Він сам був, я думаю, дуже справедливою людиною. У тому листі, у якому він просив мене взятися за цю справу, містер Рейфаєл процитував мені такі слова: "Людське правосуддя стікає струмочками, а праведність вирує, як могутній потік".
— Що це має означати? Шекспір?
— Ні, Біблія. Над цими словами варто замислитись, і я замислювалася.
Міс Марпл розгорнула невеличкий згорток, який тримала в руці.
— Вони мені це віддали, — сказала вона. — Вони подумали, я захочу мати її в себе — оскільки допомогла з'ясувати, що з нею насправді сталося. Але думаю, ви та людина, яка має на неї найбільше прав — якщо ви справді захочете її мати. А може, й не захочете…
І вона подала йому фотографію Вериті Гант, ту саму, яку Клотільда колись показала їй у вітальні Старого Маєтку.
Він узяв світлину — і стояв, дивлячись на неї… Вираз його обличчя змінився, його риси пом'якшали, потім знову стали жорсткішими. Міс Марпл мовчки спостерігала за ним. Тиша тривала досить довго. Професор Вонстед також спостерігав. Він спостерігав за ними обома — старою жінкою й молодим чоловіком.
Йому подумалося, що це, можливо, хвилина кризи — хвилина, яка може вплинути на все подальше життя Майкла.
Майкл Рейфаєл зітхнув — і повернув світлину міс Марпл.
— Ви припустили слушно. Мені вона не потрібна. Те життя позаду, вона — позаду, і я не хочу, щоб вона була зі мною. Для мене зараз головне — почати своє життя з нової сторінки, дивитися вперед. Ви… — він завагався й подивився на неї, — ви мене розумієте?
— Так, — сказала міс Марпл, — я вас розумію, і думаю, ви правильно вирішили. Бажаю вам щастя в тому житті, яке ви хочете розпочати.
Він попрощався й вийшов.
— Я не сказав би, що цей хлопець зустрів вас дуже привітно, — сказав професор Вонстед. — Він міг би з більшим ентузіазмом подякувати вам за те, що ви для нього зробили.
— Ет, пусте, — сказала міс Марпл. — Я й не сподівалася від нього надто палкої подяки. Це збентежило б його ще більше. Розумієте, — додала вона, — люди дуже бентежаться, коли їм доводиться дякувати комусь і починати нове життя, дивитися на все під іншим кутом і таке інше. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд. Він не став затятим. А це означає багато. Я дуже добре розумію, чому та дівчина закохалася в нього…
— Можливо, тепер він уже не зійде з правильної дороги.
— У цьому я сумніваюся, — сказала міс Марпл. — Я не певна, що він зможе допомогти собі сам. Єдина надія для нього в тому, що йому вдасться знайти собі дуже гарну й розумну дівчину.
— Що мені найбільше у вас до вподоби, — сказав професор Вонстед, — то це ваш дивовижно практичний погляд на світ.
III
— Вона зараз буде тут, — сказав Бродриб Шустерові.
— Справді? Яка дивовижна історія, чи не так?
— Я сам не міг спершу в це повірити, — сказав Бродриб. — Коли старий Рейфаєл перед смертю дав мені це доручення, то я подумав, що це стареча маячня абощо. Але ж він начебто був не такий старий, щоб скотитися до старечого маразму.
Задзвонив телефон. Шустер підняв слухавку.
— То вона вже тут? Проведіть її, будь ласка, до кабінету. Уже прийшла, — сказав він. — Диво та й годі. Ти знаєш, нічого дивовижнішого у своєму житті я не чув. Послати стару жінку, щоб вона блукала невідомо де, шукаючи невідомо що. Поліція вважає, ти знаєш, що та жінка вчинила не одне вбивство, а три. Три! Ти можеш це собі уявити? Тіло Вериті Гант знайшли під пагорком у саду, на тому самому місці, на яке вказала наша старушенція. Її не душили, й обличчя в неї не було спотворене.
— Я дивуюся, що та стерва не вколошкала й нашу стареньку, — сказав Бродриб. — Адже вона була надто квола, щоб захистити себе.
— Її охороняли двоє детективів, наскільки мені відомо.
— Що ти кажеш? Аж двоє?
— Атож, двоє. Я сам про це недавно довідався.
Міс Марпл увійшла до кімнати.
— Ми вас вітаємо, міс Марпл, — сказав містер Бродриб, підводячись їй назустріч.
— Атож вітаємо, — сказав і містер Шустер, потиснувши їй руку. — Чудова робота.
Міс Марпл спокійно опустилася на стілець біля письмового стола.
— Як я вже повідомила вам у своєму листі, — сказала вона, — я думаю, що виконала умови пропозиції, яку було мені зроблено.
— О, звичайно. Ми про все вже знаємо. І з розповіді професора Вонстеда, і з тієї інформації, що надійшла нам як із юридичного відділу, так і з поліції. Ви справді зробили чудову роботу, міс Марпл. Нам лишається тільки висловити свій захват.
— Щиро кажучи, я боялася, що мені не вдасться виконати те, чого хотів від мене містер Рейфаєл. Спершу це завдання здалося мені надзвичайно тяжким, майже нереальним.
— Атож, справді. Мені воно й тепер здається абсолютно нереальним. Я не уявляю собі, як ви змогли виконати його, міс Марпл.
— Наполегливість і впертість завжди винагороджуються.
— А тепер про гроші, які нам доручено вам передати. Вони тепер ваші, і ви можете розпоряджатися ними, як вам заманеться. Ви хочете, щоб ми переказали їх у банк на ваше ім'я, чи, може, волієте проконсультуватися з нами щодо їх можливого вкладення. Адже йдеться про велику суму.
— Атож, двадцять тисяч фунтів, — сказала міс Марпл. — Для мене це справді дуже велика сума. Просто надзвичайно велика, — додала вона.
— Я можу познайомити вас із нашими брокерами, і вони, можливо, підкажуть вам, куди найкраще інвестувати їх.
— Я не маю найменшого бажання інвестувати їх.
— Але ж, безперечно…
— У моєму віці заощаджувати гроші немає сенсу, — сказала міс Марпл. — Вони дадуть мені змогу — і я певна, містер Рейфаєл думав саме про це — спізнати ті радощі життя, яких я ніколи не спізнала б, якби не мала грошей.
— Я розумію, про що ви говорите, — сказав Бродриб. — Тож ви доручаєте нам переказати цю суму до вашого банку?
— Мідлстон Банк, Гай-стріт 132, Ент-Мері-Мід, — назвала міс Марпл адресу банку.
— На депозитний рахунок, я сподіваюся. Ви маєте у своєму банку депозитний рахунок?
— Ні, в жодному разі, ні. На поточний рахунок.
— Ви не думаєте…
— Я думаю, — відказала міс Марпл. — Я хочу мати гроші на своєму поточному рахунку.
Вона підвелася й потиснула адвокатам руки.
— Я раджу вам усе ж таки проконсультуватися в директора вашого банку, міс Марпл. Людина ніколи не знає, що їй може знадобитися на чорний день.
— Єдине, що мені може знадобитися на чорний день, — це ліхтар, — сказала міс Марпл.
Вона знову потиснула їм руки.
— Дуже вам дякую, містере Бродриб. І вам теж, містере Шустер. Ви були такі добрі до мене, надавши всю ту інформацію, без якої я не змогла б нічого зробити.
— Ви справді хочете, щоб ми переказали вам гроші на ваш поточний рахунок?
— Так, — підтвердила міс Марпл. — Я маю намір їх витратити. Повтішатися певними життєвими радощами завдяки їм.
Вона обернулася у дверях і засміялася. І на якусь мить Шустер, що був обдарований трохи багатшою уявою, ніж Бродриб, побачив туманне видіння молодої й гарної дівчини, яка потискає руку вікарію на сільському святі. То був, як він зрозумів через хвилину, спогад із часів його юності. І саме міс Марпл на якусь мить нагадала йому ту дівчину — молоду, щасливу, відкриту для всіх радощів життя.
— Містер Рейфаєл схвалив би мій намір, — сказала міс Марпл.
І вийшла за двері.
— Немезида, — сказав містер Бродриб. — Так назвав її Рейфаєл. Ніколи не бачив жінку, яка була б менше схожою на Немезиду, ніж ця. Ти згоден зі мною?
Шустер ствердно кивнув головою.
— Певно, містер Рейфаєл хотів просто пожартувати. А пожартувати він любив, — сказав Бродриб.
Примітки
1
Бродриб (Broad rib) — широке ребро (англ.). (Тут і далі — примітки перекладача.)
2
60 соток.
3
Гемптон Корт — грандіозний палац із парком на березі річки Темзи, поблизу від Лондона.
4
Щасливої дороги! (Фр.).
5
Вериті (verity) — правда, істина (англ.).
6
Село на кордоні з Шотландією, куди втікали з Англії молоді пари, бо там можна було одружитися без тих формальностей, яких вимагав дотримуватися англійський закон.