Рот покалічений, поцілунок ідеальний. Дея почула глибоку втіху. Вона вся стала як троянда. Цей поцілунок потвори був запалив зірку на прекрасному чолі, оповитому ніччю. А тим часом Ґуїнплен зітхав з якимсь острахом, і коли хустина на шиї Деї трохи розкрилася, він не міг утриматись, щоб не подивитися на видиму білину в цьому райському отворі.
Дея підняла рукав, простягла до Ґуїнплена свою голу руку й сказала: "ще". Ґуїнплен врятувався тим, що втік.
Другого дня гра почалася знову з деякими варіяціями. Небесне спускання в ту чарівну безодню, що є любов.
VII
СЛІПОТА ПОДАЄ НАУКУ ЯСНОВИДІННЯ
Іноді Ґуїнплен сам закидав собі. Його щастя викликало в ньому турботи сумління. Він' уявляв собі, що дозволити, щоб така жінка, яка не може бачити, любила, значить дурити її. Що б вона сказала, коли б очі її враз одкрилися? Як би відштовхнуло її те, що тепер притягає! Як би вона відсахнулася від цього страшного магніта! Який крик! Якими б руками вона закрила своє лице! Як би вона побігла від нього! Тяжкий сумнів мучив його. Він говорив собі, що він — потвора — немає права кохати. Гідра, що її боготворить зірка, він повинен просвітити сліпу зорю.
Одного разу він сказав Деї:
— Ти знаєш, я дуже негарний.
— Я знаю, що ти прекрасний, — відповіла вона.
Він казав далі:
— Коли ти чуєш, що всі сміються, то це з мене сміються, бо я жахливий.
— Я люблю тебе, — сказала Дея.
Помовчавши, вона додала:
— Я була близька до смерти; ти повернув мене до життя. Ти тут, — це небо поруч зі мною. Дай мені свою руку, щоб я доторкнулася до бога.
Їх руки шукали й стискали одна одну, і вони вже не говорили більше ні слова, — мовчали від повноти любови.
Похмурий Урсус чув цю розмову. Наступного дня, коли вони всі троє були вкупі, він сказав:
— Адже ж і Дея так само бридка.
Слова не мали бажаного ефекту. Дея й Ґуїнплен не чули їх. Поглинуті одно одним, вони рідко звертали увагу на виклики Урсуса. Урсус даремно витрачав свою мудрість.
Проте цього разу зауваження Урсусове: "Дея так само бридка" показувало, що в цієї вченої людини було певне знання жінки. Ясно, що Гуїнплен, хоч і чесно, зробив нерозсудливо. Сказати кожній іншій жінці, кожній іншій сліпій, ніж Дея: "я бридкий" могло бути небезпечним. Бути сліпою і закоханою — значить бути двічі сліпою. В такому стані починають мріяти; ілюзія становить хліб мрії; позбавити любовь ілюзії — це все одно, що позбавити її покорму. Всякий ентузіязм входить у любов як корисна складова частина; захоплення фізичне так само, як і захоплення моральне. Крім того, ніколи не слід говорити жінці того, що їй тяжко зрозуміти. Вона починає замислюватися над ним. І часто вона міркує навпаки. Загадка в мрії спустошує її. Необачно кинуте слово часто роз'єднує те, що вже з'єдналося. Іноді буває, що невідомо як, від слова, кинутого в повітря, серце непомітно стає порожнім. Істота, що кохає, помічає, як щастя знижується. Немає нічого небезпечнішого, як це повільне випарування розбитого посуду.
На щастя Дея була не з такої глини. Тісто, що з нього створено всіх жінок, не правило за матеріял для неї. Дея була натура, які трапляються не часто. Тіло було ламке, а серце — ні. За основу її буття була сталість у любові. Міркуючи над словами Ґуїнплена, вона сказала йому одного разу:
— Бути бридким, — що це таке? Це значить зробити зле. Ґуїнплен робить тільки добре. Він прекрасний.
І далі, все в тій самій формі питання, що властива дітям і сліпим, вона казала:
— Бачити! Що ви звете бачити? От я не бачу, а знаю. Здається, від того, хто бачить, усе сховано.
— Що ти хочеш сказати цим? — спитав Ґуїнплен.
Дея відповіла:
— "Бачити" — це річ, що ховає правду.
— Ні, — сказав Ґуїнплен.
— Як же, — відмовила Дея, — коли ти говориш, що ти бридкий. Замислившися на хвилину, вона сказала:
— Брехун!
І Ґуїнплен був радий тому, що признався, і тому, що йому не повірили. Його сумління було спокійне, його любов так само.
Так вони дожили — вона до шістнадцяти років, а він до двадцяти п'яти.
Їх милування не йшло далі стискання рук, і тільки іноді він доторкався до голої руки. їх задовольняло це воркування ніжної втіхи.
Двадцять чотири роки, шістнадцять років. Це призвело до того, що одного разу вранці Урсус, що не кидав думки про "лихе кепкування", сказав їм:
— Цими днями ви виберете собі віру.
— Навіщо? — спитав Ґуїнплен.
— Щоб вам одружитися.
— Так це ж уже зроблено, — відповіла Дея.
Дея не розуміла, що можна бути більше чоловіком і жінкою, ніж вони були. '
По суті це химеричне й дівоче задоволення, це наївне заспокоєння душі душею, цей целібат, що його визнавали за шлюб, подобалося Урсусові. Що він говорив, було тільки тому, що треба було щось говорити. Та й як лікар, — а він трохи був лікарем, — він вважав Дею якщо не за дуже молоду, то принаймні за дуже делікатну й дуже слабу для того, що він звав "плотським гіменеєм".
Це завсігди прийде само собою.
А втім — хіба вони не були вже одружені? Якщо існує денебудь нерозривний зв'язок, то це якраз у Ґуїнплена й Деї. Дивна річ, нещастя чудесно кинуло їх в обійми одне до одного. І наче цього першого зв'язку було не досить, — до нещастя приєдналася, зв'язалася й притулилася любов. Яка сила може розірвати залізного ланцюга, що його скріплено вузлом з квітів.
Звичайно, вони були нероздільні.
VIII
НЕ ТІЛЬКИ ЩАСТЯ, А Й ДОБРОБУТ —
Їхнє щастя було повне. Таке повне, що вони навіть діє були бідні.
Від 1689 до 1704 року сталися значні зміни.
Бувало іноді, цього 1704 року, що ввечері в те чи те маленьке місто на узбережжі в'їздив великий і важкий фургон, що . його везла пара дужих коней. Він скидався на перекинутий козуб судна, в якому киль правив за дах і чардак за підлогу, — його поставлено було на чотири колеса. Колеса всі чотири були однакові и такі заввишки, як колеса биндюгів. Колеса, дишло й фургон було пофарбовано в зелене, з ритмичною градацією відтінків, що йшли від зеленої пляшки на колесах до зеленого яблука на даху. Цей зелений колір примусив кінець-кінцем звернути увагу на цю повозку, й вона стала відома на ярмарках, її звали Green box, цебто Зелений Ящик. В цьому Зеленому Ящику було тільки два вікна, по одному на кожному кінці, а ззаду двері з підніжками. На даху, з димаря, що його пофарбовано було, як і все інше, в зелене, виходив дим. Цей рухомий будинок було завсігди наново полаковано й чисто вимито. На передку, на лавочці, що її прироблено було до фургона й що сполучалася через вікно замість дверей, вище коней, поруч із старим, що держав віжки й правив запряжкою, сиділи дві жінки — циганки, одягнені богинями, й сурмили в сурми. Здивовані горожани дивилися на цю машину, що гордо колисалася, й робили різні зауваження.
Це була стара установа Урсуса, що її поширено було через успіх і підвищено з балагана до театру.
Щось середнє між собакою й вовком було прив'язано на ланцюзі під фургоном. Це був Гомо.
Старий фурман, що правив фургоном, була особа самого філософа.
Як сталося, що нещасна хатина виросла в олімпійську колісницю?
А так: Ґуїнплен став знаменитий.
З справжнім нюхом того, що має успіх серед людей, Урсус сказав Гуїнпленові:
— Скалічивши, вони збагатіли тебе.
Як пам'ятають, Урсус зробив Ґуїнплена своїм вихованцем. Невідомі попрацювали над його лицем. А він попрацював над його розумом і в цю таку вдалу машкару поклав так багато думки, як міг. Як тільки дитина підросла і Урсус визнав її за гідну, він вивів її на сцену, цебто' на підмостки перед своєю хатиною. Ефект цієї появи Ґуїнплена був незвичайний. Всі перехожі були захоплені. Ніколи не бачили нічого подібного до цього чудного смішливого лиця. Не знали, як досягнуто було такого дива заразливої веселости, — деякі вважали його за натуральне, інші за штучне; здогади додавали до дійсности; скрізь, на всіх перехрестях, на майданах, на всіх ярмарках і святах натовп збігався до Ґуїнплена. Через таку "great attraction" — велику принаду в бідну кишеню мандрівної трупи почали пливти спочатку ліярди, потім пенси й наостанку шилінги. Коли зацікавленість було вичерпано в одному місці, переходили в інше. Камінь, коли котиться, не збільшується, а хатина збагачується. І з року в рік, з міста до міста, разом з тим, як підростав Ґуїнплен і збільшувалася його бридота, приходила й фортуна, що її пророкував Урсус.
— В якій послузі вони стали тобі, мій хлопче! — казав Урсус.
Ця "фортуна" дозволила Урсусові, що був адміністратором Ґуїнпленового успіху, збудувати повозку, про яку він мріяв, цебто фургон, досить просторий, щоб містити в собі театр і сіяти знання й мистецтво на перехрестях. Крім того, Урсус мав змогу додати до своєї трупи, що складалася з нього, Гомо, Ґуїнплена й Деї, двох коней і двох жінок, що були в трупі богинями, як ми говорили, й служницями. Мітологична вивіска тоді була корисна для балагана фіглярів.
— Ми мандрівний храм, — казав Урсус.
Ці дві циганки, що філософ підібрав їх у кишлах містечок і пригородів, були негарні й молоді; з бажання Урсуса їх звали одну Фебой, другу Венерою. Читайте: Фібі і Вінос. Треба вважати англійську вимову.
Феба готувала страву, а Венера прибирала храм.
Крім того, в дні вистав вони одягали Дею.
Поза тим, що в фіглярів і принців зветься "громадським життям", Дея, як Феба й Венера, одягалася у флорентійську спідницю, ситцеву з квітками, і в тілогрійку без рукавів, що залишала вільними руки. Урсус і Ґуїнплен носили чоловічі безрукавки і, як військові матроси, шкіряні штани з чобітьми. Ґуїнплен, крім того, для роботи й для атлетичних вправ мав навколо шиї й на плечах широкий ремінь. Він також ходив за кіньми. Урсус 1 Гомо доглядали один одного.
Дея так звикла до Зеленого Ящика, що ходила в середині будинку на колесах майже вільно й так, наче вона бачила.
Око, що могло би зазирнути в середину й розташування цього мандрівного будинку, спостерігло б в кутку притулену до стінки й непорушну на своїх чотирьох колесах стару повозку Урсуса, що її було відставлено; вона ржавіла собі, її було звільнено від обов'язку котитися, як Гомо від того, щоб возити її.
Ця повозка, що її засунуто було в куток праворуч од дверей, правила за спочивальню й убиральню Урсуса й Ґуїнплена. В ній було тепер два ліжка. В кутку напроти була кухня.
Устаткування корабля не буває стисліше і точніше, ніж це було в середині Зеленого Ящика.