Усі одягнені однаково: сірі куртки, онучі, кашкети зі значками. Одяг підкреслено схожий на уніформу. Озброєння – палиці зі залізними наконечниками, як для ходіння по горах. Цими палицями хлопчики стукають по деревах, імітуючи рушничну стрільбу.
З-під кашкетів військового зразка виглядають по-дитячому червонощокі обличчя. Очі уважно та збуджено стежать за наближенням кавалерії з правого флангу. Вони не бачать ні ніжного дива фіалок, які вибиваються з-під бурого листя, ні лілового серпанку, який стелеться над полями, ні пухнастого хутра зайця, що скаче по борозні. Точніше, не так – зайця вони бачать: ось вони ціляться у нього своїми палицями й сильнішим стає стукіт по стовбурах. За хлопцями стоїть кремезний чоловік із округлим черевцем; на товстуні така сама куртка й обмотки, як у хлопців. Він енергійно віддає команди:
– Стріляти спокійніше. Приціл: двісті!
У руках у нього польовий бінокль: він веде спостереження за ворогом.
– Господи! – кажу я, все ще під сильним враженням.
Козоле нарешті приходить до тями від подиву.
– Та що це за ідіотство! – вибухає він.
Але обурення Козоле ніхто не розуміє. Командир, до якого приєднуються ще двоє юнаків, аж кипить від злості. М'яке весняне повітря гуде від міцних виразів:
– Замовкніть, дезертири! Вороги вітчизни! Боягузи! Зрадники! Сволота!
Хлопчики старанно підтакують. Один із них, махаючи худим кулачком, кричить писклявим голосом:
– Доведеться провчити їх!
– Боягузи! – кричить інший.
– Пацифісти! – приєднується третій.
– Цих більшовиків треба знищити, інакше Німеччині ніколи не бачити волі, – скоромовкою вимовляє четвертий явно завчену фразу.
– Правильно! – командир схвально поплескує його по плечу й виступає вперед. – Женіть їх геть, хлопці!
Тут прокидається Віллі. Досі він спав. Він зберіг цю стару солдатську звичку: варто йому лягти, як він умить засинає.
Він устає. Командир відразу зупиняється. Віллі великими від здивування очима озирається і раптом вибухає гучним реготом.
– Що тут відбувається? Костюмований бал? – запитує він.
Потім здогадується, у чому справа.
– Так, так, правильно, – бурчить він, звертаючись до командира, – нам тільки вас не вистачало! Давно не бачились. Усе зрозуміло, батьківщина понад усе, ви одні патріоти, а всі інші – зрадники, правда? Але тільки ось що дивно: у такому випадку три чверті німецької армії мали бути зрадниками. Ану, забирайтеся подалі звідси, ляльки перевдягнені! Чи не могли ви, чорт вас забирай, дати пацанам ще два-три роки пожити без цієї науки?
Командир віддає своїй армії наказ до відступу. Але ліс уже для нас отруєний. Ми йдемо назад, у напрямку до села. Позаду нас хор молодих голосів ритмічно й уривчасто повторює:
– Нашому фронту – ура! Нашому фронту – ура! Нашому фронту – ура!
– Нашому фронту – ура? – Віллі хапається за голову. – Сказати б це якомусь старому фронтовику!
– Так, – засмучено говорить Козоле. – Так знову все й починається.
Дорогою до села ми заходимо в маленький шинок. Кілька столиків уже виставлено в сад. Хоча Валентин через годину вже повинен бути в парку, де стоять його гойдалки, ми все ж таки нашвидку сідаємо до столика, щоб хоч трохи ще побути разом. Хто знає, коли доведеться знову зустрітися?
Бліде призахідне сонце ніжно забарвлює небо. Мимоволі повертаюся думкою до щойно пережитої сцени в лісі.
– Боже мій, Віллі, – звертаюся я до нього, – адже всі ми живі й щойно вирвалися з лабет війни, а вже знаходяться люди, які знову беруться за подібні речі! Як же це так?
– Такі люди завжди будуть, – задумливо, з незвичною для нього серйозністю відповідає Віллі. – Але й таких, як ми, теж чимало. Більшість думає, як ми з вами. Більшість, будьте впевнені. Відтоді, як це сталося (ви знаєте, про що я: про Люд-віґа та про Альберта), я дуже багато думав і дійшов висновку, що кожна людина може щось зробити, навіть якщо в неї замість голови – гарбуз. Наступного тижня закінчуються канікули, і я повинен повернутися в село, до школи. І дуже тішуся з цього. Я хочу пояснити моїм хлопчакам, що таке їхня вітчизна насправді. їхня батьківщина, а не та чи інша політична партія. А батьківщина – це дерева, рілля, земля, а не крикливі гасла.
Я довго думав про це. Нам час, друзі, поставити перед собою якесь завдання. Ми – дорослі люди. Своє завдання я вибрав. І щойно сказав про нього. Воно невелике, це правда. Але мені цього достатньо. Я ж не Гете!
Я киваю і довго дивлюся на Віллі. Потім ми виходимо.
Шофер чекає на нас. Машина тихо їде крізь сутінки, які повільно опускаються на землю.
Ми під'їжджаємо до міста; ось уже спалахують його перші вогні, і раптом до порипування шин домішується протяжний, хрипкий, гортанний звук, – на вечірньому небі трикутником тягнеться на схід зграя диких гусей.
Ми дивимося один на одного. Козоле хоче щось сказати, але вирішує промовчати. Усі ми згадуємо одне й те саме.
Ось і місто, і вулиці, і шум. Валентин прощається. Потім Віллі. Далі – Козоле.
II
Я провів цілий день у лісі. Утомлений, дістався до невеликого заїжджого двору й замовив собі на ніч кімнату. Постіль уже постелили, але спати ще не хочеться. Я сідаю до вікна та вслухаюся в шерехи весняної ночі.
Тіні струмують між деревами, ліс стогне, наче там лежать поранені. Я спокійно та впевнено вдивляюсь у сутінки, – я більше не боюся минулого. Дивлюся в його згаслі очі, не відводячи погляду. Я навіть іду йому назустріч, я відсилаю свої думки назад – у бліндажі та вирви. Але повертаючись, вони несуть із собою не страх і відчай, а силу та волю.
Я чекав, що вдарить буря і врятує мене, потягне за собою, а все сталося тихо й непомітно. Але таки сталося. У той самий час, коли я впав у відчай і вважав, що все пропало, воно нечутно зріло в мені самому. Я думав, що прощання – це завжди кінець. Нині ж я знаю: рости – теж означає прощатися. І рости теж нерідко означає – залишати. А кінця не існує.
Частина мого життя була віддана справі руйнування, віддана ненависті, ворожнечі, вбивству. Але я залишився живий. В одному цьому вже завдання і шлях. Я хочу вдосконалюватися і бути до всього готовим. Я хочу, щоб руки мої трудилися і думка не засинала. Мені не треба багато. Я хочу завжди йти вперед, навіть якщо іноді з'являється бажання зупинитися. Треба багато чого відновити й виправити, треба, не шкодуючи сил, розкопати те, що було засипано уламками в ті роки, коли стріляли гармати й кулемети. Не всім судилося бути піонерами, потрібні й слабші руки, потрібні й малі сили. Серед них я буду шукати своє місце. Тоді мертві замовкнуть, і минуле не переслідуватиме мене, а допомагатиме.
Як просто все це! Але скільки часу знадобилося, щоб дійти до цього. І я, можливо, так би й блукав на підступах і поліг би жертвою дротяних петель і підривних капсул, якби ракетою не здійнялася перед нами смерть Людвіґа, вказавши нам шлях. Ми впали у відчай, коли побачили, що могутній потік нашої спільної волі до максимально простого, відвойованого у смерті життя, не може змести геть віджилі форми, половинчасті істини й порожнє марнославство, не знаходить нового русла для себе, а загруз у трясовині забуття, розлився у болотах гучних фраз, у пастках умовностей, турбот і буденних занять. Нині я знаю, що все в житті, очевидно, тільки підготовка, праця поодинці, яка ведеться безліччю окремих клітинок, окремих каналів, і подібно до того, як клітини й судини дерева вбирають у себе соки, передаючи їх вище і вище, так, може, в потужному злитті поодиноких зусиль народяться колись і дзвінкий шелест листя під сонцем, і верхівки дерев, і свобода. Я хочу почати.
Це буде не тим звершенням, про яке ми мріяли в юності та якого чекали, повернувшись після довгих років фронту. Це буде такий же шлях, як і інші, місцями кам'янистий, місцями вирівняний, з вибоїнами, деревами й ріллею, – шлях праці. Я буду один. Можливо, на якусь частину шляху я знайду супутника, але навряд чи на весь. Мабуть, ще часто доведеться мені знімати свій ранець, коли втомляться плечі, і ще часто я буду вагатися на перехрестях і кордонах, і не раз доведеться щось залишати, не раз – спотикатися і падати. Але я піднімуся, я лежатиму, я піду вперед і не повернуся назад. Може, я ніколи не буду щасливий, може, війна знищила цю можливість, і я всюди буду трохи чужим і ніде не відчую себе вдома, але ніколи, я думаю, я не відчую себе безнадійно нещасним, бо завжди буде щось, що підтримає мене, – хоча б мої ж руки, або зелене дерево, або подих землі.
Соками наливаються дерева, з ледь уловимим лусканням тріскають бруньки, і сутінки сповнюються звуками, – це шепіт дозрівання. У моїй кімнаті ніч і місяць. Життя увійшло в кімнату. Усі меблі потріскують, стіл рипить, шафа поскрипує. Колись вони росли в лісі, їх рубали, пиляли, стругали та склеювали, перетворювали на речі для людей, на стільці й ліжка; але кожної весни, вночі, коли все наливається життєвими соками, у них щось бродить, вони пробуджуються, ніби стають навшпиньки, вони перестають існувати як начиння, як стільці, як речі, – вони знову в потоці життя, в них дихає вічно жива природа. Під моїми ногами риплять і рухаються мостини, під руками тріщить дерево підвіконня, а за вікном, на краю дороги, навіть стара, розщеплена липа набухає великими бурими бруньками; ще день-два, і вона, ця липа, покриється таким же шовковистим зеленим листям, як і широко розкинуті гілки молодого платана, який вкриває її своєю тінню.