Люди наче подуріли. Вже серед дня починають приходити. А що робиться ввечері…
— Може, через погоду?
— Погода тут ні до чого. Я знаю, як ми звичайно працюємо в травні і в червні. А це наче якийсь сказ напав на людей. Ти не уявляєш собі, як торгує бар. Ти бачив коли, щоб французи в нас замовляли шампанське?
— Ні, не бачив.
— Якби це чужоземці, то ніхто б не дивувався. Для них ми його й тримаємо. Але французи! Навіть парижани! Замовляють шампанське і платять за нього! Замість "дюбоне", пива чи коньяку. Ти можеш у таке повірити?
— Не повірю, поки не побачу.
Роланда налила йому кави.
— А скільки клієнтів! — повела вона далі.— Аж голова крутиться. Сам побачиш, як спустишся вниз. У цю пору вже повно. І не тільки обережних знавців, що чекають, коли закінчиться медичний огляд. Усяких налізло! Що це сталося з людьми, Равіку?
Він здвигнув плечима.
— Давня казка про пароплав, що йде на дно.
— Але ж ми не йдемо на дно! Наш заклад процвітає.
Відчинилися двері, й зайшла Нінетта, двадцятиоднорічна, струнка, мов хлопчак, дівчина в коротких штанцях з рожевого шовку. В неї було ангельське личко, і її вважали однією з найкращих повій "Озіріса". Цієї хвилини в руках у неї була таця з хлібом, маслом і двома баночками повидла.
— Мадам почула, що доктор п'є каву, — пояснила вона хрипким басом, — і просить скуштувати повидла, яке вона сама зварила.
Нінетта зненацька посміхнулась, і на ангельському личку з'явилася міна вуличного бешкетника. Вона поставила тацю на стіл і, пританцьовуючи, вийшла з кімнати.
— Ось бачиш, — зітхнула Роланда. — Відразу нахабніють! Знають, що вони нам потрібні.
— І добре роблять, — мовив Равік. — Коли ж вони ще зможуть собі таке дозволити? А що це за повидло?
— Гордощі мадам. Вона його сама варить. У своєму маєтку на Рів'єрі. Справді смачне. Покуштуй.
— Я терпіти не можу повидла. А надто, коли його варила мільйонерка.
Роланда відкрутила скляну накривку, взяла грубий аркуш паперу, поклала на нього кілька ложок повидла, грудку масла і дві скибки підсушеного хліба, загорнула все це й дала Равікові.
— Потім викинеш, — сказала вона. — Зроби їй таку ласку. Вона неодмінно перевірить, чи ти їв повидло. Це останнє, чим може пишатися стара жінка, яка вже не має ніяких ілюзій. Зроби це хоча б із ввічливості.
— Гаразд. — Равік підвівся й відчинив двері.— Ну й гармидер, — мовив він, почувши знизу голоси, музику, сміх і вигуки. — Це все французи?
— Ні. Здебільшого чужоземці.
— Американці?
— Не американці, а майже самі німці. У нас іще ніколи не було стільки німців. Диво дивне.
— Немає нічого дивного.
— Більшість із них добре розмовляють по-французькому. Не так, як ті німці, що приїздили сюди кілька років тому.
— Так я й думав. І, мабуть, приходить багато солдатів? І своїх новобранців, і колоніальних?
— Ці завжди тут товчуться.
Равік кивнув головою.
— А німці сиплять грішми, правда?
Роланда засміялася.
— Таки правда. Пригощають кожного, хто хоче з ними випити.
— Особливо солдатів, еге ж? А в Німеччині ж валютні обмеження, і всі кордони закриті. Виїхати можна тільки з дозволу влади. І ніхто не має права вивезти більше як десять марок. Справді дивно, що тут стільки веселих німців, які розкидаються грошима й добре розмовляють по-французькому.
Роланда здвигнула плечима.
— Мені що… Аби тільки їхні гроші не були фальшиві…
Равік повернувся до готелю о восьмій.
— Мені ніхто не дзвонив? — спитав він у портьє.
— Ні.
— І після обіду не дзвонили?
— Ні. За цілий день не було жодного дзвінка.
— І ніхто не приходив, не питав про мене?
Портьє похитав головою.
— Жодна душа.
Равік рушив сходами нагору. На другому поверсі сварилося подружжя Гольдбергів. На третьому плакала дитина. То був французький громадянин Люсьєн Зільберман. Йому було рік і два місяці. Для своїх батьків, торговця кавою Зігфріда Зільбермана та його дружини Неллі, в дівоцтві Леві, із Франкфурта-на-Майні, він був святинею і предметом спекуляції. Дитина народилась у Франції, і вони через це сподівалися на два роки раніше отримати французькі паспорти. Люсьєн, кмітливий, як усі однорічні діти, швидко став домашнім тираном. На четвертому поверсі рипів грамофон: із номера втікача Вольмеєра, колишнього в'язня концтабору в Оранієнбурзі, долинали німецькі народні пісні. В коридорі тхнуло капустою і сутінками.
Равік зайшов до свого номера. Йому хотілося почитати. Колись давно він купив кілька томів всесвітньої історії і тепер знайшов їх серед своїх речей. Те читання не давало великої радості. Тільки якесь дивне гнітюче вдоволення, бо виходило, що в теперішніх подіях немає нічого нового. Усе це вже було десятки разів. Брехня, зрада, вбивства, Варфоломіївські ночі, корупція, викликана жадобою влади, нескінченні війни… Історія людства була написана кров'ю та сльозами, і серед тисячі закривавлених пам'ятників минулого лише зрідка траплявся якийсь осяяний сріблом доброти. Демагоги, зрадники, братовбивці й батьковбивці, розбещені владою самолюбці, фанатичні пророки, що мечем навчали любові до ближнього, завжди те саме, завжди покірні й терплячі народи нацьковували одні на одних, посилали їх на безглузду смерть в ім'я імператорів, віри й божевільних ватажків… І не було цьому кінця.
Равік відсунув книжки вбік. З вікна під ним долинали голоси. Він їх упізнав: розмовляли Візенгоф і Гольдбергова дружина,
— Тепер ні,— сказала Рут Гольдберг. — Він скоро повернеться. За годину.
— Година довго триває.
— Він може повернутися й раніше.
— А куди він пішов?
— До американського посольства. Він ходить туди щовечора. Стане перед будинком і дивиться. Більше нічого. А тоді вертається додому.
Візенгоф щось сказав, але Равік не почув, що саме.
— Ну певне, — сердито відповіла Рут Гольдберг. — Хто тепер не божевільний? А що він старий, я й сама знаю. Відчепися, — за хвилину озвалась вона. — Мені тепер не до того. Не той настрій.
Візенгоф щось заперечив.
— Добре тобі казати, — мовила вона. — Гроші ж у нього. В мене немає жодного сантима. А ти…
Равік підвівся. Він глянув на телефон і завагався. Була вже майже десята година. Від Джоан не було ніякої звістки, відколи вона вранці пішла від нього. Він тоді не спитав її, чи вона прийде ввечері. Був певен, що прийде. А тепер уже почав сумніватися.
— Тобі все просто. Аби лише мати задоволення, більше тебе нічого не обходить, — сказала Гольдбергова дружина.
Равік пішов до Морозова. Його кімната була замкнена. Він спустився до "катакомби".
— Якщо мені дзвонитимуть, я внизу, — сказав він портьє.
Морозов був там. Він грав у шахи з якимось рудим чоловіком. По кутках сиділи кілька жінок. Одні щось плели, інші читали, але обличчя в усіх були заклопотані.
Якийсь час Равік стежив за грою. Рудий чоловік був добрий шахіст. Він грав швидко й цілком машинально. Морозов програвав.
— Бачиш, що тут зі мною роблять, га? — мовив Морозов.
Равік нічого не відповів. Рудий чоловік глянув на нього.
— Це пан Фінкельштейн, — сказав Морозов. — Щойно з Німеччини.
Равік кивнув головою.
— Як там тепер? — спитав він, аби щось сказати.
Рудий чоловік тільки здвигнув плечима. Равік і не сподівався нічого іншого. Це тільки перші роки всі гарячково розпитували прибулих, ловили кожну звістку, сподіваючись краху Третьої імперії. Тепер кожен давно вже знав, що до краху може призвести лише війна. І кожен, хто мав хоч трохи глузду в голові, так само знав, що уряд, який розв'язав проблему безробіття розвитком воєнної промисловості, стоїть перед вибором: війна або внутрішня катастрофа. Отже, війна.
— Мат, — досить байдуже сказав Фінкельштейн. Він підвівся й глянув на Равіка. — Що робити від безсоння? Я тут не можу спати. Засну на хвилину і знов прокидаюся.
— Пийте бургундське, — порадив Морозов. — Якнайбільше бургундського або пива.
— Я не п'ю. Я вже пробував годинами ходити по місту, поки мало не падав з утоми. Та нічого не допомагає. Не можу спати, та й годі.
— Я дам вам таблеток, — сказав Равік. — Ходімо зі мною нагору.
— Повертайся швидше, Равіку! — гукнув йому навздогінці Морозов. — Не залишай мене тут самого, голубе!
Жінки, що сиділи по кутках, підвели на нього очі. Потім знов заходилися плести й читати, ніби від цього залежало їхнє життя. Равік зайшов із Фінкельштейном до своєї кімнати. Коли він відчинив двері, назустріч йому з відчиненого вікна війнуло нічне повітря, мов темна, прохолодна хвиля. Він глибоко вдихнув його, ввімкнув світло й озирнувся по кімнаті. Там нікого не було. Він дав Фінкельштейнові таблетки.
— Дякую, — сказав той, ледб ворухнувши губами, і зник, мов тінь.
Равік раптом зрозумів, що Джоан не прийде. І зрозумів, що знав це ще вранці. Тільки не хотів повірити, що це правда. Він оглянувся, немов почув позад себе чийсь голос. Усе зненацька стало просте й зрозуміле. Вона домоглася свого і тепер не квапиться. А чого він ще сподівався? Що вона задля нього кине все? Що повернеться до нього і все буде, як раніше? Який він дурний! Звичайно, в неї є інший, і не тільки інший коханець, а й цілком інше життя, від якого вона не хоче відмовитись!
Равік знов спустився вниз. Почував він себе досить кепсько.
— Мені хтось дзвонив?
Портьє, що саме заступив на нічне чергування, похитав головою. Рот у нього був набитий часниковою ковбасою.
— Я чекаю дзвінка. І поки що буду внизу.
Він повернувся до Морозова.
Вони зіграли партію в шахи. Морозов виграв і самовдоволено оглянувся по залі. Жінок уже не було, вони тихо зникли, наче й не сиділи тут. Він подзвонив у дзвоник.
— Кларисо! Карафку рожевого, — сказав він. — Цей Фінкельштейн грає, як машина. Аж гидко! Математик. Не люблю досконалості. Вона суперечить людській природі.— Він глянув на Равіка. — А чого ти сидиш тут такого вечора?
— Чекаю дзвінка.
— Знов хочеш відправити когось на той світ за всіма правилами науки?
— Вчора я справді вирізав одному хворому шлунок.
Морозов налив чарки.
— То твоя жертва десь там стогне в гарячці, а ти сидиш собі й п'єш. Це теж якось суперечить людській природі. Аби в тебе хоч живіт заболів абощо.
— Твоя правда, Борисе, — відповів Равік. — В тім-то й наша біда, що ми не відчуваємо на собі наслідків своїх вчинків. Але чому ти хочеш почати свою реформу саме з лікарів? Краще почни з політиків і генералів. Тоді на світі настане мир.
Морозов відхилився на спинку стільця і глянув на Равіка.
— Лікарів не слід знати особисто, — заявив він. — Бо тоді втрачаєш до них довіру.