке шаленство, що храмові служники, щоб відновити лад, киями змушували їх лягти ницьма на землю, лицем до мідних ґрат.
Тоді з глибини майдану вийшов чоловік у білій одежі. Він повільно пройшов крізь натовп — і всі пізнали Танітиного священнослужителя, головного жерця Шагабаріма. Зчинився гамір, бо цього дня у карфагенців над усім брав перевагу первопочаток чоловічої статі, і про богиню зовсім забули, аж ніхто й не помітив, що тут нема її жерців. Та юрба сторопіла ще більше, коли побачила, що він відчиняє одні з дверей у ґратах, призначені для тих, що йдуть приносити жертви. Молохові жерці вбачали в тому образу їхньому богові; злісно замахавши руками, вони намагалися відіпхнути його. Відгодовані жертовним м'ясом, одягнені, як царі, в пурпур, із трирядними вінцями на голові, вони зневажали цього блідого євнуха, знесиленого умертвінням плоті, і гнівний регіт тряс у них на грудях чорні довгі бороди, що розсипалися, мов сонячне сяйво.
Шагабарім, не відповідаючи їм, ішов далі; повільно ступаючи, він перейшов увесь обгороджений простір, наблизився аж до ніг колоса і з розп'ятими руками торкнувся до обох його боків, що було врочистим знаком богоп-шани. Занадто довго мучила його Таніта; з відчаю чи, може, не знаходячи собі бога, який цілком відповідав би його уявленням, він вирішив, нарешті, поклонятися Молохові.
Юрба жахнулась його віровідступництва і, ремствуючи, загула.