Гнити тут не буду!
— По світу! Скрізь біднякові вітер в обличчя! А мене що ж, саму тут покинеш?
Ганка несвідомо все підвищувала голос і грізно наступала на чоловіка, але він, не звертаючи на неї уваги, надів кожух, підперезався й пошукав очима шапку.
— У господарів робити не буду! Краще здохну, а не буду! — сказав він.
— То йди до органіста — йому молотильники потрібні.
— От ще! До цього пройдисвіта, до цього бовдура! Тільки й знає в костьолі на органі гудіти, а сам людям у руки дивиться і живе тим, що вижебрає або вициганить! До такого робити не піду!
— Смерть завжди причину знайде!
— Не чіпляйся! — крикнув Антек сердито.
— Та я хіба тобі що кажу? Ти що хочеш, те й робиш.
— Піду по маєтках,— сказав Антек вже спокійніше.— Довідаюсь, чи немає де роботи якої,— може, з Нового року наймуся де-небудь. Хоч би орачем піду — все одно, аби тільки тут не сидіти, не мати завжди перед очима своєї кривди, бо вже не сила моя! Досить з мене, досить людського жалю! Дивляться на мене, мов на паршивого... Піду світ за очі, аби тільки далі... аби швидше! — кричав він, не тямлячи себе.
Ганка стояла нерухомо, завмерши від переляку: таким вона його ще ніколи не бачила.
— Ну, залишайся з богом, днів через два повернусь.
— Антеку! — гукнула вона розпачливо.
— Чого тобі? — він повернувся з сіней.
— Так і підеш? Навіть доброго слова мені шкодуєш... навіть...
— Буду я з тобою панькатись! Не те мені в голові! — він вийшов, грюкнувши дверима.
Насвистуючи крізь зуби, спираючись на костур, він пішов так швидко, що сніг рипів під ногами. Оглянувся на хату — Ганка стояла біля стінки й плакала, а у вікно дивилась Веронка.
— Все реве й реве, паскуда, тільки на це розуму й вистачає! Піду, піду світ за очі,— шепотів він подумки, роздивляючись навколо, жадібно обводячи очима засніжену далечінь.
Незрозуміла туга шарпала йому серце, гнала вперед, і він з радістю думав, що є інші, незнайомі села, нові люди, інше життя. Це прийшло несподівано, захопило його всього і несло вперед, як мчить бурхлива річка тонку гілку: неможливо ні боротися, ні повернутися назад. Доля понесла його в невідомий світ.
Ше годину тому він і не думав, і не знав, що піде з села. Цей порив прийшов раптово, сам собою, наче вітер його навіяв, розпалив у серці нестримне бажання втекти від усього... Знайдеться робота чи ні — все одно, аби тільки піти звідси! Ех, полинути б птахом, помчати б над усім світом, над лісами, над неосяжною землею! І правда — навіщо йому тут пропадати, чого дожидати? Його вже й так замучили спогади, душа висохла,— а що з того?
Правильно сказав ксьондз: судом він з батька нічого не стягне, ще й своїх грошей чимало витратить. А помсту треба відкласти до слушного часу. Ще немає в світі людини, якій би він, Антек, подарував би свого кривду... А зараз треба йти, йти вперед куди-небудь, якнайдалі від Ліпців.
Але куди ж спочатку? Він зупинився біля повороту на тополину дорогу і нерішуче дивився на загублені в тумані поля. Він так змерз, що його трусило й навіть зуби цокотіли.
"Пройду селом, а потім шляхом за млином!" — вирішив він швидко й повернув до села. Та не пройшов і ста кроків, як змушений був відступити вбік, під тополі. Дорогою, просто на нього, здіймаючи снігову куряву, мчали чиїсь сани, видзвонюючи бубонцями.
Це їхали Борина і Ягна. Борина сам правив, і коні мчали скоком, несучи сани, мов пір'їну, а старий ще підхльоскував їх батогом і щось із сміхом розповідав Ягні. Вона теж голосно говорила, та раптом замовкла, побачивши Антека. Очі їхні зустрілись — на одну тільки мить, швидку, мов блискавка,— і розминулись: сани промчали, потонули в морозній куряві. Але Антек не рухався з місця, стояв, мов закам'янілий, і дивився їм услід. Вони ще миготіли в сніговому тумані; зачервоніє Ягусина спідниця, голосніше зателенькають бубонці,— і знову зникнуть сани у білій далечині, а потім раптом виринуть під шатром укритих памороззю гілок,— сплівшись, вони утворили наче склепіння, тунель у снігу, підпертий чорними колонами тополь, які стояли обабіч дороги, пригнувшись, мов люди, що з зусиллям підіймаються на гору.
Антекові здавалося, ніби він усе дивиться Ягусі у вічі, вони стояли перед ним, сяяли в снігах, мов блакитні квітки льону, виростали скрізь на дорозі і дивилися на нього з переляком і жалем, здивовані й радісні водночас, горіли яскравим вогнем і заглядали йому просто в серце.
І душа його згасла, змерхла, наче іній засипав її до самої глибини й заморозив. Сяяли в ній тільки блакитні очі Ягни. Він повільно побрів далі, опустивши голову. Раз-другий озирнувся, але під тополями вже не видно було нічого, тільки бубонці часом ще побрязкували вдалині та клубочилася снігова курява.
Антек забув усе на світі, наче раптом утратив душу, позбувся пам'яті. Він розгублено озирався, не знаючи, що робити, куди йти... Що сталося? Він мовби поринув у сон наяву і не міг отямитись.
Майже несвідомо Антек звернув до корчми. Мимо проїхало двоє саней, повних людьми, але він, хоч як придивлявся, не впізнав нікого.
— Куди це стільки народу суне? — спитав у Янкеля, який стояв на порозі.
— До суду. Сьогодні в суді розглядають позов на поміщика,— знаєте,— за корів та за те, що пастухів лісник побив. Ці із свідками їдуть, а Борина поїхав уперед.
— Ви думаєте — виграють?
— Чому ні? Судяться з поміщиком із Волі, а суддя — поміщик із Рудки. То невже поміщик програє? А люди проїдуться, дорогу вкатають, повеселяться трохи, ну, і в місті нашим теж дадуть заробити! От і виграють усі потроху.
Антек, не слухаючи жартів Янкеля, наказав подати собі горілки, але й не доторкнувся до чарки. Принаймні годину стояв він нерухомо, спершись на шинквас, і майже нестямно дивлячись в одну цятку.
— Що це з вами?
— Нічого. Пустіть мене за перегородку.
— Не можна, там купці сидять, великі купці, вони знову в поміщика ділянку на поруб купили, ту, що за Вовчим Долом. Їм заважати не можна... а може, вони й спати лягли...
— От витягну пархатих за бороди та на сніг повикидаю! — люто гукнув Антек і кинувся був до перегородки, але повернувся, узяв пляшку і сів за столик у найтемнішому кутку.
Порожньо й тихо було в корчмі, тільки зрідка євреї гукали щось своєю мовою, і тоді Янкель біг до них або час від часу забігав хто-небудь з вулиці і, випивши чарку, виходив.
День хилився до заходу, і мороз, видно, дужчав — дзвінкіше рипіли по снігу полозки саней, холодом віяло в корчмі. Антек усе сидів і попивав горілку, не кваплячись, наче заглиблений у власні думки. Він не розумів, не відчував, що робиться навколо і в ньому самому.
Випив дві чарки одну за одною,— ті очі все синіли перед ним так близько, що майже торкалися його вій. Випив третю, а вони все сяяли, але вже стали кружляти, літати по хаті, мов вогники. В Антека від страху мороз пробіг по спині, він схопився, грюкнув пляшкою об стіл, так що вона розлетілася на скалки, і пішов до дверей.
— Платіть! — закричав Янкель, заступивши йому дорогу.— Я вам у борг давати не стану!
— Геть з дороги, псякрев, бо вб'ю! — гукнув Антек так люто, що Янкель зблід і відступив убік.
Антек грюкнув дверима й вибіг з корчми.
II
Перед самим полуднем небо проясніло на хвилину, ніби хтось запаленою свічкою освітив усе навколо, але відразу ж нахмурилося, потемніло — видно, треба було чекати снігу.
У хаті Белиці теж було якось особливо похмуро, холодно й сумно. Діти гралися в ліжку й тихо попискували, мов злякані курчата, а Ганку так мучила тривога, що вона місця собі не знаходила. Вона тинялася з кутка в куток і то виглядала у вікно, то виходила за поріг і палаючими очима вдивлялася в далечінь. На дорогах і полях ні душі живої, лише кілька саней проїхали від корчми й зникли за тополями, наче провалились у снігову прірву, не залишивши після себе ні сліду, ні звуку. І знову навколо мертва тиша й неозора пустеля.
"Коли б хоч жебрак забрів, було б з ким поговорити!" — зітхнула Ганка.
— Ціп-ціп-ціп! — почала вона скликати курей, які розбрелися по снігу й мостилися вже на черешнях. Вона віднесла їх на сідало і, повернувшись, стала лаяти Веронку за те, що та виставила в сіни цебер з помиями, а прокляті свині геть-чисто їх розхлюпали, так що під дверима натекла калюжа.
— Гляди за своїми свиньми сама або дітям накажи, якщо ти себе за господиню вважаєш! А я не хочу через тебе в грязюці жити!..— кричала вона крізь двері.
— Ач, продала корову, то вже й порядкує тут! Дивіться, вже їй грязюка заважає. Велика пані! А сама наче в хліву живе.
— Як я живу, це тебе не обходить, і до корови моєї тобі теж діла немає!
— То й тобі до моїх свиней діла немає, чуєш!
Ганка тільки грюкнула дверима. Що ти будеш відповідати такій відьмі? Їй слово, вона тобі тридцять, а то ще, чого доброго, і битися полізе!
Вона зачинила двері на защіпку, дістала гроші й почала їх перелічувати. Немало попрацювала, поки полічила таку силу грошей! Вона щоразу плуталась, помилялась: ще не прохолов гнів на Веронку, мучили турботи про Антека... Їй то ввижалося, що Красуля тут і чомусь стогне, то гризли спогади про життя в свекровім домі.
— Правда, що ми наче в хліву живемо, правда,— шепотіла вона, оглядаючи хату,— а там і підлога, і вікна — любо глянути, стіни побілені, тепло, чисто і всього вдосталь! Що вони там зараз роблять? Юзька, певно, після обіду посуд миє, а Ягна пряде і поглядає на вулицю крізь чисті, незамерзлі шибки. Чого їй бракує? Віддав він їй усі корали, які залишилися після покійниці, а скільки шерстяних спідниць, всякої іншої одежі, скільки хусток!.. Працює мало, клопоту ніякого не має, їсть солодко. Адже Стах розповідав, що Ягустинка за неї все вдома робить, а вона мало не до полудня під периною вилежується та чай попиває... Картопля їй не до смаку! А старий усе їй догоджає, панькається з нею, мов з малою дитиною...
Ганку раптом охопив такий гнів, що вона навіть схопилася з місця і погрозила кулаком.
— Грабіжниця, паскуда, лахудра! — гукнула вона так голосно, що старий Билиця, який дрімав на лежанці, злякано схопився.
— Батьку, ідіть притрусіть картоплю соломою і засипте яму снігом, бо мороз заходить! — сказала вона вже спокійніше, починаючи знову лічити гроші.
У старого робота чогось ішла невлад: снігу насипало цілу гору, а сили в нього було мало, та й до того ж не давала йому спокою думка про ті два злотих, які євреї заплатили Ганці за те, що він одвів їм корову.