Знак біди

Василь Биков

Сторінка 43 з 52

Корову мала вигнати Феня, але Феня так солодко спала, що Петрик відклав тим часом косу, вигнав корову сам. Але ж почував, що то негаразд, то біда для господарства, як його одцуралась господиня.

А й справді відцуралася. Зо три дні Петрик, сливе[79], й не бачив її на хуторі, хіба що майне десь, вранці чи увечері, а так усе гасає. Троє сіл оббігала і, справді, назбирала чимало підписів — Лявона жаліли, був він чоловік свій, розважливий, не злий і не мстивий, Ніхто не міг повірити, що він ворог чи якийсь "шкідник". Люди не розуміли, за віщо його взяли такої пори, покинули колгосп без керівництва. Щоправда, керував господарством бригадир третьої бригади Явтух із Загряззя, і дивно — чоловік, який начебто непогано ладнав з головою, ніби й ніколи з ним не сварився, підписати клопотання за Лявона відмовився: "А звідки я знаю, "шкідник" він чи ні? Коли органи взяли, то щось знають". Степанида не дуже вмовляла, розгнівалась, обізвала його вовкулакою, як іноді зозла звали Явтуха, і побігла через ліс до району.

Звідти вона повернулась не скоро, вже гнали з паші корів і Петрик щойно приплентався з косовиці, здавалося, без рук і без ніг, втомлений і злий — на життя, жінку, роботу... Мовчки відрізав шматок сала з боденьки, одламав букату колючого, з половою, хліба — дуже хотілось їсти, аж жижки трусилися. А тоді побачив на подвір'ї жінку. Понура і знесилена, Степанида поволі кульгала від воріт, сильно припадаючи на одну ногу, і він згадав: зо два дні тому скаржилась, що болить п'ята, відай, проколола десь — звісно, од Великодня боса бігає по полях, по сіножатях, по лісах, а тепер ще й по селах. Степанида повалилась, ледве добрівши до призьби, трохи згодом Петрик підійшов до неї, наминаючи беззубим ротом скоринку.

— Ну що? Що сказали?

— Он! Повернули, — вона кинула на призьбу складений учетверо папірець.

— Овва! Що ж робити?

— Або я знаю?

Вона спробувала встати і тут-таки осіла долу — п'ята боляче наривала, без палиці Степанида вже не могла перейти до хати. Того вечора вона навіть не доїла корови, якось подоїли Петрик з дочкою, потім Петрик нарвав під тином лопухового листя і обв'язав ним розпухлу, гарячу ступню. Степанида стала незвично дражливою, все їй було не до шмиги, вона коротко-злісно гарикала то на нього, то на Феню, але Петрик розумів і не ображався: знав, біда добрішим не робить. Він сам позаганяв курей, нагодував порося, приніс води з криниці і тільки-но приліг на лаві в сінях, де спав цими днями, як Степанида гукнула із запічку:

— Петрику, ходи сюди.

Перемагаючи страшенну втому, він неохоче встав, через розчинені двері доплівся до неї у спідніх.

— Петрику, треба поїхати до Мінська, — тихо, але твердо сказала вона.

— До Мінська?

— Так. До товариша Черв'якова.

Петрик уже здогадався, у чім річ, і мовчав, як німий: хіба це жарти — до Мінська! І їхати йому, чоловікові, який і в Полоцьку був усього три рази і то два з них — коли був молодшим, ще за царя. Але ж і вона не може, сам бачив, куди їй з такою ногою, а Лявона справді було шкода. Як не допомогти чоловікові? Але й допомогти не знати як.

— Завтра й поїдеш. Два червінці я позичила в Корнила. Сама хотіла, та ось...

— Але де я там знайду Черв'якова? Мабуть, непросто: місто.

— А там же є Будинок уряду. Газети ж писали, що збудували Будинок уряду. Значить і Черв'яков там.

— Гм... Але кудою йти? Що я... Я ж ніколи не був...

— От і побудеш. А що! Спитаєш. Люди покажуть. А що ж, пропадати людині?

Петрик мовчав. Погано, звісно, коли пропадає хороша людина, шкода її. Але й себе шкода також, бо дідько його зна, де той Мінськ, де Будинок уряду, як туди потрапити? Чув колись від людей, що треба їхати на Оршу, там пересадка, треба купувати квитка, — знав би хоч, скільки це коштує. Мабуть, чимало. Петрик був просто приголомшений тим, що на нього звалила того вечора жінка. Але він знав, що коли вона вже надумалася, то не відступить. Доведеться їхати.

— І не кажи нікому. Коли що, скажу бригадирові — до лікаря. Хворий, мовляв.

— Але ж...

— Ну що "але ж"? Він же нам-як знайомий, Черв'яков. Може, заступиться. Побачиш, нагадай, як зимою, на Ордань, грітись заходили. І червінець позичив. От і віддаси.

— Та так. Але ж...

Дуже не хотілося йому вирушати в ту незнану дорогу, на край світу — в Мінськ, до голови уряду. Його просто жах брав, коли він намагався уявити собі майбутню мандрівку.

24

Через день уранці Петрик вилазив по крутих східцях з вагона на людному пероні в Мінську.

Однією рукою він міцно тримався за слизький залізний поручень, а другою не менш сильно стискував старанно зв'язану мотузкою полотняну торбинку з сяким-таким харчем: запорошеним окрайцем хліба, шматком сала, цибулиною та двома круто звареними яйцями. Ще там було трохи солі в папірці, а на споді лежав старий почорнілий складанчик з наполовину обламаним лезом. Одяг на Петрикові був щонайліпший для такої нагоди: не нові, але чисті бавовняні штани, випрана Степанидою сатинова сорочка, трохи, правда, залатана біля коміра ззаду. Але латки тієї не було видно, бо на плечі він одягнув рудий, з домотканого сукна піджак, у внутрішній, застебненій кишені якого лежало Степанидине клопотання з двадцятьма сімома підписами. Там-таки був і червінець. Другий червінець він розміняв у Лепелі, як купував квиток у вагон; решту треба було берегти, щоб повернутись.

Так він поволі клигав людним пероном посеред незвичного йому людського гамору й біганини, здригаючись від раптових паровозних гудків і зненацького чмихання пари з-під обмазучених вагонних коліс. Голова його була мов у п'яного — в ній аж гуло й крутилося, і він не знав, чи то від безсонної ночі в переповненому людьми вагоні, чи од цієї міської колотнечі. Головне — він не знав, куди податись із вокзалу, і добре, що у вагоні трапився чоловік із Холопеничів, котрий і показав, куди йому йти. І Петрик рушив від вокзалу вузеньким тротуаром, беручи ближче до будинків, іноді аж натикаючись на бляшані труби, що стирчали на стінах. Він боявся опинитися край тротуару, бо по брукові раз по раз з грюкотом та брязкотом мчали трамваї, не дай Боже наїде такий — тут тобі й грець. Тому він тисся до кам'яниць з нескінченним чергуванням дверей і вікон, у деяких було виставлено якісь товари, але він не дивився на них. З якихось дверей запахло чимось смачним, і він аж зупинився, глянув, здається, то була їдальня: за невеличкими столиками сиділо по четверо чоловік і їли щось із білих тарілок. В іншому місці стали траплятись люди назустріч, що несли свіжі буханки хліба, дехто іноді відламував од них скоринки і крадькома жував на ходу. Далі уздовж низької обдертої будівлі витяглась галаслива говірка черга, початок якої ховавсь у розчинених дверях з величезними літерами "ХЛІБ" на вивісці. Петрик аж здивувався з такої довгенної черги і тихо обминув її бруківкою. Ще за якусь хвилину, не дійшовши до того місця, де холопеницький чоловік наказував повернути праворуч, він відчув, що припустився помилки, взувши ізсохлі за весну чоботи, які тепер страшенно муляли в пальцях, аж не можна було йти. Знав би, то поїхав би краще босий. Але босих тут не було видно, всі йшли взуті, не те що в селі. Та й Степанида напосілася: взуй чоботи, негарно тепер босим у місті. І ось узув на своє лихо.

Але незабаром він забув про чоботи, може, призвичаївшись, а може, від подиву, який охопив його на розі двох вулиць, коли він побачив оте громаддя — сіру, не знати, на скільки поверхів, будівлю, ціле нагромадження кам'яниць з однаковісінькими вікнами, але різних розмірів і з нерівно поставленими фасадами — то ближче, то далі від вулиці, з величезним майданом-подвір'ям посередині й величезним, наче скатертина, полотнищем прапора угорі. Там-таки, під дахом, був і кам'яний герб Білорусі. Ну звісно, то був найголовніший будинок Мінська, де засідав уряд.

Петрик пішов повільніше: треба було набратися духу, наважитись. Це ж не сільрада і не райвиконком, де ступив три кроки з вулиці — і ти вже у дверях, на порозі. А тут? Спочатку треба було відгадати, де ті двері чи, може, ворота, щоб підійти до них. Але ж там, певно, охорона, чи впустить вона його без документів? Треба буде проситись. Все більше побоюючись і втрачаючи свою й так невелику рішучість, Петрик поволі йшов уздовж будинку-палацу і все придивлявся до дверей — до яких підійти? Він думав, що, може, хтось ітиме туди з вулиці, тоді й він подався б слідом, але з вулиці ніхто туди не заходив, усі йшли собі тротуаром. Не знати, скільки часу минуло, але сонце, мабуть, підбилось вище, тільки чи його тут побачиш посеред кам'яниць? Унизу скрізь був густий і прохолодний, ніби в ялиннику, затінок.

Так, нічого не вирішивши й ні на що не наважившись, Петрик минув широке подвір'я-майдан, пройшов ще трохи і побачив збоку дуже гарний, змурований з червоної цегли костьол. Іншим разом він помилувався б цією доладною будівелькою, але не зараз. Заклопотаний, він помацав під пришпилькою Степанидин папірець, хотів був закурити, але захвилювався, повернувся й знову пішов до Будинку уряду.

Цього разу він не дуже роздивлявся на нього й не вибирав приступок — він повернув до тих, що були навпроти під кількома зашкленими дверми. На приступках і коло дверей не було нікого, але, придивившись, Петрик завважив за шклом щось біле, котре спочатку заворушилось, а тоді насторожено завмерло. То був міліціонер. Петрик упізнав його через білу сорочку, перекреслену навкіс чорним паском від револьвера, білий, із зіркою, кашкет на голові. Стало видно, як міліціонер за шклом дуже уважно стежить за Петриком, котрий вже вийшов на середину подвір'я, проте все більше сповільнюючи свою ходу. Великим зусиллям він примушував себе йти, але ноги погано слухались його, вперто норовили повернути убік, туди, де було багато людей і куди не діставав погляд міліціонера. І так сталося, що ноги перемогли, відхилившись од прямого напрямку. Петрик перестав командувати ними і сам з великою полегшею подався геть із подвір'я у бік вулиці, на тротуар.

Тут він скинув із себе напругу, зітхнув, відчув, що увесь мокрий від поту, наче на тому прокосі в Овечій Балці, і скількись часу йшов вулицею, мало що помічаючи довкола. Він проклинав себе за нерішучість, за те, що вліз у цю справу, дорікав за таку дурну натуру і умовляв себе не хвилюватись, не боятись так.

40 41 42 43 44 45 46