Краще подбайте про Джеймса Мора, свого батька, з яким вам ще доведеться мати серйозну розмову.
— О, який жах лишатися на самоті з цим чоловіком! — вигукнула дівчина, силкуючись опанувати себе. — Але не турбуйтесь більше про це. Він не знає моєї вдачі і дорого заплатить за цей день, дуже дорого!
Катріона повернулась і пішла додому, а я — слідом за нею. Раптом вона зупинилась:
— Далі я піду сама. Мені не потрібні свідки.
Сердитий, я трохи поблукав містом, скаржачись на свою нещасливу долю. Мене душив гнів; здавалося, що в Лейдені не вистачає для мене повітря і що я ось-ось задихнуся. Зупинившись на розі вулиці, я якось по-дурному зареготав, здивувавши перехожого. Це повернуло мене до пам'яті.
"Я надто довго був простачком, вірніше дурнем і ганчіркою, — думав я. — Тепер цьому кінець. Я дістав добрий урок — ніколи не зв'язуватися з проклятою статтю, що згубила чоловічий рід на початку світу і губитиме, поки житимуть люди на землі. Бог свідок, яким я був щасливим, поки не побачив її, і можу заприсягтися, що буду знову щасливим, коли розлучуся з нею".
У мене на той час було єдине бажання, щоб Катріона з батьком скоріше виїхали, і в моїй голові крутилася невідступна думка про те, в яких злиднях вони житимуть, коли не стане дійної корови — Давіда Бальфора. Я навіть злорадно втішався з цього приводу. Та раптом настрій мій різко змінився. Я все ще гнівався, все ще ненавидів її, але водночас вважав своїм обов'язком подбати про неї, щоб вона не бідувала.
Коли я з такими думками повернувся додому, то біля дверей побачив упаковані чемодани, а на обличчях батька й дочки було написано, що між ними нещодавно відбулася сварка: дівчина стояла, мов дерев'яна лялька, а Джеймс Мор важко дихав, щоки його взялися білими плямами, ніс якось повернувся набік. Як тільки я увійшов, дівчина кинула на батька гнівний погрозливий погляд, начебто могла і вдарити його. Але погляд виявився красномовнішим за наказ, і я здивувався, що Джеймс Мор скорився. Було ясно, що Катріона добре вичитала йому і що дівчина енергійніша, ніж я гадав, а батько показав свою слабість.
Першим заговорив Джеймс Мор. Він називав мене містером Бальфором, очевидно, повторював чужі слова. Говорив він недовго, бо як тільки його голос задзвенів піднесено й урочисто, Катріона обірвала його.
— Я скажу вам, що хотів висловити мій батько. Він хоче сказати, що ми прийшли до вас жебраками, але повелися не дуже чемно і тепер соромимося своєї невдячності й непристойної поведінки. Ми вирішили поїхати звідси і дати вам спокій, але мій батько так невдало вів свої справи, що не можемо зробити й цього, якщо ви не подасте нам знову милостині. Адже ми — жебраки і блюдолизи.
— Пробачте, міс Драммонд, — перебив я дівчину, — але мені треба поговорити з вашим батьком.
Вона не сказала й слова, навіть не глянула на мене, пішла в свою кімнату і замкнула двері.
— Не ображайтесь на неї, містер Бальфор, — зауважив Джеймс Мор, — вона просто невихована.
— Я прийшов сюди не теревені слухати, — відрубав я, — а поквитатися з вами. Тому я не можу не сказати вам про ваше становище. Містер Драммонд, я знаю про ваші справи більше, ніж вам би того хотілося. Знаю також, що у вас були свої гроші тоді, як ви позичали у мене. В Лейдені ви одержували ще від когось, але чомусь приховували це навіть від рідної дочки.
— Раджу бути обережнішим! Я не дозволю більше дратувати мене! — спалахнув він гнівом. — Ви до біса остогидли мені обоє. Бути батьком — кара господня! То дочка всіляко обзивала мене… — Тут він затнувся і притулив руку до серця: — Сер, моє серце — це серце солдата і батька, і ви, мабуть, не розумієте, що ображаєте мене подвійно. Закликаю вас бути обережнішим, прошу вас!
— Коли б ви дали мені можливість висловитись, — зауважив я, — то побачили б, що я дбаю про ваші ж інтереси.
— Любий друже, — схаменувся Драммонд, — я знаю, що можу покластися на вашу великодушність!
— Дайте ж висловитись, — не стримавсь я. — Від того, чи багаті ви, чи бідні, я не виграю нічого. Але мені здається, що тих грошей, походження яких огорнуте таємницею, не вистачає навіть для вас; а мені не хотілося б, щоб ваша дочка терпіла нестатки. Коли б я міг говорити про такі речі з нею, то мені, звичайно, й на думку не спало б звіритися вам, бо добре знаю, що ви любите тільки гроші, а вашим гучним словам не надаю ніякого значення. Проте я вірю, що ви по-своєму любите свою дочку, і мені лишається задовольнятися цим.
Потім ми домовились, що він повідомлятиме мені про своє місцеперебування і про здоров'я Катріони, а я в свою чергу зобов'язувався висилати йому невелику грошову допомогу.
Джеймс Мор вислухав уважно і, коли я скінчив, вигукнув:
— Мій дорогий, любий сину, ви гідні пошани й любові! І я служитиму вам вірою і правдою, як солдат…
— Краще помовчіть! — перебив я його. — Завдяки вам, мене одразу нудить, коли почую слово "солдат". Однак досить. Угоду укладено. Я піду і сподіваюся, що за півгодини вас уже не застану тут.
Найбільше я боявся ще раз зустрітися з Катріоною. Хоч глибоко в душі я мало не плакав, проте гідності не втрачав, весь час підтримуючи в собі гнів. Минула, мабуть, година; сонце вже сховалося за обрій, і на фоні криваво-багряного неба виплив вузький серп молодика; на сході замиготіли зорі, і, коли я, нарешті, увійшов у свою квартиру, в ній уже панувала темрява. Я запалив свічку і оглянув кімнати. У першій не лишилось нічого такого, що могло б викликати згадку про тих, хто колись жив тут, але в другій, у кутку на. підлозі, я побачив невеличкий клуночок, і в мене серце болісно стиснулося. Від'їжджаючи, вона залишила все, що я купив їй. Цей удар виявився найболючішим ще, мабуть, і тому, що він був останнім. Я впав на цю купу одежі і повівся так по-дурному, що мені навіть соромно говорити про це.
Вже пізно вночі, коли стало дуже холодно і я почав тремтіти, до мене повернулася мужність, і я став дещо усвідомлювати. Не міг я без хвилювання дивитися на ці плаття, стрічки, білизну й панчохи з стрілками. Я розумів, що насамперед повинен до ранку позбутися усіх речей, коли мені дорогий спокій. Спершу я мав намір розвести вогонь і спалити все, але то було невластиве мені марнотратство, до того ж я ніяк не міг зважитись на те, щоб знищити речі, які вона носила так близько до тіла. У кутку кімнати стояла шафа, і я вирішив покласти одяг туди. Робив це я довго, невміло, але старанно. Складаючи речі, я часом зрошував їх слізьми.
Та незабаром сили зрадили мені, я відчув страшенну втому, ніби перед цим пробіг кілька миль або ж мене хтось побив. Згортаючи косинку, яку часто бачив у неї на шиї, я раптом помітив, що один кінчик її старанно одрізаний. Косинка була дуже гарного кольору, і я не раз звертав на це увагу, а одного разу, пам'ятаю, коли Катріона пов'язала її на шию, жартома зауважив, що вона носить кольори мого роду.
В душу враз закрався проблиск надії й ніжності, та в наступну мить мною знову опанував відчай: я побачив, що цей кінчик трохи далі зім'ятий валяється на підлозі.
Поміркувавши спокійніше, я знову відчув надію: дівчина, очевидно, відрізала цей кінчик, сповнена дитячого, але ніжного почуття. Не було нічого дивного в тому, що вона потім кинула його. Мене тішила перша догадка, і я більше радів, що їй спало на думку залишити собі такий подарунок на спогад, ніж горював, що вона викинула його в хвилину зрозумілої досади.
Розділ двадцять дев'ятий
МИ ЗУСТРІЧАЄМОСЬ У ДЮНКЕРКУ
В наступні дні, незважаючи на своє горе, я зазнав багато щасливих і сповнених надій хвилин; як голодний на хліб, накинувся на навчання й усіма силами намагався не вдаватися в тугу, поки приїде Алан або ж поки я одержу від Джеймса вісточку про Катріону. З того часу, як вони поїхали, він написав мені три листи. В першому повідомляв, що прибув у французьке місто Дюнкерк, звідки невдовзі виїхав у якійсь секретній справі. Він їздив в Англію на побачення з лордом Голдернес, і мені до болю було шкода, що на цю поїздку витрачені мої гроші. Але той, хто побратався з чортом або з Джеймсом Мором, повинен розраховувати й на гірше. Перед тим як виїхати до Англії, Джеймс Мор передбачливо написав мені листа і доручив Катріоні відіслати його. Після кожного такого листа я висилав йому гроші. Наше листування викликало у дівчини підозру і, коли батько поїхав, вона розпечатала листа, прочитала і вже потім одіслала його мені. Рукою Джеймса Мора було написано:
"Любий сер, ваше великодушне послання і домовлену суму одержав своєчасно, про що й сповіщаю. Все буде витрачено на мою дорогу донечку, яка жива й здорова і просить нагадати про себе своєму щирому другові. Вона зараз перебуває у якомусь пригніченому стані, але сподіваюсь, що бог. допоможе і вона поправиться. Живемо ми відлюдниками, розважаємось піснями рідних гір і прогулянками вздовж берега моря, а звідти рукою подати до Шотландії. Скажу вам, що я почував себе набагато краще, коли лежав з п'ятьма ранами у полі біля Гледзмура. Тут я знайшов собі заняття на кінному заводі одного французького дворянина, де цінять мій досвід. Але, дорогий сер, платня настільки мізерна, що соромно навіть говорити про неї. Тому ваша допомога необхідна для моєї дочки, хоч, звичайно, хотілося б побачитися з давніми друзями.
Ваш покірний слуга
Джеймс Макгрегор Драммонд".
Нижче було дописано рукою Катріони:
"Не вірте йому, все це брехня.
К. М. Д.".
Вона спочатку, мабуть, мала намір зовсім не пересилати мені листа, бо я одержав його значно пізніше, ніж сподівався. Слідом за ним одразу ж прийшов і третій. На той час уже приїхав Алан. Як завжди веселий і говіркий, він своїми жартами та розмовами прикрасив моє життя і навіть обновив його. Познайомив мене з своїм двоюрідним братом, який служив у полку "голландських шотландців" і пив значно більше, ніж я вважав можливим для людини. Це, здавалося, була єдина його насолода. Часто мене запрошували на звані обіди, влаштовував я їх і в себе, проте розради в них не знаходив; усе це не розвіювало моїх дум і печалі. Ми з Аланом часто і подовгу обговорювали мої стосунки з Джеймсом Мором і його дочкою. Щоправда, я не ділився з ним подробицями своїх взаємин з Катріоною, але коментарі Алана з приводу того, що я розповідав, нерідко примушували мене червоніти.
— Нічогісінько не розумію, — говорив він, — але, на мою думку, ви наробили багато дурниць.