— Я через тебе ледь зі світу не зійшов! Ой, твоє щастя, що встати не можу, а то б дістала як бідний в торбу!
Цирі надула губки.
— Це вже другий, — сказала, смішно морщачи носа, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчаток бити не можна.
— Я б тобі показав…, що можна, — розкашлявся Фрешенет. — Ти заразо! Там Ервилл божеволіє. Віци розсилає, труситься зі страху, що твоя бабка з військом на нього рушить. Хто йому повірить, що ти сама дала дьору? Всі знають, хто такий Ервилл і що він любить. Всі думають, що… скривдив тебе на п'яну голову, а потім наказав у ставку втопити! Війна з Нільфгаардом на волоску висить, а трактат і союз із твоєю бабкою через тебе пішов псу під хвіст. Бачиш, що ти наробила?
— Не хвилюйся, — перестеріг його відьми́н, — а то ще кровотечу дістанеш. Як ти тут опинився, так швидко?
— А біда його знає, я переважно був без тями. Влили мені якусь паскудь до рота. Силоміць. Затисли носа і… Сором, псяча мати…
— Завдяки тому, що вони влили, ти живий. Вони тебе принесли сюди?
— Волочили на санях. Я питав про тебе, не казали нічого. Вже думав, що пригостили тебе стрілою. Ти так раптово тоді зник. А тут ти — цілий-здоровий, навіть не спутаний, ще й врятував принцесу Циріллу… Побий мене грім, ти всюди впораєшся, Геральте, завше падаєш на чотири лапи, як кіт.
Відьми́н усміхнувся і нічого не відповів. Фрешенет тяжко закашляв, відвернув голову, сплюнув рожевою слиною.
— Атож, — додав. — А те, що мене не прикінчили, теж, певно, твоя заслуга. Вони тебе знають, холерні дивібаби. Це ти вже вдруге рятуєш мене з нещастя.
— Облиш, бароне.
Фрешенет, стогнучи, спробував сісти, але дав собі спокій.
— З мого баронства гівно зостало, — сапнув. — Бароном я був у Гаммі. А тепер я щось наче воєвода в Ервилла, у Вердені. Себто, був. Навіть якщо викараскаюся якось з цього лісу, то у Вердені для мене місця нема, хіба що на ешафоті. Це з моєї руки і сторожі драпонула ця мала ласичка, Цирілла. Ти думаєш, ми через власну фантазію утрьох рушили до Брокілону? Ні, Геральте, я теж драпав, на милосердя Ервилла міг тільки тоді розраховувати, якби привів її назад. Ну і, врешті, ми наткнулися на клятих дивібаб… Якби не ти, я б у тій ямі здох. Ти знову мене врятував. Приречення, ясно, як день.
— Ти перебільшуєш.
Фрешенет покрутив головою.
— Приречення, — повторив. — Так уже воно мало бути наперед записано, відьми́не, що ми знову зустрінемося. Що ти знову мою шкуру порятуєш. Пам'ятаю, так у Гаммі казали після того, як ти зняв із мене ті пташині чари.
— Це випадок, — холодно сказав Геральт. — Випадок, Фрешенете.
— Який там випадок. Дідько, коли б не ти, я б досі, напевно, був бакланом.
— Ти був бакланом? — схвильовано скрикнула Цирі. — Справжнім бакланом? Птахом?
— Був… — вищирив зуби барон. — Зачарувала мене одна… дівка… Шляк би її трафив… Через помсту.
— Ти, певно, їй шубки не дав, — припустила Цирі, морщачи носа. — На ту… муфту.
— Була інша причина, — ледь зашарівся Фрешенет, а потім грізно глипнув на дівчинку. — Але що тебе то обходить, ти, жовторота!
Цирі скорчила ображену міну і відвернула голову.
— Так, — відкашлявся Фрешенет. — Про що це я… А, про те, як зняв з мене чари у Гаммі. Коли б не ти, Геральте, то я б залишився бакланом до кінця життя, літав би довкола озера і обпаскуджував галузки, дарма сподіваючись, що порятує мене сорочка з кропив'яного полотна, ткана моєю сестричкою із запалом, вартим ліпшої справи. Дідько, як згадаю ту її сорочку, маю охоту когось копнути. Та ідіотка…
— Не кажи так, — усміхнувся відьми́н. — Вона мала якнайкращі наміри. Її погано поінформували, от і все. Кружляє безліч безглуздих міфів про зняття вроків. Тобі ще, Фрешенете, пощастило. Вона могла звеліти тобі скупатися у киплячому молоці. Я про такий випадок чув. А сорочка з кропиви, хоч як на те дивись, мало шкідлива для здоров'я, навіть якщо й малопомічна.
— Га, може, і правда твоя. Може, я від неї надто багато вимагаю. Еліза завше була дурненькою, з дитинства була дурненькою і гарною, дійсно, чудовий матеріал на королівську жону.
— Що таке чудовий матеріал? — спитала Цирі. — І чому на жону?
— Я ж казав, жовторота, не пхай носа. Так, Геральте, поталанило мені, що ти тоді з'явився у Гаммі. І що мій любий шуряк король схильний був видати ті пару дукатів, які ти зажадав за зняття вроків.
— Знаєш, Фрешенете, — сказав Геральт, усміхаючись іще ширше, — що чутка про цю подію розійшлася світами?
— Правдива версія?
— Не зовсім. По-перше, тобі додали десятьох братів.
— Ну ні! — барон підвівся на лікті, закашляв. — То, разом із Елізою, було нас дванадцятеро? Що за кляте ідіотство! Моя мамуся не була кролицею!
— Це ще не все. Вирішили, що баклан не досить романтичний.
— Що правда, то правда. Нічого романтичного в ньому немає, — барон скривився торкаючись грудей, обв'язаних ликом та пасмами березової кори. — І на що ж я був заклятий, згідно з оповіддю?
— На лебедя. Себто на лебедів. Вас же було одинадцятеро, не забувай.
— А чим, зараза францувата, лебідь романтичніший від баклана?
— Не знаю.
— Я теж ні. Але закладуся, що в тій оповіді Еліза зняла з мене чари за допомогою тої клятої сорочищі з кропиви?
— Ти виграв. А що чувати в Елізи?
— Сухоти. Довго не протягне, бідолашна.
— Сумно.
— Сумно, — байдуже підтвердив Фрешенет, дивлячись убік.
— Повертаючись до вроків, — Геральт сперся плечима об стіну з переплетених пружних гілок. — Рецидивів не було? Пір'я не росте?
— Дякувати богам, ні, — зітхнув барон. — Усе гаразд. Єдине, що у мене з тих часів зосталося, — це смак до риби. Нема для мене, Геральте, ліпшого їдла, ніж риба. Часом іду собі з самого ранку до рибалок на пристань, а доки вони для мене знайдуть щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю верховодок просто зі садка, пару піскарів, яльця чи головня.
— Він був бакланом, — повільно сказала Цирі, дивлячись на Геральта. — А ти зняв з нього чари. Ти вмієш чарувати.
— Та певно, що вміє, — промовив Фрешенет. — Кожен відьми́н уміє.
— Відь… Відьми́н?
— А ти не знала, що він відьми́н? Славутний Геральт Рив? Правда, звідки такій жовторотій, як ти, знати, хто такий відьми́н. Тепер не те, що раніше. Тепер відьми́нів мало, майже і не знайдеш. Ти, певно, ніколи в житті не бачила відьми́на?
Цирі повільно покрутила головою, не зводячи з Геральта очей.
— Відьми́н, жовторота, це та… — Фрешенет урвав і зблід, побачивши Бренн, що входила до хатки. — Ні, не хочу! Не дозволю нічого собі влити до рота, ніколи, більше ніколи! Геральте! Скажи їй…
— Заспокойся.
Бренн не вшанувала Фрешенета нічим, окрім побіжного погляду. Відразу підійшла до Цирі, що присіла навпочіпки біля відьми́на.
— Пойдзь, — сказала. — Пойдзь, дробка.
— Куди? — скривилася Цирі. — Я не піду. Хочу бути з Геральтом.
— Іди, — вимушено посміхнувся відьми́н. — Побудеш із Бренн і молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канель.
— Вона мені очей не зав'язала, — дуже повільно промовила Цирі. — Коли ми сюди йшли, вона мені очей не зав'язала. Тобі зав'язала. Щоб ти не міг сюди потрапити, коли підеш звідси. Це значить…
Геральт глянув на Бренн. Дріада знизала плечима, потім обняла і пригорнула дівчинку.
— Це значить… — раптом Цирі зламався, — що я не зможу піти звідси. Так?
— Ніхто не може піти від свого приречення.
Всі повернули голови на звук цього голосу. Тихого, але дзвінкого, твердого, рішучого. Голосу, що змушував до послуху і не терпів спротиву. Бренн схилилася. Геральт опустився на одне коліно.
— Пані Ейтне…
Володарка Брокілону носила поволочисту легковійну ясно-зелену одіж. Як більшість дріад, була невисокою та худорлявою, але завдяки гордо піднесеній голові, обличчю з поважними гострими рисами та рішучим губам видавалася вищою та сановитішою. Її волосся й очі мали колір розтопленого срібла.
Вона ввійшла до куреня в супроводі двох молодших дріад, озброєних луками. Мовчки кивнула Бренн, а та одразу вхопила Цирі за ручку й потягла в бік виходу, низько схиляючи голову. Цирі йшла тяжко і незграбно, бліда й оніміла. Коли проходила повз Ейтне, срібноволоса дріада швидким рухом взяла її підборіддя, підняла, довго дивилася в очі дівчинки. Геральт бачив, що Цирі тремтить.
— Йди, — врешті сказала Ейтне. — Йди, дитино. Нічого не бійся. Вже ніщо не зможе змінити твоє приречення. Ти у Брокілоні.
Цирі слухняно подріботіла за Бренн. Біля виходу обернулася. Відьми́н помітив, як дрижать її губи, а зелені очі шкляться од сліз. Не сказав ні слова. Далі стояв навколішках, схиливши голову.
— Встань, Гвинблейде. Вітаю тебе.
— Вітаю тебе, Ейтне, Пані Брокілону.
— Я знову маю приємність приймати тебе у своєму Лісі. Хоча ти прибуваєш без моїх відома та згоди. Ризиковано входити до Брокілону без моїх відома та згоди, Білий Вовче. Навіть тобі.
— Я прибуваю з посольством.
— Ах… — злегка усміхнулася дріада. — Звідси твоя відвага, яку я не хочу називати іншим, дошкульнішим словом. Геральте, недоторканість послів — це звичай, заведений серед людей. Я його не визнаю. Не визнаю нічого людського. Тут Брокілон.
— Ейтне…
— Мовчи, — перебила вона, не підносячи голосу. — Я наказала пощадити тебе. Ти вийдеш із Брокілону живим. Не тому, що ти посол. З іншої причини.
— Тебе не цікавить, чий я посол? Звідки приходжу, від чийого імені?
— Щиро кажучи, ні. Тут Брокілон. Ти приходиш ззовні, зі світу, який мене не обходить. Нащо б я марнувала час, вислуховуючи посольства? Чим можуть бути для мене якісь пропозиції, якісь ультиматуми, вигадані кимось, хто мислить не так, як я? Чому мене повинно обходити, що думає король Венцлав?
Геральт здивовано покрутив головою.
— Звідки ти знаєш, що я посол Венцлава?
— Це ж ясно, — промовила дріада, усміхнувшись. — Еккегард надто дурний. Ервилл та Віраксас надто мене ненавидять. Володіннях інших із Брокілоном не межують.
— Ти багато знаєш про те, що відбувається поза Брокілоном, Ейтне.
— Я дуже багато знаю, Білий Вовче. Це привілей мого віку. А тепер, якщо дозволиш, я хотіла б залагодити делікатну справу. Чи цей чоловік з виглядом ведмедя, — дріада перестала усміхатися і глянула на Фрешенета, — твій приятель?
— Ми знайомі. Я колись зняв із нього чари.
— Проблема в тому, — холодно промовила Ейтне, — що я не знаю, як із ним вчинити.