Пора тікати а лікарні, поки ще чого-небудь не сталося.
Юлька враз сіла.
— Коли вони повернуться?
— Я взагалі дивуюся, чому вони досі не вернулись. Можливо, не знають, де нас шукати.
— Або зализують рани.
— А знаєш, Юлю, я прокинулась і думаю: а раптом ти сьогодні вирішиш, що тобі все приснилося.
— Ну, і що тоді?
— Тоді я б не стала з тобою сперечатися.
— Все це пусті розмови. Треба щось робити.
— Оце достойна розмова. І ти що-небудь придумала?
— Я вві сні думати не вмію. А дехто вміє. У нас у класі Фіма Корольов навіть задачі вві сні розв'язує. Покладе підручник під подушку і розв'язує.
— Підручник він даремно кладе. Підручник тут ні до чого. Ти сказала, що в класі три Колі Розкажи мені про них. Хто з них міг це зробити?
— Я вже думала. Всіх перебрала. Напевно, Коля Садовський.
— Чому?
— Він легковажний, погано вчиться, вигадник і взагалі халда.
— Хто?
— Халда. Ну, тюхтій, розумієш?
— А два інших поза підозрою?
— Хіба можна за хлопців ручатися?
— За деяких можна.
— За наших я не поручуся. Ще є Коля Наумов. Він спортсмен, загартовується, взимку на балконі у спальному мішку спить. Він із Катею Михайловою дружить, на спортивному грунті.
— А третій?
— Третій Коля Сулима. Він нічого, кращий за багатьох. Дуже серйозно математикою захоплюється, і в планетарії, в науковому товаристві бере участь. Він знаєш ким хоче стати? Конструктором космічних кораблів, і в шахи добре грає, краще за всіх у класі. Але поручитися я за нього не можу.
— А цей Коля Сулима, він, мабуть, дуже хотів би подивитися космічні кораблі майбутнього, як гадаєш?
— Ой! Звичайно! Я й не подумала. Ні, ні за кого не поручуся. А хочеш, я сама з ним поговорю?
— Ні в якому разі! Ти нічого не знаєш. Іди митися. Умивальник за стіною.
Коли Юлька милася, заглянула Марія Павлівна.
— Як спалося на новому місці? — спитала вона.
— Дякую, добре, — відповіла Аліса. — А в нашій палаті вікно уже засклили?
— Ні ще. Скляр не приходив. Ти пам'ятаєш, Грибкова, що ти сьогодні виписуєшся?
— Авжеж. По мене вдень бабуся прийде.
— А я коли виписуюсь? — запитала Адіса.
— Ось прийде лікар і скаже. Але куди ти дінешся, дитятко?
Марія Павлівна замовкла, ніби чекала, чи не заговорять дівчатка про нічну пригоду. Та дівчатка мовчали. І навіть не всміхалися. Нарешті Марія Павлівна спитала:
— А ви вчора не налякалися?
— Чого?
— Коли вікно вилетіло.
— Ні, не злякалися, — відповіла Аліса. — Іноді вітер буває ще сильніший. Я читала, як вітер підхопив цілий будинок із дівчинкою та її собакою і закинув за гірський хребет.
— Не може бути! — вигукнула Марія Павлівна.
— Я теж читала, — мовила Юльжа. В роті у неї була зубна щітка. — Чаївви смаагоого іста.
Аліса зрозуміла, що Юлька хотіла сказати "Чарівник Смарагдового міста".
Цієї миті двері широко розчинились, і зайшов лікар Алік Борисович.
— Доброго ранку, погорільці! — гучно привітався вія із порога.
І дуже здивувався, бо, побачивши його, Марія Павлівна широко розкинула руки і, як квочка крилами, затулила Алісу. Аліса підхопилася на повен зріст на ліжку й відступила до стіни, а Юлька мало не проковтнула зубну щітку, і в неї з роти пішли бульки із зубної пасти.
— Що ви втупилися в мене, як у тінь батька Гамлета? — спитав Алік Борисович.
Юлька дивилася на його черевики — на правій нозі був лівий черевик, а на лівій нозі правий. Це був Лжеалік!
— Не смійте наближатися до дітей! — сказала Марія Павлівна. — З мене вистачить нічної пригоди. Або я негайно викличу міліцію!
Юлька виплюнула зубну щітку, щітка впала на підлогу, і Юлька сказала білими зубами:
— Черевики! Аліско, дивись на черевики!
Алік теж поглянув на черевики.
— Ну, дожився, — мовив він, сідаючи навпочіпки. — А я думаю, чому це мені зранку так незручно ходити. І хай дарують мені дами за те, що роззуваюся при них. Либонь, із мене скоро вийде великий чоловік. Неуважність уже є, таланти будуть.
Алік розшнурував черевики, підвівшись, виліз із них, постояв у самих шкарпетках і потім досить незграбно, схрестивши ноги, всунув їх у правильні черевики — праву ногу в правий, а ліву в лівий. Знову присів навпочіпки й заходився їх зашнуровувати.
— Одначе, — провадив він далі, — моя неуважність не підстава для паніки, що охопила шляхетне товариство. Що ж вас так налякало в моєму вигляді? Невже людина, яка взула черевики не на ту ногу, страшніша за дракона?
Аліска тим часом знову сіла на ліжко й сказала:
— Юлько, мийся далі. А то в тебе вся фізіономія в пасті.
— Але черевики…
— Він же їх перевзуває. Як і слід. Розумієш? Він справжній.
— Хто справжній? — спитав Алік. — Я дуже навіть справжній. З мене щойно взяли профспілкові внески за три місяці. Якби я був не я, більше ніж за два місяці ніколи б не взяли. Ви як гадаєте?
— Взагалі не взяли б, — відповіла Аліса. — А як вам кіно сподобалося?
— Ви й про це поінформовані? Кіно було нудне, але решта чудово. Ви це хотіли взнати?
— Даруйте, Олександре Борисовичу, — втрутилась Марія Павлівна. — Скажіть, будь ласка, з усією відвертістю: ви вчора пізно ввечері верталися в лікарню?
— Маріє Павлівно, ви мене про це питали вчора о пів на дванадцяту ночі.
— Авжеж… і все-таки…
— Що ж сталося? Я приходжу на роботу, заглядаю у палату до двох розумненьких і милих дівчаток — дівчаток нема. Наче їх вітром здуло. Скло розбите, двері зірвано. Хіба вночі був ураган?
— Я гадаю, це був шквал. Або смерч, — відповіла Аліса. — Юлька так злякалася, що закричала, і ми попадали з ліжок. А в Марії Павлівни була галюцинація.
— Галюцинація? — здивувався Алік.
Він дошнурував черевики, випростався й поглянув з гордістю на діло своїх рук.
— Я ні в чому не впевнена, — мовила серйозно Марія Павлівна. — Слід ознайомитися зі спеціальною літературою з цього питання. Можливо, винувата перевтома — у мене склалося враження, ніби ви приходили учора ввечері й приводили з собою батька цієї дівчинки. І наполягали, щоб я негайно виписала Алісу.
— А ви згодилися виписати? — спитав Алік у Марії Павлівни.
— Ні, я не давала згоди, бо така виписка суперечить правилам. Проте… Та що я кажу? Напевно, заснула, задрімала на посту й порушила правила. У всьому винна тільки я одна, і я згодна нести відповідальність.
— А де ж був черговий лікар? — спитав Алік. — Хто чергував?
— Тимофєєв. А його не було. Він спав у котельні. А може, це теж мені приснилося? — Марія Павлівна гучно схлипнула й вибігла з боксу.
Юлька підморгнула Алісі. Все вийшло, як вони хотіли. Однак ніхто не повірив би правді, а зчинилася б така метушня, що про повернення приладу годі й мріяти.
— Доведеться тобі, Юлю, прощатися з Алісою, — сказав Алік. — Ти її будеш провідувати?
— Неодмінно, — пообіцяла Юлька. — А їй ще довго лежати?
— Скоро випишеться. Скоро. Ще одне зусилля — і літопис мій закінчено. Але багато що залежить від самої Аліси. Якщо вона не згадає, де живе, куди ми її випишемо?..
"Добре тобі розмірковувати, — подумала Юлька. — Ти згадав, сів у тролейбус — і вдома. А Аліса згадала, і нічого не змінилося. Хоч тисячу разів згадуй, а легше не стане".
— До мене випишете, — мовила Юлька.
Алік пішов. Нянечка привезла на візочку сніданок. У манній каші були грудочки, і Юлька її їсти не стала. А Аліса сказала:
— Я взагалі манної каші не люблю. І з грудочками і без грудочок. Але зараз усе їстиму — треба підкріпити сили.
— А я вже сьогодні вдома поїм. Моя бабуся непогано готує, але любить, щоб її хвалили.
Аліса з огидою доїла кашу. Настрій у неї зіпсувався. Вона поглянула у вікно. Сіялася мжичка.
— Доведеться мені сховатися, — зітхнула вона.
— Де?
— В якомусь таємному місці. А ти мені приноситимеш їсти.
— Але зараз холодно.
— Я загартована. І застуди не боюся.
— Все одно. Де ти житимеш?
— Десь у лісі.
— А я до тебе дві години їхатиму поїздом?
— Я весь час забуваю, як ви поволі пересуваєтесь.
— Усе в тебе, Алісо, "ми" — "ви". Ти вже краще не поділяй. Можливо, я твоя бабуся. Хоч двоюрідна. І як бабуся я тобі кажу: не дозволю тобі сидіти під дощем, при зазимках у які.
— Не хочеш возити мені їсти — не треба. Я сама де-небудь улаштуюся. І розшукаю Колю без твоєї допомоги.
— Ну й будь ласка. З твоєю впертістю не тільки Колю — пам'ятник Юрію Долгорукому не знайдеш.
— Домовилися. Ти мене не знаєш, я тебе не знаю. Я тобі нічого не розповідала. Та якщо ти й почнеш розповідати, тобі ніхто не повірить,
— Я й не збираюсь розповідати. Не тремти.
Ось так вони посварилися. І навіть коли Юльчнна бабуся Марія Михайлівна прийшла забирати свою онуку з лікарні, Юля з Алісою одна на одну не дивилися.
— Я чула, дівчатка, — сказала Марія Михайлівна, — що ви вночі полякалися. А в нас ніякого урагану не було. Стояла гарна погода. Взагалі останнім часом клімат геть нестерпний. Я не здивуюся, якщо в червні піде сніг, а завтра буде спека градусів на тридцять. Твої речі, Юлю, лишилися в тій палаті?
— У тій.
— Тоді я їх принесу. А ти поки збери своє все тут — зубну щітку і таке інше. А чому Аліса сумна? Не хочеться самій лишатися?
Аліса не відповіла.
Бабуся принесла Юльчині книжки, зошити і все добро, що залишалося в тій палаті, і, складаючи все не у валізку, сказала Алісі:
— Там у холодильнику лишився паштет і сиркова маса. Не забудь з'їсти їх сьогодні, а то можуть зіпсуватися. Я домовилася з нянечкою, щоб вона тобі показала всі продукти. Ти мене чуєш?
— Чую, — відповіла Аліса, не дивлячись на бабусю.
Марія Михайлівна трохи образилася на неї, бо коли добре ставишся до людей, можна чекати, що тобі відплатять взаємністю. На ньому, як вона каже, будуються людські стосунки. Так вона і Юльжу вчить. Марія Михайлівна завжди працювала інженером і навіть була військовою, хімічним офіцером, — закінчила академію. Коли вона мала свою доньку, Наталю, і ще сина, вона працювала й була дуже заклопотана, їй хотілося чимбільше уваги приділити вихованню своїх дітей, але вона ие завжди встигала. Зате тепер, коли вона вийшла на пенсію, Марія Михайлівна змогла приділяти стільки уваги Юльчиному вихованню, скільки давав змогу тиск. Щоправда, Юля її не завжди слухалась, але любила, і сперечалися вони з бабусею рідко.
— Я прийду до тебе завтра, — сказала Марія Михайлівна, — і принесу апельсинів. І чогось легкого почитати. Напевно, це буде після обіду.
— Дякую, не треба турбуватися, — мовила Аліса. — Мене тут добре годують.
— Не говори дурниць, Алісо, — розсердилася Марія Михайлівна. — Я не збираюсь займатися благодійністю.