Овід

Якби ви тільки знали, яке було моє життя! І все ж я не вмер. Я все стерпів і навчився во­лодіт собою, бо хотів вернутись і змагатися з вашим богом. Це було мені щитом проти власного серця і врятувало від божевілля й від другої смерті. І тепер, повернувшись, я знов бачу його на моєму місці, цього обманщика, що пробув на хресті лише шість годин і по­вста із мертвих. Padre, мене розпинали п'ять років, і я теж повстав із мертвих. Що ж ви тепер хочете зро зі мною? Що ви хочете зробити?

Він замовк. Монтанеллі застиг, немов витесаний з каменю або покійник, якого посадили на стілець. Спочатку під бурхливим потоком розпачу Овода він здригнувся, мов під ударом батога. Але тепер він си­ді нерухомо. Після довгої мовчанки підвів голову і промовив якось мляво й покірно:

— Артуре, говори ясніше. Ти так збентежив і зля­ка мене, що я нічого не розумію. Чого ти вимагаєш

від мене?

Овід повернув до нього страшне, мов примарне, об­личч.

— Я нічого не вимагаю. Хіба можна вимагати любов? Ви вільні вибрати із нас двох того, хто вам

дорожчий. Коли ви любите його більше, вибирайте

його.

— Я не розумію, — стомлено повторив Монтанел­л.— Що я маю вибирати? Не в моїй владі змінити

минуле.

— Ви мусите вибрати когось одного. Якщо ви лю­бит мене, скиньте хрест, і їдьмо звідси зі мною. Мої

друзі знов готують мені втечу, і з вашою допомогою

це їм легко удасться. Потім, коли ми вже будемо по

той бік кордону, відкрито визнайте мене своїм сином.

Коли ж ви любите мене не так сильно, щоб піти на

це, коли цей дерев'яний ідол більше важить для вас,

ніж я, ідіть до полковника і скажіть, що ви згодні.

Тільки йдіть швидше, звільніть мене від муки бачити

вас. З мене й так досить. Монтанеллі глянув на нього і затремтів. Він почи­на розуміти.

— Звичайно, я допоможу твоїм друзям. Але їхати з тобою... Це неможливо... Я священик.

— А від священиків я не приймаю ніяких послуг. Я не хочу більше ніяких компромісів, padre. З мене

вже досить і їх, і їхніх наслідків. Ви мусите одмови­тис або від сану священика, або від мене.

— Як я можу од тебе відмовитись? Артуре, як я можу?

— Тоді відмовтесь од нього. Вибирайте одного з нас. А ви, певно, хотіли б поділити свого любов — половину дати мені, а половину вашому клятому бо­гов?

Ні, пробачте, я не візьму лишків після нього. Якщо ви належите йому, ви не мій.

— Ти хочеш розірвати мені надвоє серце? Артуре! Артуре! Ти хочеш, щоб я збожеволів?

Овід стукнув кулаком об стінку.

— Ви мусите вибрати між нами,— повторив він ще

раз.

Монтанеллі вийняв захований у нього на грудях невеличкий футлярчик, в якому лежав клаптик зім'я паперу.

— Дивись! — мовив він.

"Я вірив у вас, як у бога. Але бог — це глиняний ідол, який можна розбити молотком; а ви брехали мені все життя".

Овід засміявся і повернув папірець Монтанеллі.

— Яким молодим буваєш у дев'ятнадцять років!

. Узяти молоток і трощити ним речі здається так легко.

Та воно легко й зараз, тільки тепер я сам опинився під молотком. А ви ще знайдете силу людей, яких можна обплутувати брехнею. І вони навіть ніколи про.

це й не довідаються.

— Воля твоя,— сказав Монтанеллі.— Хтозна, може

і я на твоєму місці був би такий безпощадний... Я не

можу зробити того, що ти вимагаєш, Артуре. Але

зроблю все, що зможу. Я влаштую тобі втечу; коли ти

вже будеш у безпеці, тоді зі мною щось трапиться

в горах або вип'ю чогось помилково замість снотвор­ног — як захочеш. Чи це задовольнить тебе? Це все,

що я можу зробити. Великий це гріх, але, сподіваюся,

він простить мене. Він милосердніший...

З несамовитим криком Овід простяг до нього руки.

— О, це вже занадто! Це вже занадто! Що я зро­би, щоб ви так думали про мене? Яке ви маєте пра­в... Хіба я хочу помститися? Невже ви не розумієте,

що я хочу врятувати вас? Невже ви не бачите, що

я вас люблю?

Він схопив руки Монтанеллі і вкрив їх валкими

поцілунками й слізьми.

— Padre, ходім із нами! Нащо вам цей мертвий світ попів та ідолів? Він вкритий пилом віків, він на­скріз прогнив і повний зарази й бруду. Тікаймо звідси, з цієї зачумленої церкви — ходім разом до світла! Padre, в нас життя і молодість!

В нас вічна весна, в нас майбутнє! Padre, зоря вже близько, невже ви не зустрінете з нами схід сонця? Прокиньтеся, за­будьм страшні примари і почнімо нове життя. Padre, я завжди любив вас, завжди, навіть коли ви вбили мене. Невже ви уб'єте мене знов?

— Господи, змилуйся надо мною! — вигукнув Мон­танелл.— Артуре, у тебе очі твоєї матері!

Раптом запало мовчання, якесь дивне, довге й гли­бок. В сірому присмерку вони дивились один на од­ног, і серця їх заніміли від жаху.

— Тобі нічого більше сказати мені? — прошепотів Монтанеллі.— Невже не лишиш ніякої надії?

— Ні. Мені життя потрібне лише для того, щоб боротися з церквою. Я не людина, я ніж. Дарувавши мені життя, ви освячуєте ножі.

Монтанеллі. повернувся до розп'яття.

— Боже, ти чуєш?

Голос його завмер у порожній тиші без відповіді. В Оводі знов прокинувся демон глуму.

— Г-г-г-гукайте голосніше! Може, він спить.

Монтанеллі здригнувся, немов від удару. З хви­лин постояв, дивлячись прямо перед собою, потім сів на край ліжка. Затулив руками обличчя і заридав. Усе тіло Овода пройняло якесь тремтіння, і холодний піт виступив у нього на лобі. Він знав, що значать ці сльози.

Він натяг на голову ковдру, щоб не чути їх. Досить і того, що він мусив умерти, він, такий повний життя. Але він не міг заглушити тих звуків. Вони дзвеніли в нього у вухах, віддавалися в мозку, колотились у жилах. А Монтанеллі все ридав і ридав, і сльози ко в нього між пальців.

Нарешті затих і почав витирати хусткою очі, не­мо дитина, що перестала плакати.

Коли він устав, хустка впала додолу.

— Нам більше нічого говорити,—промовив він.—

Ти розумієш?

— Розумію,— відповів Овід з тупою покорою.— Ви

не винні. Ваш бог голодний і мусить жерти.

Монтанеллі глянув на нього. Могила, яку мали не­забаро викопати, не могла бути тихіша, ніж вони. Мовчки дивилися вони один одному в очі, немов двоє силоміць розлучених коханців, розділених перепо­но, яку не перейдеш.

Овід перший опустив очі. Він скорчився і сховав обличчя. Монтанеллі зрозумів, що це значило: "Йдіть". Повернувся і вийшов з камери.

Через хвилину Овід зірвався з ліжка.

— О, я не можу! Padre, верніться! Верніться!

Двері були замкнені. Довгим повільним поглядом

обвів він навколо і зрозумів, що всьому кінець.

Усю довгу ніч у дворі тихо шелестіла трава, яка мала незабаром зів'янути під ударом лопати. І всю довгу ніч ридав Овід, лежачи сам у пітьмі...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Військовий суд відбувся у вівторок вранці.

Судили недовго і просто. Тільки виконали деякі формальності, що забрали якихось двадцять хвилин. Та й справді, ні для чого було витрачати багато часу.. Оборони не допустили, а за свідків викликали лише поранених шпигуна, офіцера та кількох солдатів. Присуд був вирішений заздалегідь. Від Монтанеллі дістали неофіційну згоду, і суддям (полковник Фер-рарі, місцевий драгунський майор та двоє офіцерів швейцарської гвардії) небагато лишилось роботи. Прочитали акт обвинувачення, вислухали свідків, і ствердили підписами присуд, який потім з відповід­но урочистістю виголосили засудженому. Він ви­слуха мовчки і, коли його спитали, що він має ска­зат, тільки нетерпляче махнув рукою. У нього на грудях була схована хустка, яку впустив Монтанеллі. Цілу ніч він проплакав над цією хусткою, цілуючи її, немов це було щось живе. На суді він стояв блідий і млявий, а на очах помітні були сліди сліз. Слова "до розстрілу", здавалось, не справили на нього враження. Лише трохи розширилися зіниці, і все.

— Відведіть його назад до камери,— сказав пол­ковни, коли всі формальності були скінчені.

Сержант, який, здавалось, от-от розплачеться, торк­ну нерухому постать за плече. Овід здригнувся і гля навколо.

— Ах, так,— промовив він.— Я забув.

Щось подібне до жалю відбилось на обличчі пол­ковник. "Він не був жорстоким від природи і в гли­бин душі соромився тієї ролі, яку відігравав протягом минулого місяця. Тепер, досягнувши головного, він ладен був піти на незначні поступки в межах своєї влади.

— Не треба надягати наручників,— сказав він, див­лячис на розпухлі, в кривавих синцях зап'ястя Ово­д.— Він може лишатися в своїй камері. Камера для

смертників занадто темна і похмура,— і, поверта­ючис до племінника, додав: — Зрештою, це формальність.

Він закашлявся і засовав ногами від зніяковіння.

Полковник покликав сержанта, що виходив з кім­нат разом з ув'язненим:

— Почекайте, сержанте. Я хочу з ним погово­рит.

Овід не ворухнувся, немов голос полковника не доходив до його ушей.

— Може, у вас є які-небудь доручення, що ви хо­тіл б передати друзям та родичам? Є у вас родичі?

Відповіді не було.

— Ну, ви подумайте над цим і тоді скажете мені

або священикові. Я подбаю, щоб усе було виконано.

Краще перекажіть свої доручення священикові. Він

зараз прийде і пробуде з вами ніч. Якщо маєте ще які

бажання...

Овід підвівся.

— Скажіть священикові, що я хочу лишитися сам. У мене немає ні друзів, ні доручень.

— Але ви, очевидно, хотіли б сповідатись.

— Я атеїст. Я нічого не хочу, дайте мені спокій.

Він сказав усе це глухим спокійним голосом, без

виклику й роздратування, і повільно пішов до дверей. На дорозі Овід спинився.

— Я забув, полковнику. У мене є до вас просьба.

Скажіть, щоб завтра мене не зв'язували і не зав'язува­л очей. Я буду стояти цілком спокійно.

У середу, на світанку, його вивели у двір. Очевид­н, йти йому було трудно й боляче, і він важко спи­равс на руку сержанта, шкутильгаючи більше, ніж звичайно. Але від утоми й покори на його лиці не ли­шилос і сліду. Привид жаху, що гнітив його в темній порожнечі, думки про загробний світ зникли разом з ніччю. Тільки-но засяяло сонце і прийшли вороги, як знов прокинувся в ньому войовничий дух.

Шість карабінерів, призначених виконати присуд, вишикувалися проти обвитого плющем муру, того са­мог потрісканого і напівзруйнованого муру, по якому він повз у ніч нещасливої втечі. Стоячи з карабінами в руках, солдати ледве стримували сльози. Свідомість, що вони мусять убити Овода, сповнювала їх невимов­ни жахом. Він, з його гострими дотепами, невгамов­ни сміхом, ясною заразливою мужністю, увійшов в їхнє сіре, похмуре життя, немов сонячний промінь.

І тепер він мусив умерти, та ще й від їхньої руки — це однаково, що померкло б сонце.

Там же, у дворі, під великим фіговим деревом, його чекала могила.