Сон його був спокійний, як його квітуче обличчя. А Праат, навпаки, був кволий і немічний і, здавалось, завжди заглиблений у невеселі думки. Уленшпігель, випадково прокидаючись уночі, завжди чув стукіт молотка, і це його дивувало.
Хоч би як він рано встав, Симон Праат був уже на ногах раніше від нього і щоразу все більше марнів, все смутніші були його очі, які блищали, наче в людини, що готується до смерті або до бою.
Частенько Праат зітхав, склавши руки, наче для молитви, а в грудях його палала ненависть. Руки в нього були чорні, замащені, як і його сорочка.
Уленшпігель вирішив довідатись, де це стукоче молоток і чого Праат сумний, чому в нього чорні руки. Отож якось увечері він умовив Праата піти в корчму Blauwe Gans — "Синя гуска" і, випивши кілька кухлів, прикинувся, що п'яний як дим і що йому страшенно хочеться спати. Праат спохмурнів і повів його додому. Уленшпігель спав нагорі, з котами, а Симон унизу, коло льоху.
Уленшпігель і далі вдавав п'яного. Спотикаючись і мало не падаючи, він ліз нагору по сходах, тримаючись за мотуз, натягнутий замість поруччя. Симон вів його дуже обережно, мов рідного брата. Поклавши його в постіль, він побідкався над п'яним, помолився за нього Богові, щоб простив йому цей гріх, і спустився вниз, а трохи згодом Уленшпігель почув стукіт молотка, який не раз уже будив його.
Тихенько вставши, він почав босоніж спускатися вниз вузькими сходами і, налічивши сімдесят дві сходинки, натрапив на низенькі двері, звідки пробивалася крізь щілину смужечка світла.
Симон друкував аркуші старовинним шрифтом часів Лоренца Костера[155], великого поширювача благородного мистецтва друку.
— Що ти тут робиш? — запитав Уленшпігель.
Симон злякано відповів:
— Коли ти від нечистого, то донось на мене, і я загину, коли ж від Бога, то замкни язика свого в устах твоїх.
— Я від Бога, — запевнив Уленшпігель, — і не бажаю тобі ніякого зла. Що ж це ти робиш?
— Друкую Біблії, — відповів Сімон. — Бо вдень, щоб прогодувати жінку й дітей, я мушу друкувати жорстокі й криваві укази його величності, а вночі сію правдиве слово Боже і так знищую зло, яке роблю вдень.
— Ти сміливець, — зауважив Уленшпігель.
— Маю віру в серці, — відповів Симон.
І справді, це й була та друкарня, звідки виходили Біблії фламандською мовою і розходились по Брабанту, Фландрії, Голландії, Зеландії, Утрехту, Північному Брабанту, Оверейсселю, Гельдерну аж до того дня, коли був скараний на горло Симон Праат, що віддав своє життя за Христа й істину.
20
Одного разу Симон запитав Уленшпігеля:
— Послухай, брате, сміливий з тебе хлопець чи ні?
— Досить сміливий, щоб лупцювати іспанця, поки не здохне, щоб убити душогуба, щоб знищити лиходія, — відповів Уленшпігель.
— Чи зміг би ти, — запитав друкар, — заховатися в димарі каміна й підслухати, що говоритимуть у кімнаті?
Уленшпігель відповів:
— Хвалити Бога, хребет у мене міцний, а ноги гнучкі, я можу протриматися там, як кішка, скільки буде треба.
— А чи не зрадить тебе терпіння і пам'ять?
— Попіл Клаасів б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
— То слухай, — сказав йому друкар. — Візьми оцю складену гральну карту, йди у Дендермонде[156] і постукай у двері будинку, що тут, зверху, намальований, два рази сильно і один раз тихенько. Тобі відчинять і запитають, чи ти не сажотрус, ти дай відповідь, що ти худий і карти не загубив, і покажи її. А тоді, Тілю, виконуй свій обов'язок. Велике нещастя насувається на землю фландрську. Тобі покажуть камін, підготовлений і заздалегідь вичищений. Там ти знайдеш підпори для ніг і міцно прибиту дощечку, щоб сидіти. Коли той, хто відчинить, звелить тобі лізти в димар, то лізь і сиди там тихо. В тій кімнаті зберуться великі сеньйори і засядуть біля каміна, де ти будеш сидіти. А хто саме? Це Вільгельм Мовчазний — принц Оранський, граф Егмонт, Горн, Гоогстратен[157] і Людвіг Нассауський, хоробрий брат Мовчазного. Ми, реформати, хочемо дізнатись, яких заходів збираються вжити ці пани, щоб урятувати батьківщину.
Отже, першого квітня[158] Уленшпігель зробив те, що йому казали, тобто заліз у димар. Він із задоволенням побачив, що в каміні не топилось, і подумав, що дим заважав би йому слухати.
Незабаром двері зали відчинились — і його пройняло протягом. Але й це він зніс терпляче, сказавши подумки, що протяг освіжає його увагу.
Потім він почув, як у кімнату ввійшли принц Оранський, Егмонт та інші. Спочатку вони висловили свої побоювання, потім заговорили про гнів короля, про поганий стан фінансів, про важкі податки. Один із них говорив гостро, гоноровито, виразно — то був граф Егмонт. Уленшпігель впізнав його одразу. Впізнав також і Гоогстратена по хрипкому голосу, Горна по грубому голосу, графа Людвіга Нассауського по владному голосу воєначальника і Мовчазного по його повільній мові, наче він, перш ніж сказати, зважував кожне слово на вазі.
Граф Егмонт запитав, чого вони зібралися вдруге, хіба в Геллегаті вони не мали часу вирішити все, що треба зробити?
Горн відповів:
— Час лине швидко, король гнівається, нам не можна баритися.
Тоді промовив Мовчазний:
— Країна в небезпеці. Треба захищатися проти навали ворожих армій.
Егмонт схвильовано зауважив, що він дивується, чому король, їхній володар, вважає за потрібне посилати сюди військо, коли тут панує спокій, про який дбає дворянство, ну і він сам, Егмонт.
Мовчазний зауважив:
— У Філіппа в Нідерландах чотирнадцять військових частин, і всі вони віддані тому, хто командував ними під Гравеліном і Сен-Кантеном[159].
— Не розумію, — озвався Егмонт.
Принц вів далі:
— Більше я нічого не скажу, але насамперед вам, графе, і всім вам, панове, прочитають листи нещасного в'язня Монтіньї[160].
У цих листах мессір де Монтіньї писав:
"Король надзвичайно обурений тим, що трапилось у Нідерландах, і, як прийде час, він покарає призвідців заколоту".
Тут граф Егмонт сказав, що йому холодно і що слід би затопити камін.
Поки два інших сеньйори говорили про листи, камін затопили, але дрова не горіли, бо димар був туго заткнутий, і весь дим пішов у кімнату.
Потім граф Гоогстратен, кашляючи, прочитав листи іспанського посланника Алави[161], адресовані до правительки.
— Посланник пише, — казав він, — що в нідерландських заколотах винні троє: Оранський, Егмонт і Горн. Але треба тим часом, пише він далі, вдавати, ніби їм довіряють і ніби і король думає, що втихомирення Нідерландів він завдячує тільки їм. Що ж до інших двох сеньйорів, Монтіньї і Бергена[162], то вони там, де їм і слід бути.
"Ух, — подумав Уленшпігель, — вже краще задимлений комин у Фландрії, аніж свіжа тюрма в Іспанії, бо там із кожної щілини вогкої стіни виростають зашморги".
— Далі той посланник пише, що король сказав у Мадриді: "Заколотами, що стались у Нідерландах, підірвано нашу і королівську владу, зганьблено святість релігії, і може виникнути небезпека і для інших наших земель, якщо ми не покараємо заколотників. Ми вирішили особисто прибути в Нідерланди і вдатися по допомогу до папи і до імператора[163]. Під теперішнім злом лежить майбутнє благо. Ми примусимо Нідерланди до цілковитої покори і, згідно з нашою волею, змінимо державний лад, віровизнання, урядування".
"Ах королю Філіппе! — подумав Уленшпігель. — Коли б я міг по своїй уподобі змінити тебе, то під моєю фламандською палицею так би славно змінились твої ребра, ноги, руки. Я прибив би твою голову двома цвяхами посеред спини, щоб побачити, чи зможеш ти тоді, дивлячись на кладовище, яке по собі залишив, співати пісню про свої тиранські порядки".
Принесли вино. Гоогстратен встав і промовив:
— Я п'ю за вітчизну! — Випили всі, а він поставив свій порожній келих на стіл і додав: — Настали важкі часи для бельгійського дворянства. Треба обміркувати, як ми будемо оборонятись.
Чекаючи на відповідь, він подивився на Егмонта, але той не відповів нічого.
Тоді промовив Мовчазний:
— Ми дамо відсіч, якщо Егмонт, який двічі — під Сен-Кантеном і Гравеліном — примусив тремтіти Францію, який має у своїй владі фламандських солдатів, допоможе нам і не допустить іспанської навали в нашу країну.
Граф Егмонт відповів на це:
— Я надто шаную короля, щоб припускати, ніби він хоче примусити нас узятися за зброю і повстати проти нього. Хай ті, хто боїться його гніву, відступаються від нього. Я залишаюсь, бо не можу без нього жити.
— Філіпп уміє жорстоко мститися, — зауважив Мовчазний.
— Я йому довіряю, — відповів Егмонт.
— Навіть і голову? — запитав Людвіг Нассауський.
— Все, — відповів Егмонт, — і голову, і тіло, і своє вірне серце — все це належить королю.
— І я з тобою, мій друже, — сказав Горн.
Мовчазний зауважив:
— Треба передбачати, а не чекати.
Тоді граф Егмонт гнівно крикнув:
— Я повісив у Граммоні двадцять двох реформатів[164]. Якщо вони припинять свої проповіді, якщо будуть покарані іконоборці, гнів короля втихомириться.
Мовчазний сказав:
— Це кепська надія.
— Озброїмося довірою, — мовив Егмонт.
— Озброїмося довірою, — повторив Горн.
— Залізом треба озброюватись, а не довірою, — вигукнув Гоогстратен.
Після цього Мовчазний дав знак, що відходить.
— Прощавайте, принце без землі! — сказав Егмонт.
— Прощавайте, графе без голови! — відповів йому Мовчазний.
Тоді Людвіг Нассауський сказав:
— Барана чекає різник, а воїна, що рятує вітчизну, — слава.
— Я не можу і не хочу, — сказав Егмонт.
"Нехай же кров невинних жертв упаде на голову придворного блюдолиза!" — сказав подумки Уленшпігель.
Сеньйори розійшлися.
Тоді Уленшпігель виліз із каміна і поспішив з новинами до Праата.
— Егмонт — зрадник, — сказав Праат. — Господь з принцом.
А герцог Альба? Він уже в Брюсселі[165]. Прощайтесь тепер з вашими скринями!
Книга третя
1
Мовчазний виступає в похід[166]: його веде Господь.
Обидва графи вже ув'язнені[167]. Альба обіцяв Мовчазному І ласку і помилування, якщо той з'явиться до нього.
Довідавшись про це, Уленшпігель сказав Ламме:
— Хай йому лихо! Герцог, на вимогу генерального прокурора Дюбуа, наказує з'явитися до нього протягом шести тижнів принцові Оранському, братові його Людвігу, Гоогстратену, ван ден Бергу[168], Кюлембургу, Бредероде та іншим принцовим прихильникам, обіцяв їм суд справедливий і милостивий. Послухай, Ламме: колись один єврей в Амстердамі покликав свого ворога, щоб спустився до нього.