Збентежено оглядається він довкола. Бачить самого себе на смертному ложі, бачить знайомих людей, що стоять навколо і плачуть, чує слова, які вони говорять, і, напевно, відчуває біль, який ті переживають від того, що він помер. Хоче засміятись і вигукнути, що він ще живий! Кричить! І здивовано бачить, що його не чують. Знову й знову кричить він щораз голосніше. Люди його не чують, вони плачуть і далі. Страх прокидається в ньому. Він же чує свій власний голос дуже гучний і виразно відчуває своє тіло. Іще раз волає у відчаї. Ніхто не звертає на нього уваги. Вони, плачучи, дивляться на нерухоме тіло, котре він впізнає як власне і все-таки раптом розглядає його як щось чуже, йому більше не належне, адже він стоїть поруч зі своїм тілом, вільний від будь-якого болю, який досі відчував.
З любов'ю вигукує він ім'я своєї дружини, яка стоїть навколішки біля його колишнього ложа. Однак плач не слабшає, жодним словом, жодним рухом вона не виказує, що чує його. У розпачі він підходить до неї і грубо трясе її за плече. Вона цього не помічає. Адже він не знає, що торкається етерноречовинного тіла своєї жінки і трясе його, а не груборечовинне тіло, і що жінка, котра, як і він, ніколи не замислювалася над тим, що є дещо більше за земну плоть, не може відчути його доторку до свого етерноречовинного тіла.
Відчуття невимовного жаху кидає його в дрож. Безсилля самотности тисне на нього, він непритомнює.
Від звучання голосу, який здається знайомим, він повільно пробуджується. Бачить, що тіло, яке носив на Землі, лежить у квітах. Він хоче, проте не може звільнитися від цього стихлого холодного тіла. Виразно відчуває, що досі з ним пов'язаний. Але знову звучить голос, що пробудив його від дрімоти. Це його друг, котрий розмовляє з якоюсь людиною. Вони разом принесли вінок і при покладанні цього вінка розмовляють між собою. Не хтось інший біля нього. Друг! Він хоче, щоб його почули друг і той інший, котрий разом із другом часто був його дорогим гостем. Він мусить їм сказати, що життя, як не дивно, ще в ньому є, що він іще може чути, що говорять ці люди. Він кричить! Але спокійно його друг звертається до супутника і продовжує розмовляти. Однак те, що той говорить, викликає в нього жах. Це його друг! І таке говорить тепер про нього. Прислухавшись, він ціпеніє від слів цих людей, з якими так часто гуляв, сміявся, які говорили йому тільки добре, коли сиділи за його столом і бували в його гостинному домі.
Вони пішли, потім прийшли інші. Як безпомильно міг він тепер пізнати людей! Багато хто з тих, кого він глибоко шанував, тепер викликали огиду і гнів, а декому з тих, на кого ніколи не звертав уваги, охоче вдячно потиснув би руку. Але вони його не чули, не відчували, попри те, що він шаленів, волав, аби довести, що він живий! —
У величній процесії привезли відтак тіло до склепу. Верхи сів він на свою труну. З гіркотою і розпачем міг він тепер лише сміятися, сміятися! Та сміх дуже швидко знову змінився нестерпним відчаєм, і безмежна самотність охопила його. Стомлений, він заснув. — — — —
Коли пробудився, було темно навколо. Як довго спав, – невідомо. Однак він відчув, що не зв'язаний більше, як досі, зі своїм земним тілом, бо став вільний. Вільний у пітьмі, яка особливо гнітюче тиснула на нього.
Він закричав. Жодного звуку. Він не почув власного голосу. Зі стогоном упав навзнак. Та дуже забився при цьому головою об гострий камінь. Коли після тривалого забуття опритомнів, довкола була та сама пітьма, те саме моторошне мовчання. Він хотів скочити, але ноги були важкі, вони не слухалися його. У жахливому розпачі зібрався на всій силі й, хитаючись, почав обмацувати все довкола. Часто падаючи, він забивався боляче, наштовхувався також праворуч і ліворуч на кути, виступи, але не давав собі спокою, бо нестримний порив спонукав його безупину обмацуватися й шукати. Шукати! Але що? Його думки були заплутані, стомлені та безнадійні. Він шукав щось, чого не міг збагнути. Шукав!
Його гнало все далі й далі! Він знову падав, щоб знову ж підвестися і продовжити рух. Так минули роки, десятки років, зрештою полилися сльози, ридання стрясали його груди і… виникла думка, прохання, як зойк стомленої душі, яка бажала кінця похмурої безнадії. Волання найбезмірнішого розпачу та безнадійного страждання, одначе, породило першу думку про бажання вирватися з цього стану. Він намагався зрозуміти, що привело його до цього такого жахливого стану, що з такою жорстокістю змусило його блукати в темряві. Він відчував навколо себе неприступні скелі! Чи була це Земля, чи, можливо, все-таки інший світ, у який він ніколи не міг повірити? Інший світ! Тоді він по-земному мертвий і все-таки живий, якщо можна назвати цей стан життям. Мислення стало нескінченно важким. Похитуючись, він продовжував пошуки. Знову минули роки. Геть, геть із цієї пітьми! Бажання стало невгамовним пориванням, із якого сформувалося томління. А томління є чистішим відчуттям, що вивільняється з грубого поривання, і в томлінні досить боязко проросла молитва. Ця молитва томління потекла нарешті з нього, як із джерела, і тихий благодатний мир, смиренність і покірність запанували в його душі. Та коли він підвівся, щоб продовжити свої блукання, потік гарячих переживань пронизав його тіло, бо тепер його оточували сутінки, він несподівано зміг бачити! Далеко, дуже далеко він розгледів світло, схоже на факел, яке стало для нього привітанням. Радісно простягнув він руки до нього, сповнений глибокого щастя, став знову навколішки і дякував, дякував переповненим серцем Тому, хто дав йому світло! З новою силою попрямував він до цього світла, яке до нього не наближалося, але якого після пережитого він усе-таки сподівався досягти, якщо навіть це потребуватиме століть. Те, що з ним тепер відбулося, могло повторитися і вивести його нарешті з кам'яного нагромадження до теплого й осяяного світлом краю, якщо він смиренно прохатиме про це.
"Мій Боже, допоможи мені в цьому!" – вихопилося зі сповнених надії грудей. І – яке блаженство – він почув свій голос знову! Хоча й досить слабкий спершу, однак почув! Щастя від цього надало йому нової сили, і з надією він рушив знову вперед. — —
Така історія приходу душі в Етерноречовинний світ. Цю душу не можна назвати поганою. На Землі її вважали навіть дуже доброю. Знаний промисловець, доволі працьовитий, намагався сумлінно дотримуватися всіх земних законів. —
Тепер щодо цієї події одне пояснення: людина, яка у своєму земному житті не хоче нічого знати про те, що є життя й після смерти, і що за всі свої дії та промахи вона змушена буде однораз відповідати, причому в такий спосіб, який не узгоджується з сьогоднішніми земними поглядами, в Етерній речовинності буде сліпою і глухою, щойно їй доведеться туди перейти. Лише доти, доки вона ще пов'язана зі своїм скинутим груборечовинним тілом, а це дні чи тижні, спроможна вона час від часу сприймати те, що відбувається навколо неї.
Після звільнення ж від груборечовинного тіла, яке почало розкладатися, вона цю можливість втрачає. Вона більше нічого не чує і не бачить. Це, одначе, не покарання, а цілком природна річ, тому що вона про Етерноречовинний світ нічого не хотіла ні чути, ні бачити. Її власна воля, здатна швидко формувати відповідне етерноречовинне, перешкоджає тому, щоб це етерноречовинне тіло могло бачити і чути. Так буде доти, доки в цій душі поволі станеться зміна. Чи це триватиме роки, чи десятиліття, чи, можливо, століття, є особистою справою кожної людини. Її воля їй цілковито підлегла. І допомога до неї надійде лише тоді, коли вона сама з нетерпінням чекатиме на неї. Не раніше. Ніколи не буде її до цього примушено.
Світло, яке ця душа, стаючи видючою, з такою великою радістю привітала, було завжди там. Вона не могла його лише раніше побачити. Воно навіть яскравіше, потужніше, ніж раніше сліпа душа його спершу угледіла. Яким вона його бачить – чи сильним, чи слабким, – залежить знову ж таки тільки від неї єдиної. Воно не наблизиться до неї ні на крок, але воно є там! Вона може ним повсякчас насолоджуватися, якщо хоче цього серйозно і смиренно.
Однак те, що я тут роз'яснив, стосується тільки цього роду людських душ. Аніскільки іншого. У темряві самій та її рівнях аніскільки немає світла. Там неможливе таке, щоби той, хто внутрішньо просунувся вперед, раптом міг розгледіти світло, навпаки, він мусить для цього спершу вийти з оточення, яке його утримує.
Звісно, розглянутий тут стан душі варто назвати вже болісним, зокрема тому, що саме там її охопив великий страх і в неї не було жодної надії, проте вона сама не хотіла нічого іншого. Вона отримує лише те, чого для себе добивалася. Вона не хотіла нічого знати про свідоме життя після земного упокоєння. Самого подальшого життя душа позбавити себе таким чином не може, бо не має права ним розпоряджатися, проте вибудовує для себе етерноречовинний безплідний рівень, паралізує органи чуттів етерноречовинного тіла, тож етерноречовинне не спроможна ані бачити, ані чути, доки… вона врешті-решт передумає.
Це душі, яких сьогодні на Землі мільони, яких, попри їхнє небажання нічого знати про вічність чи про Бога, можна ще назвати порядними. Тим, хто бажає зла, звісно, випадає гірше, але тут треба говорити не про них, а лише про так званих порядних людей. —
Коли кажуть, що Бог простягає Свою руку для допомоги, то це закладено в Слові, яке Він посилає людям, показуючи їм, як можна звільнитися від провини, в якій вони заплуталися. І Його Милість від самого початку закладено в усіх великих можливостях, запропонованих духам людським для використання у Творінні. Це настільки безмірно багато, що сучасна людина взагалі не може собі уявити, бо вона ніколи цим не займалася, не замислювалася над цим досить серйозно, адже там, де таке траплялося, воно робилося донині лише для розваги або на меті було марнославне самозвеличення!
Щойно духи людські ж у Божому Слові розпізнають справжню цінність, Його глибоку серйозність, вони здійснять велике в усьому Творінні! Дотепер вони завжди надавали перевагу лише власним знанням і тому вони лишаються всього-навсього недосконалою діяльністю найнижчого ступеня порівняно з сутністю Божого Слова, яке вони й сьогодні знову нерозпізнаним хочуть відсунути вбік, бо жодна людина не знає істинної цінности Послання Ґраля.