Говорили про гру Зербіни — маркіз дуже хвалив актрису, а Сігоньяк підтримував його, причому зовсім не заради люб'язності, бо в своїй дотепності, у жвавості і витонченості свого таланту Субретка й справді була незрівнянна. Згадували вірші добродія де Скюдері, одного з найкращих поетів того часу,— маркіз вважав, що вони досконалі, тільки трохи нудні, йому більше подобалась "Похвальба капітана Фракаса", аніж "Лігдамон і Лідіас". Мав же смак той маркіз!
Як тільки випала нагода, Сігоньяк попрощався й пішов. Замкнувшись у своїй кімнаті, він дістав загорнуту в клапоть матерії старовинну батьківську шпагу — барон узяв її з собою як вірного друга. Повільно витяг клинок із піхов і шанобливо поцілував руків'я. То була добра зброя, багата, без зайвих прикрас, зброя для бою, а не для параду. На голубуватому стальному лезі з золотими смужками видніло клеймо одного з найславетніших толедських4 зброярів. Сігоньяк сукниною протер клинок, надаючи йому більшого блиску. Потім торкнув пальцем лезо та вістря і, вперши шпагу в двері, зігнув її майже до руків'я — перевірив гнучкість. Шляхетний клинок мужньо витримав ті випробування, показавши, що в бою не зрадить свого хазяїна. Блиск полірованої сталі оживив Сігоньяка; відчуваючи, як зручно облягають його пальці руків'я шпаги, барон помахав нею, зробив коло стіни кілька прийомів і побачив, що не забув тих уроків,, що їх П'єр, колишній помічник учителя фехтування, давав йому в довгі години дозвілля у замку недолі.
Барон не вчився в школі фехтування, як годилося молодому дворянинові, але вправи під керівництвом старого слуги додали йому сили, зміцнили м'язи і розвинули природну спритність. Не маючи ніякої іншої роботи, він захопився фехтуванням і добре опанував цю шляхетну науку; все ще вважаючи себе учнем, він давно вже обігнав свого вчителя і в навчальних боях частенько досягав голубуватим вістрям шкіряного нагрудника, яким прикривався П'єр. Правда, скромний юнак пояснював це тим, що П'єр навмисно піддається, аби не засмутити його непереборністю свого захисту. Але він помилявся: старий фехтувальник не приховав від дорогого учня жодної таємниці своєї майстерності. Цілі роки П'єр муштрував Сігоньяка, хоч тому часом і набридала вся та наука; барон досяг такої ж вправності, як і в учителя, а проте, будучи молодим, перевершив його у швидкості та спритності; зір у нього теж був гостріший, і П'єр, хоча й умів відбити будь-який випад барона, одначе зробити це так успішно, як раніше, йому вдавалося не завжди. Такі невдачі засмутили б звичайного вчителя фехтування, бо досвідченим майстрам не вельми подобається, коли їх перемагають хай навіть найулюбленіші учні, а доброго слугу ті поразки тішили, сповнюючи гордістю його серце, тільки він приховував свою радість — боявся, що барон може подумати, ніби вже досяг досконалості, й занехаяти вправи.
Отож у цей вік дженджиків, пройдисвітів, пихатих базік, задерикуватих нахаб, забіяк і дуелянтів, які старалися перейняти у іспанських і неаполітанських майстрів їхні секретні прийоми і підступні, жарнаківські5, удари, Сігоньяк, котрий виходив із своєї вежі хіба що задля того, аби слідом за Міро пополювати десь у вересовиську на худого зайця,— наш молодий барон став, сам того не усвідомлюючи, одним з найкращих фехтувальників, здатним позмагатися з пайславетнішими митцями. Можливо, у нього не було зухвалої витонченості, невимушеності рухів, підбурливих похвалянь, що бувають у знатних дженджиків, відомих усякими подвигали в поєдинках, але навряд чи знайшовся б спритник, здатний проникнути своєю шпагою в те невеличке коло, яке під час оборони немовби з усіх боків закривало його.
Задоволений собою і своєю шпагою, Сігоньяк поклав її в головах і скоро заснув спокійно й безтурботно, наче вія і не доручав маркізові де Брюйєру викликати на дуель можновладного герцога де Валомбреза.
Ізабелла ж цілу ніч не склепила очей: дівчина розуміла, що Сігоньяк на цьому не зупиниться, й боялася наслідків, якими могла закінчитися для її друга сварка, але їй і на думку не спадало стати поміж супротивниками й припинити чвари. Питання честі були в ті часи священні, жінки не сміли втручатися в них і своїм ниттям заважати чоловікам.
Близько дев'ятої години маркіз, уже цілком готовий, прийшов до Сігоньяка, щоб обговорити з ним умови поєдинку, й барон попросив його, на випадок недовір'я або відмови герцога, взяти з собою давні хартії, старовинні пергаменти, з яких звисали на шовкових шнурках великі сургучні пз-чатки, потерті на згинах дворянські грамоти з пожовтілими королівськими підписами, густе крислате генеалогічне дерево, рясно оздоблене фігурними рамками, словом, усі документи, які засвідчували знатність і шляхетність роду Сі-гоньяків. Ці неоціненні документи, написані нерозбірливим готичним шрифтом, прочитати який можна було хіба що в окулярах, маючи, до того ж, ученість бенедиктинця 6, були благоговійно загорнуті у клапоть червоного шовку, який від часу полиняв і набув рудуватого відтінку. Можна було подумати, що то кусок стяга, під яким сотня списників барона Паламеда де Сігоньяка йшла колись на бій із сарацинами.
— Не думаю,— сказав маркіз,— що тут доведеться, як перед герольдом, пред'являти докази вашої знатності, досить буде мого слова, в якому ще ніхто не сумнівався. А проте може статися, що герцог, де Валомбрез у своїй дивовижній пихатості та безглуздій чванькуватості визнаватиме вас тільки за капітана Фракаса, актора з трупи добродія Ірода, тому я все-таки візьму ці документи, мій служ-пик нестиме їх, щоб показати, коли треба буде.
— Робіть так, як вважаєте за краще,— відповів Сігоньяк.— Я цілком покладаюся на вашу розважливість і довіряю вам свою честь.
— Не сумнівайтеся, вона не зазнає шкоди,— запевнив де Брюйєр,— і ми поставимо на місце цього бундючного герцога, зухвалі повадки якого мені теж нестерпні. Коли йдеться про старовинні й чистокровні аристократичні роди, то всипана перлами стрічка навколо баронової корони і листя селери з перлами на короні маркіза, далебі, варті зубців герцогської корони. Але досить-балакати, пора діяти. Слова—це для жінок, мужчинам — діло, а плями з честі, як кажуть іспанці, змивають тільки кров'ю.
Мовивши це, маркіз гукнув слугу, передав йому сувій документів і пішов до Валомбреза виконувати своє, доручення.
Схвильований та розгніваний учорашніми подіями, герцог заснув дуже пізно, і день у нього ще не починався. Тож коли маркіз де Брюйєр велів камердинерові Валомбреза доповісти про нього, слуга, почувши таку вимогу, аж очі вирячив. Розбудити герцога! Увійти до хазяїна без його дзвоника! Це все одно, що залізти в клітку до баронського 7 лева або індійського тигра. Герцог навіть тоді, коли лягав спати в доброму гуморі, вставав не вельми лагідний.
ч— Вам, пане, ліпше було б почекати,— сказав лакей, здригаючись од самої думки про таке зухвальство,— або прийти пізніше. Пан герцог ще не кликав мене, і я не смію сам...
— Скажи, що прийшов маркіз де Брюйєр,— гукнув покровитель Зербіни, голос якого вже починав тремтіти від гніву,— а то я виламаю двері і ввійду сам; мені треба негайно поговорити з твоїм хазяїном про важливі справи, які стосуються честі.
— А! То ви з приводу дуелі? — враз пом'якшав служник.— Чому ж ви прямо не сказали? Я зараз доповім про вас його світлості; вчора пан герцог ліг дуже сердитий і тепер буде задоволений, коли його розбудять задля сварки, яка дає привід до поєдинку.
І лакей, чемно попросивши маркіза кілька хвилин зачекати, рішуче ввійшов до герцогського покою.
Валомбрез спав дуже сторожко; почувши, як прочинились і зачинилися двері, він остаточно пробудився, схопився так рвучко, що аж затріщало дерев'яне ліжко, і сів, шукаючи, аби чимось пошпурити камердинерові в голову.
— Хай би чорт пропоров своїм рогом того тричі дурня, який перебив мені сон! — люто крикнув він.— Чи я не казав, щоб ти взагалі не заходив, поки тебе не покличуть? О г велю дворецькому, хай всипле тобі за непослух сотню канчуків. Хіба ж тепер заснеш? Я злякався, було, що це заявм-лася надто ніжна Корізанда!
— Можете, ваша світлість, хоч до смерті мене прибити,— поштиво і смиренно відповів лакей,— але я наважився порушити це розпорядження з дуже важливої причини. Пан маркіз де Брюйєр хоче побалакати з вами, пане герцог, наскільки я зрозумів, про дуель. А ви, ваша світлість, ніколи не ухилялися від таких зустрічей.
— Маркіз де Брюйєр? — здивувався герцог.— Хіба у нас була якась сутичка? Далебі, не пам'ятаю. Та ми й не розмовляли вже давненько. Може, він подумав, що я хочу відбити у нього Зербіну, бо закоханим завжди здається, що всі зазіхають на їхню любов. Ану, Пікаре, дай-но мені халат і затягни завіски над ліжком, щоб не видно було неприбраної постелі. Не треба примушувати славного маркіза довго ждати.
Пікар дістав із шафи й подав герцогові розкішний, довгий і широкий, за венеційською модою, халат, на золотому тлі якого були розсипані великі чорні оксамитові квіти; Валомбрез затягнув шнур пояса так, щоб добре вирізнялася його тонка талія, сів у крісло і, прибравши безтурботного вигляду, кинув лакеєві:
— Запрошуй.
— Пан маркіз де Брюйєр,— голосно оповістив Пікар, широко розчиняючи двері.
— Доброго дня, маркізе,— привітався молодий герцог де Валомбрез, напівпідводячись у кріслі.— Ласкаво прошу, незалежно від того, яка причина вас привела. Пікаре, підсунь крісло панові маркізу. Даруйте, що приймаю вас у неприбраній кімнаті і в домашньому наряді; це пояснюється не браком чемності, а тільки бажанням скоріше прийняти вас.
— Вибачте й ви мені,— відказав маркіз,— ту надмірну наполегливість, з якою я перебив ваш сон, сповнений, можливо, чарівних видінь, але я маю до вас доручення, котре між людьми благородними не терпить зволікань.
— Ви дуже зацікавили мене,— сказав Валомбрез.— Йе можу догадатися, що то за пильна справа.
— Ви, пане герцог, певно, забули деякі обставини вчорашнього вечора,— почав маркіз де Брюйєр.— Такі подробиці й не варті того, щоб ви їх запам'ятовували. Отож я, з вашого дозволу, нагадаю. В убиральній актрис ви вшанували своєю особливою увагою одну молоду особу, яка грає про-стушок — здається, Ізабеллу. Жартуючи — тут, на мою думку, нема нічого поганого,— ви хотіли приклеїти їй на груди "нещадну" мушку.