Озирнувся — за мною, також за годинниковою стрілкою, ідуть американці й розкручують ілюмінатори. Ні злості, ні хвилювання. Адже бачать, що я зачиняю — проте спокійно розкручують. І при цьому продовжують розпатякувати з приятелями. Тоді я запустив вентиляцію в палубу і, зроду не знаючи англійської мови, закричав по-англійськи:
— Камарад, ілюмінатор — ноу, а вентилятор — ієс! Зрозуміли. І не образились. Есміпець залишав
іоканьгу...
Американці стали помічати мене, коли я приніс їм з кам-Уза перший обід. Тут вони втямили, що я не для меблів, а поважна персона на кораблі. Почали вони поплескувати
мене по плечах. З тону їхніх голосів я ярозумів, ЩО Я ЇМ 1 добаюся. Варто було мені просунути в лаз мідний бачсі? з супом, як союзники здіймали такий лемент, що й словами не передати. Щось на зразок!
— Ай-йо-йо! Е-е-е... Во!
Спостерігати, як вони їдять, сама насолода. Одразу просять принести друге. Змішують Його з супом. Копирсаються в компоті. Виловлюють грушу, сливу. Роздивляться все Щ. не припиняючи бурхливо дискутувати. Тоді хлюпонуть компот туди ж, де суп і друге. Все це перемішають і їдять так що аж за вухами лящить. Білого хліба краще не нести —! І не їстимуть. Зате жадібно накидаються па наш чорний. Я тягав їм чорний хліб підносами — все змолотили! І крихти не залишилось.
Пообідавши, бачу, Один встає з-за столу. З кухлем у р ці прямує до лагуна. Взяв бутель з екстрактом. Збовтнув і роз— ' дивляється його на світло. Навіть не понюхав — що тут, і І набулькав собі півкухля. Тут я його й схопив за руку:
— Що ти робиш? — кажу Йому.— Мені, зрозумій ти, цього мотлоху не шкода. Але ти аж до Америки не розкра-вишся...
Здається, він зрозумів лише одне слово "Америка". Долив у кухоль води й вихилив. Я думав — тут йому й капець. Та нічого не • сталося. Навіть не скривився. Взяв зубну щітку й пішов у гальюн зуби чистити. За ним підходить другий. Також набулькав собі півкухля екстракту. За розмовою навіть водою не розбавив. Висмоктав до дна. І також почалапав зуби чистити. Так вчинили всі тридцятеро. З бутля, виданого нашим двом бойовим частинам на цілісінький місяць, ні краплини не залишилося.
Хто їх знає? Може, їм і смачно?
Доки дійшли ми до Мурманська, я ледве ноги волік. Не встигнеш ще своїх хлопців нагодувати, посуд сполоснути, як треба бігти на камбуз — годувати американців. Намучився я з ними. Але Курядов мав рацію: американців цілком влаштовувала та груба екзотика, яку ми їм пропонували. 1 зїйніли вони на берег у такому самому чудовому настрої, п якому ми їх прийняли в Іоканьзі... Після унт.ерів у кубрику залишилася велика купа яскравих журналів, де було безліч фотографій — Гітлера з вівчаркою, Герінга з жезлом, Гіммлера з курицею, Геббельса з сім'єю — все те, що в нашій пресі з'являлося лише в карикатурах. Довго ще після американців ми з найнесподіваніших місць витягали то черевик, то яскраву шкарпетку, то пачку сигарет. Роззяви!
в г буі
гаї
а чу.
Потім у наш кубрик спустився капітан другого рангу —
"емер Кажуть, у вас є я;урнали з картинками. Дасте почитати? ....
Ми віддали йому журнали, і він їх, певна річ, не поверив У каюті капітана другого рангу їх також не було. Гадаю, що в утиль їх також не здали. "Смерш" потім запитав мене:
— По-росшськи хто-пебудь говорив?
_ Тільки я по-російськи й говорив. А вони по-своєму.
— Дарували тобі що-небудь?
__Так. Шоколад. Сигарети. Я не взяв.
Міг би й узяти. Гріха не було б. Що, мало ти з бачком тягався? Рядові американці — парод щедрий, і до росіян вони добре ставляться...
Під час війни мені не раз доводилося жити пліч-о-пліч з американцями, апглійцями та норвежцями. З цього спілкування я зробив для себе висновок: найпезворушніші — нор--ящї, найдовірливігаі — американці, нетерпимі — англїії-Поважаю англійців як стійку енергійну націю, але жити л ними я не хотів би. В агенс є свої причини саме так думати про англійців. Найбільше мені подобалися норвежці, які спокійно йшли як на смерть, так і на весілля. Від них я перейняв для себе чудову звичку до холоду. Ось уже тридцять літ я в пайлютіпіий мороз не ношу рукавиць.
Треба сказати, що на "Грізному" мені не одразу знайшли постійне заняття. Два походи я навіть селився на кормі — в п'ятій палубі, де жили мінери й торпедисти. Моє завдання було просте: но тривозі я, ніби ошпарений окропом, кидався трапа на ют і там при атаках па підводні човни допомагав мінерам знімати ланцюги з глибинних бомб. Ют есмінця зький, через нього перекочуються хвилі, робота тяжка, айчастіше змиває саме з юта. Тут частіше, ніж будь-де, чулося: "Тримайся міцніше!" Очевидно, командування таки побоювалося за моє юне життя, бо незабаром мене перевели на шший пост і почали навчати спеціальності горизонтального навідника КДП.
КДП — це командно-далекомірнин пункт, масивна башта, що стирчить над містком. По її боках розіп'яті труби Далекомірів — вони визначають дистанцію до ворога. Який Дідько печений, такий і варений! Сидиш у низькому кріслі, зігвутий у три погибелі, а навколо броня, обшита шкірою, и ніби намертво задраєний у холодному тапку, а він метляє °оку в бік — ось-ось богові душу віддаси. Перед тобою —
оптика прицілу з вертикальною ниткою, яку треба сумістити з фок-іцоглою корабля противника. Поряд зі мною сидить вертикальний навідник, у нього в прицілі нитка тягнеться по горизонту, і віп зобов'язаний сумістити її з ватерліній корабля ворога. Коли ми вдвох відпрацюємо на оптиці сумі, щенпя, можна давати залп.
Але й у КДП я довго не засидівся. Зрозуміли, що така робота мені не по зубах. Небезпека й справді була. Особливо тоді, коли з мавпячою спритністю належало по тривозі залазити в башту КДП. Бували випадки, що далекомірників зривало вітром під час крену. Вдало зірве — все одно зберещ свої кістки на решітці містка; невдало — пурхнеш за борт і твою особисту справу здадуть в архів флоту. Нарешті, мені доручили по бойовій тривозі перебувати в штурманській рубці. Тут усе знайоме, все рідне. Гарний шкіряний диван дав мені притулок. Присяжнюк, роблячи розрахунки, любив розмовляти вголос і мепе не соромився. Він був добра людина, і я його щиро поважав, хоч і перепадало мені від нього частенько, приховувати нема чого...
Служба налагоджувалась. Але гіроност з його таємницями приваблював мене дедалі більше й більше. Було, закінчиш роботу як стерновий, а потім з містка лізеш на днище есмінця і там допомагаєш Лебедеву — вже як штурманський електрик. Іванов дратувався страшенно, коли бачив, що старшина приймає мої послуги.
— Кар'єру робиш? — говорив він мені.— Не лізь, малюк, не в своє діло. Чи в тебе своїх мідних блях не вистачає драїти?
Але я любив гірокомпаси, Лебедев був уважнпй до мене, і тому я плювати хотів на свого "земляка". Що нам ділити? Я ж не ігідсиджую його, щоб зайняти місце начальника. Та й який він у біса начальник? Сам перед Лебедєвим по струнці ходить і в очі йому зазирає. Старшина, навпаки, помітивши мій інтерес до електронавігаційних інструментів, завжди заохочував мене до них, і незабаром сталося так, що я мав двох командирів — Курядова й Лебедева. Про це старшини й самі, сміючись, казали в кубрику:
— Оно твій,— говорив Лебедев,— молодий та ранній.
— Багато вів їсть,— відповів Курядов.— На двох постах одразу.
— Що ж робити? Став спільний... Може, розпиляємо його павпіл, щоб через єдиноначальність не мучитися?
Присяжнюк знав про мою пристрасть до гірокомпасів, але як штурман він був навіть зацікавлений у тому, щоб його стерновий розумівся й на інструментах навігації. Мені
ч розірвись по службі між містком з маніпуляторами та' *°ипюм есмінця з його ііропостом. Ох, як я шкодував тоді, Я1* тїїкола Юнг не випускала штурманських електриків! д втім, іноді Лебедев уже залишав гіропост на мою відповідальність.
__Посидь тут,— казав він мені.— Н зараз поверігуся.
Поглядай на термостат. Коли що — посиль роботу на помпу...
у грудні наш "Грізний" виходив зустрічати караван союзників. В океані лютував мороз. Дихати, стоячи обличчям по курсу корабля, було неможливо — обпікало легені. Треба відвернутися, вдихнути й тоді знову дивитися вперед. Почалося небезпечне зледеніння.
Коли багато тонн води змерзаються па палубі в брили пузирчастої криги, корабель важчає, у нього з'являються загрозливі крени. "Грізний" у таких випадках критично завмирав на борту, через силу стаюче на кіль. По трансляції оголосили: "Комсомольцям — на сколювання криги!" Я працював на півбаці — під самісіньким накотом хвилі. Всі були прив'язані шкертами за пояси. Кригу розбивали скребачками н ломиками. Самі перетворилися на бурульки. Закінчили роботу, коли есмінець заходив у Польську затоку. До пірса підійшли разом з "Розводящим" і стали борт до борту. Па "Розводящому" ще продовжували сколювати кригу, й серед боцманської команди я помітив Вітьку Синякова.
— Привіт! — гукнув я йому.
Мав він вигляд приголомшений і підтоптаний. Мабуть, служба йому не давалася. Ватянка забруднена фарбами. Вітька підперезався паском тугіше, щоб не піддувало вітром. Шапка сповзла на потилицю. Подорослішав він і на хлопчика ніяк не був схожий.
Після авралу ми зійшлися біля поручнів есмінців. Між пами, розділяючи пас, пролягла безодня чорної води.
—3 Погано, брате,— зізнався мені Синяков.— Я вже двічі по десять діб схопив. Сидів у Ваєнзі... Гауптвахта без блощиць, годують пристойно. Та що розповідати? Чи ти сам не сидів?
№,— кажу,— досі бог милував. А що?
— Послали вуличні нужники прибирати. Там усе замерзло — як гора. Ну, наче як сталактити...
Сталагміти,— виправив я його.— Знизу ростуть.
Ага! Саме так! Відколеш шматок з півпуда, притиснеш до себе й несеш до моря. Шубовсть! А воно не тоне...
Тн ж у самодіяльність хотів,— нагадав я.
Вітька якось сумно подивився на мене.
— На чечітці не виїдеш. Я вже звертався до замполіта. Мовляв, так і такі талант пропадає. А він мене ще з порога завернув. Ансамбль Північного флоту вже повний штат танцюристів має. Кажуть, поки що пе треба...
Мені стало шкода Вітьки Синякова. Ось що значить — людина попала на флот без любові до флоту. Тепер відгуку, валися йому двійки та трійки на заняттях. Боцманська команда на есмінцях — не мед! Авральні роботи, фарбуиан-ня корпусу, ланцюгів якорів, швартові кінці й такелаж...