Але аж ніяк не скидалося на те, щоби цієї заборони дотримувалися надто суворо, зовсім навпаки, видно було, що ніхто цією забороною не переймається. Коротка, але рясна вранішня злива підмочила вулички міста, а копита коней і волів швидко вимісили на них гівняно-грязюко-солом'яне болото. З болота, немов зачаровані острови з океанських вод, виростали купи відходів, пишно оздоблені найрізноманітнішими, часом дуже видовищними екземплярами напівзогнилого стерва. По густішій гноївці чалапали гуси, по рідшій — плавали качки. Люди ледве пересувалися тротуарами з дощок і дранки, раз по раз падаючи з них. Хоча ухвали магістрату погрожували штрафом також і за вільний випас худоби, проте вулицями в обох напрямках з кувіканням гасали свині. Свині справляли враження очманілих, вони чвалували наосліп — за прикладом своїх біблійних пращурів із землі Гадаринської, зачіпаючи пішоходів і страшачи коней.
Вони проминули вуличку Ткачів, потім Бондарську, звідки чути було гупання молотків, врешті-решт Високу, а вже за нею розкинувся ринок. Рейневанові кортіло зазирнути в розташовану неподалік славнозвісну аптеку "Під золотим ліндвурмом", бо він добре знав аптекаря, пана Христофора Ешенлера, в якого колись вивчав основи алхімії і білої магії. Проте він відмовився від свого наміру, бо останні три тижні чимало навчили його основам конспірації. Та й Шарлей підганяв. Він не сповільнив ходи навіть біля однієї з пивничок, де наливали свидницьке березневе — пиво, яке здобуло всесвітнє визнання. Швидко — наскільки дозволяв натовп — вони перетнули торгові ряди з овочами у галереї навпроти ратуші й пішли запрудженою возами вулицею Крашевицькою.
Услід за Шарлеєм вони увійшли під низьке кам'яне склепіння, у темний тунель брами, в якій смерділо так, ніби тут із давніх-давен сцяли стародавні племена сілезян і дзядошан. З брами вийшли у двір. Тісний простір було завалено різноманітним мотлохом і барахлом, а котів тут було стільки, що не посоромився б і храм богині Бастет у єгипетському Бубастисі.
Кінець двору був оточений підковою кружґанку, а біля крутих сходів, що вели на нього, стояла дерев'яна статуя, з ледь помітними слідами фарби і позлітки, які налічували вже кілька століть.
— Який-небудь святий?
— Лука Євангеліст, — пояснив Шарлей, ступаючи на скрипучі сходи. — Патрон малярів.
— А чого ми сюди прийшли, до цих малярів?
— За різним спорядженням.
— Марна трата часу, — нетерпляче заявив Рейневан, який тужив за своєю милою. — Ми гаємо час. Яке ще спорядження? Не розумію…
— Тобі, — перервав Шарлей, — ми знайдемо нові онучі. Повір мені, вони тобі конче потрібні. Та й ми зітхнемо вільніше, коли ти позбудешся старих.
Коти, що вилежувалися на сходах, неохоче звільняли дорогу. Шарлей закалатав, масивні двері відчинилися, і в них з'явився низький, худорлявий і розчухраний пан із синім носом, у халаті, поцяткованому феєрією різнобарвних плям.
— Майстер Юстус Шоттель відсутній, — повідомив він, смішно мружачи очі. — Зайдіть пізніше, добрі… О Боже! Очам своїм не вірю! Шляхетний пан…
— Шарлей, — швидко випередив демерит. — Не змушуйте ж мене стояти на порозі, пане Унгер.
— Певно, що так, певно, що так… Прошу, прошу…
Усередині приміщення міцно пахнуло фарбою, лляною олією і живицею, кипіла напружена робота. Кілька юнаків у замацьканих і до чорного забруднених фартухах поралися коло двох дивовижних машин. Машини були обладнані коловоротами і нагадували преси. Це й справді були преси. На очах у Рейневана з-під притиснутого дерев'яним гвинтом штампа витягли картку паперу, на якій була зображена Мадонна з Дитям.
— Цікаво.
— Що? — синьоносий пан Унгер відірвав погляд від Самсона Медка. — Що ви сказали, молодий пане?
— Що це цікаво.
— Оце цікавіше, — Шарлей підняв аркуш, вийнятий з-під другої машини. На аркуші було видно кілька рівно розміщених прямокутників. Це були гральні карти для пікету — тузи, вишники і нижники, сучасні, за французьким зразком, у кольорах pique і tréfle[281].
— Повну талію, — похвалився Унгер, — себто тридцять шість карт, ми робимо за чотири дні.
— У Лейпцизі, — відповів Шарлей, — роблять за два.
— Але ж роблять серійний мотлох! — обурився синьоносий. — 3 абияких гравюр, абияк розфарбовані, криво обрізані. Наші, погляньте лише, мають чіткий малюнок, а коли їх розфарбувати, вийде шедевр. Тому нашими грають у замках і при дворах, ба і в соборах та колегіатах, а лейпцизькими тільки голодранці ріжуться в шинках та борделях…
— Добре, добре. Скільки берете за талію?
— Півтори копи грошів, якщо локо-майстерня. Якщо франко-клієнт, то плюс вартість доставки.
— Ведіть до індергмашку[282], пане Шимоне. Я там почекаю на майстра Шоттеля.
У другій кімнаті, через яку вони проходили, було тихіше і спокійніше. Тут за мольбертами сиділи троє художників. Вони були настільки поглинуті роботою, що навіть не повернули голів.
На дошці першого художника були ще тільки ґрунт і ескіз, тому неможливо було вгадати, що буде зображено на картині. Витвір другого був уже на значно дальшій стадії готовності, на ньому була зображена Саломея з головою Йоанна Хрестителя на таці. Саломея була вбрана в шати довгі, але зовсім прозорі, художник подбав про те, щоби видно було подробиці. Самсон Медок стиха пирснув, Рейневан зітхнув. Глянув на третю дошку. І зітхнув іще голосніше.
Картина була майже зовсім готова і зображувала святого Себастьяна. Але Себастьян на картині досить принципово відрізнявся від звичних зображень мученика. Звичайно, він так само стояв під стовпом, так само натхненно посміхався, незважаючи на численні стріли, встромлені в живіт і торс ефеба[283]. Але власне тут схожість закінчувалася. Тому що цей Себастьян був зовсім голий. Його грубезний інструмент звисав так імпозантно, що картина ця в будь-якого чоловіка мусила б викликати почуття власної неповноцінності.
— Спеціальне замовлення, — пояснив Шимон Унгер. — Для монастиря цистерціанок у Тшебниці. Прошу, панове, до індергмашку.
* * *
З боку розташованої неподалік вулиці Котлярської долітав дикий гуркіт і брязкіт.
— У цих, — показав кивком голови Шарлей, який уже якийсь час щось писав на листку паперу, — у цих, видно, багато замовлень. Шпарко йдуть справи в котлярському рукомеслі. А як у вас, дорогий пане Шимоне?
— Застій, — досить сумно відповів Унгер. — Замовлення, не нарікатиму, є. Та що з того? Коли нема як товар розвозити? Чверті милі не проїдеш, а тебе вже затримують, відкіля, мовляв, куди, питають, у якій справі, у сапетах[284] та у саквах порпаються…
— Хто? Інквізиція? Чи Колдіц?
— І ті, й інші. Ксьондзи-інквізитори в домініканців, за три кроки звідси, сидять. А в пана старосту Колдіца немовби диявол вселився. А все через те, що було зловлено зразу двох чеських емісарів з єретичними писаннями і маніфестами. Вони, коли їх заплічних справ майстер у ратуші припік, зізналися, із ким мали справу, хто їм допомагав. Тут у нас, а також у Яворі, у Рихбаху, навіть по селах, у Клечкові, у Вірах… Тільки тут, у Свидниці, восьмеро на багаттях згоріло на вигоні перед Нижніми воротами. Але справжня біда почалася тиждень тому, коли в день апостола Варфоломія, у самий полудень, на вроцлавському гостинці хтось забив багатого купця, пана Миколая Ноймаркта. Дивна, ой, дивна то була справа…
— Дивна? — раптом зацікавився Рейневан. — Чому?
— А тому, юний пане, що ніхто зрозуміти не міг, хто й навіщо пана Ноймаркта вбив. Одні казали, начебто лицарі-грабіжники, хоча б такий собі Тайн фон Чірне або Буко Кроссіг. А інші говорили, що це Кунц Аулок, теж лиходій не з останніх. Аулок, кажуть, якогось юнака, вигнанця, по всьому Шльонську переслідує, бо той юнак чиюсь дружину зганьбив ґвалтом і чаклуванням. Інші кажуть, що не інакше як саме цей переслідуваний юнак купця і вбив. А ще інші подейкують, що вбивцями є гусити, яких пан Ноймаркт чимось дойняв. Як воно там було насправді, тями не добереш, але пан староста Колдіц оскаженів. Клявся, що з убивці пана Ноймаркта, коли його впіймає, живцем шкуру спустить. А в результаті тепер товару не можна розвозити, бо безперестанку перевіряють або ті, або інші: як не Інквізиція — то старостині люди… Так, так…
— Так, так.
Рейневан, який уже давно розважався тим, що шкрябав щось вуглиною по папері, раптом підняв голову й штурхонув ліктем Самсона Медка.
— Publicus super omnes, — сказав тихо, показуючи тому картку. — Annis de sanctimonia. Positione hominis. Voluntas vitae.
— Що?
— Voluntas vitae. А може, potestas vitae? Я намагаюся відтворити напис на обпаленому Петерліновому папері. Ти що, забув? Ти ж казав, що це важливо. Я мав згадати, що там написано. От я і згадую.
— Ага, правда. Гм-м-м… Potestas vitae? На жаль, мені це ні з чим не асоціюється.
— А майстра Юстуса, — промовив сам до себе Унгер, — як не було, так і нема.
Немовби за заклинанням двері відчинилися, і в них з'явився чоловік, вбраний у чорну, простору, підбиту хутром делію з дуже широкими рукавами. Він не був подібний на художника. Був подібний на бургомістра.
— Вітаю тебе, Юстусе.
— Клянуся кістьми святого Вольфганга! Павле? Це ти? І на волі?
— Як бачиш. А звати мене тепер Шарлеєм.
— Шарлей, гм-м-м. А твої… гм-м-м… компаньйони?
— Вони також на волі.
Майстер Шоттель погладив кота, який, з'явившись невідомо звідки, терся об його литки. Потім усівся за стіл, сплів руки на животі. Він уважно роздивлявся Рейневана і довго, дуже довго не відривав погляду від Самсона Медка.
— Ти приїхав по гроші, — нарешті понуро вгадав він. — Мушу, одначе, тебе попередити…
— Що справи йдуть кепсько, — безцеремонно перебив його Шарлей. — Знаю. Чув. Ось список. Написав, стомившись чекати на тебе. Усе, що в ньому фігурує, мені потрібно на завтра.
Кіт застрибнув Шоттелеві на коліна, гравер у задумі погладив його. Читав довго. Нарешті підняв очі.
— Післязавтра. Адже завтра неділя.
— Справді, я й забув, — погодився Шарлей. — Що ж, відсвяткуймо і ми день святий. Не знаю, коли знову до Свидниці завітаю, так що грішно було б не відвідати одну-дві холодні пивнички, не випробувати, як цьогоріч удалося березневе. Але післязавтра, маестро, — це післязавтра. Понеділок, ані днем пізніше. Розумієш?
Майстер Шоттель кивком запевнив, що так.
— Я не питаю тебе, — продовжив після паузи Шарлей, — про стан мого рахунка, тому що ні товариство розпускати, ані свою частку забирати не збираюся.