Краб, хоробрий воїн, відступив, але не втікав, а піднявся на тонких ніжках, загрожуючи розчепіреними клешнями.
Позаду, не було сумніву, упав і заторохтів камінь. Забувши про розвагу, Індульф повернувся всім тілом. У цьому світі, під цим сонцем небезпека підстерігала на кожному кроці.
Індульф знав, що всі люди, які належать до Палатія базилевса, недоторкані для всіх інших. Не лише вбивство, навіть мала рана, завдана воїнам чи іншим слугам базилевса, карається смертю. Але він знав і те, як дорого ціниться озброєння хранителя Священного тіла.
У Візантії було дуже багато священного. Ромеї не вміли говорити простих слів, усе було великим, єдиним, таким, що сталося вперше, неповторним, наймудрішим, божественним. Тлумачі, приставлені до різномовних загонів воїнів Палатія, старанно передавали пишноту висловів. Священне тіло базилевса! Напевне, як і в усіх, напевне, брезкле,— адже базилевс не воїн.
Але звідки впав камінь? Кам'яні ребра берега йшли вгору, і там, схиляючись над кручею, за сипуче підґрунтя чіплялися дерева. Грунт оголював тонкі, як волосся, коріння, стягував униз дрібні камінці. Отож один із них і стривожив Індульфа. На кременистому бережку було безлюдно.
Індульф заходив у воду, поступово занурюючи тіло. Межа затінку скінчилася. Сонце вдарило сліпучим світлом. Індульф, відкинувшись, розвів руки. Він вітав світило, справді величне, живий образ Сварога-Життєдавця, чистий образ, якому не треба було запобігань і виславляння.
2
Чужак, опинившись на трибунах візантійського іподрому, міг подумати, що душа ромеїв тільки й живе кінськими змаганнями.
Хтось ударяв випадкового відвідувача по плечу і, показуючи монету, робив пальцями дивні знаки. І тяглися долоні зі жмінками чорних оболів, що пахли міддю. Он там чоловік показує золотий солід. Інший, очевидно відповідаючи, підняв ліву руку із загнутим великим пальцем Якщо пришелець і розумів ромейську мову, то тут він чув щось ніби жаргон злодіїв чи змовників, недосяжний для невтаємничених.
На арені візничі, оголивши м'язисті, наче в борців, руки, пролітали синіми, червоними, зеленими, білими вихорами. На поворотах кожна квадрига намагалася розвернутись якнайкрутіше, вісь зачіплювалася за вісь. Коли, зірвавшись на повному скаку, квадриги перекидалися, шум і галас ставали такими, що інше небо, не ромейське, могло б і обвалитися. Одні торжествували, а інші так засмучувалися, наче втратили батьків. З рук у руки перепорхували монети, ромеї сварилися, погрожували, посміхалися, обнімались. Видно, тут найважливішим вважалося трощити коням ноги. По завершенні забігів арену вирівнювали, посипали піском з кедровою тирсою. Завдяки цьому арена була тугою, що рятувало немало людських і кінськ/их кісток.
У перервах між забігами на арені з'являлася руда, сліпа на одне око собачка. Казали, що в ній живе пророчий дух таємничого походження. Напевно, це був добрий дух — чаклунську собаку не насмілилися б випустити в присутності базилевса. Мім збирав у бажаючих персні, і вчена собачка, дістаючи з вази, безпомилково повертала персні власникам. На замовлення глядачів собачка відшукувала жінок поганої поведінки, вміла знаходити скупердяїв, багатіїв. їй кричали: "Мудрець, дорога, красуня!" — і кидали ласі шматки. Собака нічого не брала, і шматки діставались прибиральникам.
Десятки мімів розважали візантійський народ виставами коротких комедій; акробати ходили на руках, вибудовували живі колони на п'ять і, шість поверхів; блазні бігали, пересміюючись між собою і висміюючи когось із глядачів. Решта глядачів були в захопленні, бо приємно, коли сміються че над тобою.
Цькування великих хижаків викликали страх в одних, жадобу крові в інших. Рогатини бійців змагалися з іклами і кігтями звірів. Рик ведмедів і левів, викрики мисливців панували над мовчазним принишклим іподромом.
В середині дня видовища переривалися на перепочинок та обід. І поновлювалися в другій половині дня, розпочинаючись знову кінськими заїздами.
На іподромі можна було провести цілий день у понад стотисячній масі людей, серед розкішних статуй і блиску золота. Тут можна було бачити самого базилевса, всіх знатних людей, усіх багатіїв Другого Риму.
Обжившись у місті, зайшлий варвар починав розуміти, що в іподромі було щось від поляни священного дуба на його далекій батьківщині, щось від погосту, куди приходили одноплемінці, щоб обговорити спільні справи. Але там, на батьківщині, в місці збору племені жили боги. Ромей-ські боги не любили вітру, сонця, дощу. Від ока дня вони пішли в темні храми. Там ромейські боги слухали хвалу своїх імен, приймали святобливе звернення сердець, приймали скарги скривджених.
Справжнє зібрання народу виказало себе на іподромі Не було, та й навіщо було б шукати іншого місця для багатолюддя. Які поляни могли б запропонувати себе населенню Столиці Світу!
В неділю, 11 січня 532 року глядачі іподрому мало уваги віддавали змаганню візниць. Цього дня, названого згодом першим днем заколоту, особливо хвилювалися трибуни пра-синів — зелених. Свист, не тільки губами, а й всіма можливими свистунами, зробленими з кісток і глини, лякав коней, і вони харапудилися перед лавами прасинів, відмовляючись слухатися візниць. Лунали крики, різноголосі, незрозумілі, але від того ще лютіші. Роздратований Юстиніан звелів Оповісникові спитати прасинів, чого їм треба. Старшини прасинів були викликані до кафізми умовними звуками труб.
Кафізма базилевса здіймалася над трибунами, наче олтар чи бойова башта. Врізана в західну частину іподрому, що прилягала до Палатія, вона була не чимсь іншим, як укріпленим виступом палацу-фортеці.
Сам базилевс завдяки схованим ходам і сходам з'являвся на кафізмі завжди несподівано. Знизу його було видно від колін, в білизні бдягу, відтіненій пурпуром, і в золотій діадемі, базилевс наче впирався головою в небо. Жоден купол палаців, жоден храмовий хрест не піднімався над Володарем Імперії, настільки продумано була піднята кафізма.
Праворуч і ліворуч — двоє дуже крутих сходів, наче дві простягнуті до народу руки, спускалися на трибуни. Сходи починалися десь на третині висоти кафізми, перед врізаними в мармур стін дверима з полірованої міді. Колись, до років Юстиніана, ці двері іноді відчинялись для гостей базилевса.
Кафізма була складною триповерховою спорудою без вікон. Пояси мармурових гірлянд і оздоб, голови фантастичних тварин і людей були вирізьблені з такою кількістю прорізів, що внутрішні приміщення добре освітлювались і звідти, не будучи поміченим, можна було оглядати трибуни й арену.
— Ми бажаємо благоденства й перемоги базилевсу. Але ти, найпреславніший, знай, бог свідок, ми більше не маємо сил витримувати кривди. Якщо ми назовемо кривдників, то вони впадуть у ще більшу лють,— поскаржився старшина дему 1 Манассіос.
— Не знаю, про кого ти говориш,—: відповів Оповісник. За етикетом в Оповісникові бачили ніби самого базилевса і зверталися до нього, як до Володаря Імперії.
— Ти знаєш, ти знаєш наших кривдників, тричі Авгус-тійший, ти знаєш імена наших мучителів,— заперечив Манассіос. Він намагався говорити дуже голосно, щоб його чули трибуни.
— Ніхто не чинить вам зла, я не знаю таких людей,— заперечив Оповісник.
— Це спафарій Колоподій, о Найвеличніший! І квестор Трибоніан. Так само Іоанн Каппадокієць. І префект Єв-демоній!
— Ти брешеш! —сказав Оповісник.— Ці люди нічого спільного з прасинами не мають!
Манассіос хотів уже відповісти, але його випередив інший старшина прасинів. Різким голосом він викрикнув:
— Щоб там не говорилось, наших мучителів чекає доля Іуди і Каїна! Бог скарає їх!
— Ти ображаєш правлячих! — грізно підняв руку Оповісник.
— Нехай так! Хто творить злочинства, того чекає доля Іуди!
Трибуни прасинів підтримали старшину ревом і криками, в яких можна було вловити:
— На шибеницю! На сук, у воду!
Оповісник, недарма обраний на таку посаду, могутнім голосом відповів на крики натовпу:
— Мовчіть, єретики, іудеї, маніхеї, самаритяни!
Це була немала образа. Маніхейська єресь каралася
Деми — міські общини.
спаленням на вогні, іудеї і самаритяни після недавніх повстань були поза законом.
— Ти жорстоко ображаєш нас, та нехай обереже нас Господь і тебе теж,— скромно відповів Манассіос.
Між звертанням до Оповісника та його відповіддю завжди утворювалась невелика пауза: Оповісник, стоячи на краю кафізми, проказував слова, які йому підказували ззаду. Часто це були слова самого базилевса.
Оповісник не знав, чиї слова були йому передані, та зумів передати їх злу іронію:
— Я раджу вам прийняти святе хрещення!
— Ми готові,— з тією ж іронією відповів старшина прасинів.
Через кілька секунд Оповісник вибухнув погрозами:
— Замовкніть, не порушуйте більше благочинства ігор. Або ви всі будете страчені.
Залунали крики обурення прасинів. Манассіос спромігся на відповідь раніше, ніж будь-хто із старшин:
— Так, ми знаємо, хто має владу, той має силу змусити шанувати себе. Не треба роздратовуватись, твоя Величність, нашими скаргами. Адже Божественний тим самим уміє бути терпеливим до нещасних. А ми ж більше не знаємо навіть дороги до Палатія. Якщо ми й потрапляємо в місто, то тільки тоді, коли нас ведуть на страту. Чи справедливо це?
— Кожен вільний чоловік, не раб, може ходити скрізь, де захоче.
— Так, Августійший,— потвердив Манассіос,— але в нас відбирають свободу, хоч ми й не раби. Нас грабують, венети ґвалтують наших жінок. А судді карають нас же. Бо суддя, що виносить вироки по справедливості, ризикує позбутись життя.
Базилевси завжди підтримували якийсь із "кольорів" з природного бажання розділити народ Візантії ще одним способом.
Партії іподрому. Крім синіх і зелених, на рівних з ними правах роздувалися білі й червоні плащі. Не циркові розваги розділяли підданих на венетів і прасинів.
Між венетами переважали заможні власники приміських вілл із земельними угіддями, патрикії й сенатори, найба-гатші купці. Симпатія попередника Юстина Анастасія була віддана прасинам. Це пояснювалося своєрідно демократичними настроями покійного базилевса та його прихильністю до монофізитської догми: між ремісниками і меншим людом, який становив більшість прасинів, було багато моно-фізитів. За часів Анастасія прасини часто бували кривдниками венетів.