А вони ж досі були для тебе єдиним пасовиськом, адже так?
Я кивнув головою.
— Крім того, — пояснив Готфрід далі, — у тебе тепер настає така пора, коли треба показати різницю між буржуа і справжнім джентльменом. Буржуа, чим більше він знайомий з жінкою, стає дедалі неуважнішим до неї. А джентльмен чим далі, то уважніший. — Він обвів рукою довкола: — 3 цими запасами ти можеш стати джентльменом високого класу.
Я засміявся:
— Все це дуже добре. Але що буде, коли спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побіжні люди можуть розцінити такий вчинок як осквернення святих місць.
— Любий мій хлопчику, — відповів Ленц, — ти бачиш тут кого-небудь? Після війни люди більше ходять на політичні зборища, а не до церкви.
Це була правда.
— Але ж як стоїть справа з пасторами? — спитав я.
— Пастори до квітів байдужі. Інакше б вони краще доглядали сад. Ну, а милосердний бог у крайньому разі тільки матиме втіху від того, що ти з цими квітами принесеш комусь радість. Він зовсім не такий, як його малюють.
— В цьому ти маєш рацію! — Я почав оглядати велетенські, старі кущі. — Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.
— Надовше. Тобі повезло. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть, їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе будуть цвісти айстри і хризантеми. Ходімо, я їх тобі покажу.
Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п'янкими пахощами. Над квітами літали й дзижчали цілі рої бджіл.
— Ти лиш поглянь, — сказав я, зупиняючись. — Звідки вони могли взятися тут, у центрі міста? Тут же поблизу зовсім немає вуликів. Чи, думаєш, у пасторів вони стоять де-небудь на даху?
— Ні, брате, — відповів Ленц. — Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. — Він підморгнув: — А ми ні, адже так?
Я здвигнув плечима:
— Може, й знаємо... Принаймні хоча б частково. Наскільки дозволяють можливості. А ти — ні?
— Ні. Та й не хочу знати. Якщо жити, завжди переслідуючи якусь мету, душа стане міщанською.
Я поглянув на башту собору. Ніжнозелена, вона височіла в голубому небі — стара, як світ, і спокійна, а над нею ластівки ширяють у просторі.
— Як тихо тут, — промовив я.
Ленц кивнув:
— Так, старина, тут тільки й помічаєш, що тобі всього-на-всього лише часу не вистачає, щоб стати доброю людиною, га?
— Часу і спокою, — відповів я. — Спокою теж.
Він засміявся:
— Запізно, друже! Тепер ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, за діло! Знову в бій за життя!
Висадивши Готфріда, я знову попрямував на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я посигналив кілька раз. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате трохи далі побачив, як пані Гассе в якійсь шовковій накидці прямувала вулицею і потім зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Але коли я досяг перехрестя, то побачив, як вона сідала в машину, що стояла за рогом. Машина завила й рушила. То був трохи розхитаний уже лімузин мерседес випуску 1923 року. Біля керма сидів чоловік з утячим носом у барвистому картатому костюмі.
Я досить довго дивився машині услід. От що виходить, коли жінка довго змушена сидіти вдома сама. Замислившись, я поїхав на стоянку і став у чергу за тими таксі, що вже чекали там.
Сонце розжарило кузов машини. Черга посувалася дуже повільно. Мені дрімалося, і я спробував заснути. Проте ніяк не міг викинути з голови поведінку пані Гассе. В житті подружжя Гассе не було нічого спільного з нашим, але зрештою Пат також лишалася на цілий день сама.
Я вийшов з машини й пішов наперед, до Густава.
— На, випий, — запрошував він мене, подаючи термос. — Незвичайно холодне! Власного винаходу! Кава з льодом. За такої спеки і зберігається кілька годин. Густав — людина практична!
Я взяв у нього металевий бокал і випив.
— Якщо ти такий практичний, — сказав я, — то навчи мене, яку розвагу можна знайти жінці, коли вона надовго лишається сама.
— Простіше простого, — Густав дивився на мене, свідомий своєї переваги. — Любий друже, Роберте! Дитину або собаку! Ти загадай мені що-небудь складніше!
— Собаку! — сказав я вражений. — Авжеж собаку! Як же я не додумався! Ти маєш рацію! З собакою людина ніколи не почуває себе самотньо.
Я почастував його сигаретою.
— Послухай, ти часом не розбираєшся в таких речах? Якого-небудь дворнягу, мабуть, можна дешево купити.
Густав докірливо похитав головою:
— Ти, я бачу, Роберте, і правда ще зовсім не знаєш, з ким справу маєш! Адже мій майбутній тесть — другий секретар товариства "Доберман-пінчер"! Звичайно, ти можеш одержати щеня, навіть задаром, благородної крові. У нас там є один приплід — чотири самці і дві самочки, бабуся у них медалістка Герта Тоггенбурзька.
Благословенна людина був той Густав. Батько його нареченої не лише займався породистими собаками, але й був власником ресторану "Нова Келія", а його наречена, крім того, мала свою майстерню для виготовлення плісе. Через те Густав горя не знав. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала і гладила йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав узяти на себе всі турботи.
Я пояснив Густаву, що доберман мені не підходить. Це надто великий собака та ще і з ненадійним характером. Густав роздумував недовго.
— А ходім-но зі мною, — сказав він. — Подивимось, порадимось. У мене є дещо на приміті. Ти тільки мовчи, не втручайся.
— Гаразд.
Він повів мене до якоїсь крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. В ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.
Нам назустріч вийшов маленький, кривоногий чоловічок в коричньовому пуловері. Водянисті очі, блякла шкіра, замість носа — червона колба: видно, п'яничка.
— Скажи, Антоне, які успіхи у Асти? — запитав Густав.
— Другий приз і почесний приз у Кельні, — відповів Антон.
— Підлота! — заявив Густав. — А чому не перший?
— Перший вони віддали Удо Бланкенфельзу, — промимрив Антон.
— Це ж просто сміх! Ясно, що підкупили!
В глибині магазина щось цявкало і скавчало. Густав пройшов туди і приніс, тримаючи за загривок, двох маленьких тер'єрів: у лівій руці — білого з чорними плямами, у правій — рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: підходить.
Це було на диво красиве і грайливе собача. Ноги рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, розумне й сміливе. Густав пустив обох на підлогу.
— Смішне байстря, — сказав він, показуючи на рудого. — Звідки ти його взяв?
Антон твердив, ніби купив у однієї дами, яка поїхала в Південну Америку. Густав, не повіривши, зареготався. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і зацікавився білим з чорними плямами. Антон зажадав за рудого сто марок. Густав запропонував п'ять, йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього неправильні. От рябий — той був "на ять".
Я стояв у кутку й слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. В кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі — чорні, круглі, а губи зажурені, як у старої жінки. На животі в неї був шкіряний пояс, а на ньому — ланцюжок. Ручки маленькі, чорні і такі схожі на людські, що аж моторошно.
Я стояв на місці, не виявляючи ніякої тривоги. Мавпочка поволі посувалася по жердині до мене, розглядаючи мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла свою руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулась, потім взяла його. Коли вона обхопила мій палець, я відчув її холодну дитячу ручку, і в мене мороз пройшов по шкірі. Здавалося, з того скорченого в три погибелі тільця хоче вийти закована там нещасна, безсловесна людина. Не можна було довго витримати смертельної туги тих очей.
Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.
— Значить, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана — потомка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! — Потім звернувся до мене: — Хочеш його зараз забрати з собою?
— А скільки він коштує?
— Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.
Ми умовилися, що я візьму те собача пізніше, коли скінчиться моя зміна роботи на таксі.
— Ти розумієш, яку цінність придбав? — запитав мене Густав уже на вулиці. — Рідкісний екземпляр! Ірландський тер'єру Неперевершений! Без єдиної вади. Те ще з таким родоводом, що-боже мій — тобі не можна й дивитись на нього, інакше ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.
— Густаве, — сказав я, — ти зробив мені добру послугу. Ходімо, вип'ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.
— Сьогодні ні! — пояснив Густав. — Сьогодні мені потрібна вірна рука. Увечері йду до свого товариства грати в кеглі. Пообіцяй мені, що коли-небудь підеш зі мною! Там дуже високопристойний народ, навіть є один оберсекретар поштової служби.
— Прийду, — пообіцяв я. — Навіть якщо не буде оберсекретаря.
Десь біля шести годин вечора я поїхав до майстерні.
Кестер уже чекав мене.
— Жафе дзвонив сьогодні пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.
На мить мені перехопило дух.
— Він сказав що-небудь, Отто?
— Ні, нічого особливого. Лише сказав, що до п'яти буде в своїй приймальні. А потім у лікарні "Доротея". Значить, тепер тобі доведеться дзвонити туди.
— Добре.
Я пішов до конторки. Було тепло, навіть душно, але мене морозило, телефонна трубка тремтіла в моїй руці.
— Що за чортівня! — вилаявся я і міцно сперся ліктем на стіл.
Пройшло немало часу, поки я додзвонився до Жафе.
— Ви вільні зараз? — запитав він.
— Так.
— Тоді приїжджайте до мене сюди. Я ще з годину буду тут.
Я хотів спитати його, чи не сталося чого з Пат. Але в мене невистачило духу на це.
— Добре, — відповів я. — Через десять хвилин буду у вас.
Поклавши трубку, я зразу ж набрав номер пансіону. До апарата підійшла служниця. Я попросив покликати Пат.
— Не знаю, чи вона вдома, — бурчала Фріда. — Зараз подивлюсь.
Я чекав. Голова, в мене палала й шуміла. Чекання здавалося вічним.