Але, подумавши ще раз, зрозумів, що, мабуть, дарма він сюди приїхав. Не його вона ждала під час війни, і не його образ берегла в пам'яті опісля. Той, кого вона ждала, був далеко ліпший за нього і ліпший зовсім не тим, що льотчик чи полковник.
Чонкін глипнув у вікно. Сонце над річкою Тьопою стояло поки що високо, був шанс добігти до станції завидна. Він склав листи, перетягнув їх резинкою, поклав на місце і обдивився, чи не зоставив якихось слідів свого перебування тут.
Ні, не зоставив.
Надів кросівки, поклав ключ на старе місце і пішов геть.
19
Але щойно одійшов від хати, як з-за пагорба з'явилась вона. Вона йшла з двома корзинками, бідно одягнута стара жінка. І худа. Нічого не зосталося від пухких щік, від повних персів та інших опуклостей. Порівнявшись із Чонкіним, Нюра поглянула на нього, як на незнайому людину, миттєво і байдуже, але по ще не пощезлій подекуди звичці сільських жителів привіталася і рушила далі. І він продовжив іти, але через декілька кроків озирнувся. І побачив, що й вона стоїть і дивиться на нього.
Він їй посміхнувся на весь рот фарфоровими зубами. Вона посміхнулась у відповідь, але, спохватившись, прикрила свою беззубість долонею. А потім, зоставивши корзинки на стежці, повільно пішла до нього. Підійшовши, простягла руку й сказала: "Здраствуйте, Ваня!" Так сказала, наче нічого незвичного не було в цій зустрічі. А він їй відповів: "Хай! Дуже приємно вас бачити ізнову".
Потім вони сиділи в неї, пили чай з карамельками.
Вірніше, він пив, а Нюра дивилася на нього.
– А ви зараз, стало буть, відкіля приїхали?
– Із Охайо, – сказав Чонкін.
– Далеко це? – дивувалася вона.
– Далеко, – сказав Чонкін.
– У Сибіру?
– Подалі.
Не уявляючи, що може бути далі за Сибір, Нюра промовчала.
Він зрозумів, що вона не уявляє, і сказав їй:
– Із Америки я приїхав, Нюра.
– Із Америки, – машинально повторила Нюра, а потім наче стрепенулася: – Як це з Америки? Із самої Америки?
Вона була високої думки про Чонкіна, припускала, що він здатен на багато чого, але Америка для неї зоставалася десь за хмарами в потойбічному світі, і навіть уявити, що ось людина, яка сидить перед нею, здатна існувати в Америці, вона не могла.
– Із самої Америки, – підтвердив Чонкін.
Ще більше вона здивувалася, коли зрозуміла, що Чонкін, виявляється, не на хвилинку туди залетів, а живе там із сорок шостого року, а вже коли він став розповідати їй деталі свого реального життя, то це взагалі не уклалося в її голові.
І вона йому дещо розповіла про життя односельчан, що знала і про що чула від інших…
Голова Голубєв з табору так і не повернувся. Льошка Жаров після демобілізації працював трактористом і потонув, коли на тракторі переправлявся по тонкому льоду через Тьопу. Кузьма Гладишев у сорок восьмому році, ще будучи в засланні, ризикнув нелегально приїхати в Москву, пробився до академіка Лисенка, представився йому вірним лисинківцем, поскаржився на районних сільськогосподарських крівників, які, будучи безрідними космополітами, тобто євреями, стоять на шляху всього передового. Зокрема, не дають провести наукові досліди з вирощування гібрида картоплі з помідором. Лисенко вислухав його уважно. За те, що співробітничав із німцями, пожурив, але сказав, що прагнення забезпечити країну високоврожайними сортами гібрида похвальне і заслуговує заохочення. Дякуючи його клопотанню, Гладишев був звільнений від подальшого ув'язнення і повернувся в рідне село. Але уже з паспортом їздив знову до Москви, був присутнім на знаменитій сесії ВАСХНІЛ, де під час виступів генетиків у якості одного із запрошених представників простого народу тупотів ногами і кричав: "Мухолови!" Лисенко обіцяв йому надати для дослідів велике поле, але не встиг, сам потрапив у немилість. Помер Гладишев на початку сімдесятих років і похований на місцевому цвинтарі.
На ніч Нюра постелила Чонкіну на ліжку, а сама спала на печі. Уранці вони разом поснідали, після чого він подарував їй свою фотокартку, кольорову, на фоні двохповерхового білого будинку з балкончиком. Пообіцяв їй, що надішле запрошення приїхати в Америку, після чого вони потисли один одному руки і він пішов.
20
Наступного літа прийшло Нюрі дивовижне послання. Конверт цупкий, з печатями, вдавленими в папір, з адресою і прізвищем Нюри, писаними друкарським способом і неруськими буквами, які вона в школі вчила давно і вже забула. Не відкриваючи конверта, Нюра довго розглядала його на світло, потім, не маючи інших порадників, побігла до Нінки Курзової, такої ж самотньої бабулі, як і вона. У шістдесятому році син Нінки Никодим пішов в армію, а додому вже не повернувся. Поїхав на заробітки у Воркуту, а там його зарізали в п'яній бійці. Нюра тоді заздрила Нінці, що та вчасно вийшла заміж і спізнала щастя материнства, але доля згодом порівняла їх у становищі. І, як думалося Нюрі, краще вже не народжувати дитини, ніж народити, виростити і втратити.
Нінка також вертіла довго конверта, роздивлялася і мацала, і порадила Нюрі не відкривати, а віднести одразу Куди Слід, нехай, мовляв, там подивляться, що й до чого. Тому що в такому конверті мало що може бути, Нінка чула по радіо, що личинки тих самих колорадських жуків можуть у достатній кількості знаходитися в конверті, а тепер навіть бомби є такі, що розсилаються людям по пошті. А втім, і самій Нінці було цікаво, а Нюрі іще більш, тим паче що в неї були реальніші припущення, в яких вона не зовсім обманулася.
Відкривши конверта, вона знайшла у ньому завірене нотаріусом запрошення (по-англійськи, але з перекладом російською), де було сказано, що громадянин Сполучених Штатів Америки містер Джон Чонкін запрошує громадянку Союзу Радянських Соціалістичних Республік Анну Бєляшову до себе в штат Огайо, у гості, строком на один місяць і зобов'язується оплатити дорогу туди й назад, утримання запрошеної і медичне страхування. Тут же й був квиток на літак компанії "Континентал".
Побачивши таке, Нінка, яка і в старечих літах зосталася заздрісницею, спершу втратила дар мови, а потім запитала:
– Ну так що ж, поїдеш?
– Ну а чого ж іще? – одізвалася Нюра. – Коли Ванька запрошує, то як же ж?
– І полетиш на самольоті?
– Полечу, – сказала Нюра. – Ванька казав, туди на поїзді не доїдеш. Далечезно ж, і – окіян.
– Авжеж, – погодилася Нінка. – Ну ладно. Тілько ж гляди, щоб тебе негри там не злопали.
– Не злопають! – запевнила Нюра. – Я стара, моє м'ясо не прожуєш.
21
Важко уявити собі, як пройшла Нюра всі клопоти, пов'язані з закордонною поїздкою, але якось-таки вона їх усе ж подолала. У Москву з'їздила, там жила у внука Люшки М'якишевої Серьоги, той брав з неї три карбованці за добу за розкладайку на кухні. Москва здалася їй містом безкрайнім, непривітним і лячним. Народу тьма, і всі злі, всі кудись біжать-біжать, не можуть зупинитися.
Півтора тижня проваландалась, але отримала в ОВІРі паспорт і відстояла чергу в американське посольство. Там за допомогою якогось доброхота, що взяв з неї п'ятнадцять карбованців, заповнила анкету, де погодилась на те, що на випадок смерті сім тисяч доларів із її страхової суми будуть витрачені на перевезення її трупа назад в Росію. Потім жінка в окулярах, з худим і незворушним обличчям, задавала питання, які майже всі лякали Нюру і заганяли у глухий кут:
– Хто для вас є особа, яка запрошує?
Вона сказала: ніким не є.
– Якщо ніким, то навіщо він вас запрошує? Ви збираєтесь нелегально працювати? Вийти фіктивно заміж? Ви належите до комуністичної партії?
Нюра брехати не вміла. На всі три запитання відповіла заперечливо, розуміючи, що шансів отримати візу з кожною відповіддю все менше. Працювати не збирається, заміж не хоче, в партії не числиться.
Наступним було запитання:
– Чи плануєте ви зайнятися проституцією?
– А треба? – запитала Нюра і зовсім похнюпилася: – Я вже стара, куди ж мені!
І стала думати, щоб хоча б оддали паспорт. А вони не оддали. Очкаста сказала: "Приходьте наступної середи". Наступної середи в тім же віконечку сиділа китаянка з яскраво нафарбованими вустами. Мовчки простягнула паспорт у віконечко. Нюра не хотіла навіть зазирнути, розуміючи, що у візиті їй відмовлено.
Удома Серьога запитав:
– Ну чо, тьоть Нюр, дали візу-то?
– Дали, – зітхнула Нюра. – Догнали і ще добавили.
– Не дали? – зрозумів Серьога. – А чо сказали?
– Та чо сказали, ще прошлий раз сказали. У партію треба вступити і проституцією займатися.
– Чо-чо-чо? – не повірив Серьога.
– А ось тобі й чо-чо-чо. Ще й наркотики питали, а де ж я їх візьму?
– Тьоть Нюр, чой-то ти не те городиш. Ану, дай паспорта. Ну ось. Ось же ж вона, віза-то.
22
Усе в неї було уперше. До того ніколи не бувала у Москві, жодного разу не літала літаком, само собою, не бувала за кордоном, а тепер летіла і куди? Просто в Америку!
Незабаром після зльоту в проході між кріслами з'явилися дві стюардеси з візком, і одна із них запитала в Нюри, чого вона бажає випити: віскі, джин, ірландський лікер, горілку, вино, пиво, апельсиновий сік, воду?
– А скільки за це платити? – запитала Нюра.
– Це компліментарно, – відповіла стюардеса.
Нюра подумала, що компліментарно значить дорого, і запитала, а вода скільки коштує.
– Усе компліментарно, – повторила стюардеса. А потім, поглянувши на Нюру, уточнила: – Усе безплатно.
Нюра все ж таки побоялася взяти зайвого і попросила томатного соку.
Компліментарний обід отримала, але від хвилювання не з'їла й половини.
Місце її було біля вікна. Крізь товсте скло дивилася вона на білі намети, що налазили один на одного, закриваючи всю землю. Нюра знала, що літаки літають доволі високо, але наживо уявити собі не могла, що на хмари можна дивитися згори донизу. Літак летів рівно, іноді їй здавалося, що він просто висить на місці, так висітиме завжди й ніколи не сяде. Десь над океаном з'явився інший літак, такий же великий, і висів поряд, не наближаючись і не віддаляючись. Нюра дивилась у вікно і бачила, що летить, потім засинала, і їй снилося, що вона летить. Вона й раніше літала вві сні, і часто, але раніше не в літакові, а так, сама по собі, просто відривалася од землі і ширяла, як птаха, розпростерши руки і витягнувши їх уперед. Іноді ці сни були такими чіткими, що, прокинувшись, їй хотілося повторити політ наяву, і важко було погодитися зі знанням, що це неможливо.
Під кінець польоту стали роздавати якісь папірці, які треба було заповнити.