Рама перетинала навпіл барку, де, ледве мріючи в скісному промінні ліхтаря, були апостоли, один з них, на обшивці сидячи, освітлював цим ліхтарем постать Ісуса.
Христос ступив на хвилю, і видно було, як вона покірно, м’яко опустилася, лягла, злагіднівши під вагою божественних ніг. Темрява стояла круг богочоловіка. Тільки в небі блищали зірки.
Обличчя апостолів у тьмяному світлі ліхтаря, звернутого на Спасителя, здавались перекошеними від священного подиву.
Це був могутній і разючий твір майстра, той твір, що хвилює думку й роками лишається у мріях.
Дивились на нього мовчки, тоді замислено відходили і тільки потім починали мову про вартості картини. Дю Руа, оглянувши її, заявив:
— Непогано, коли можеш купити таке безділля.
Звідусіль його штовхали, добиваючись подивитись, і він пішов, не випускаючи Сюзанниної ручки, що її помалу потискував.
Вона спитала його:
— Хочете випити шампанського? Ходімо в буфет. Там і тато.
І вони поволі пройшли назад усіма вітальнями, де густішала юрба, — гомінлива, чепурна юрба прилюдного свята, що почувалася тут як удома.
Раптом Жоржеві почулось:
— Он Лярош і пані Дю Руа.
Слова ці торкнулись його вуха, мов далекий, вітром принесений шелест. Хто їх сказав?
Він озирнувся навкруги й справді побачив свою дружину — вона йшла під руку з міністром. Розмовляли вони тихенько, інтимно й посміхались, не зводячи одне з одного очей.
Йому здалося, що всі шепочуться, на них поглядаючи, і дико, безтямно схотілось кинутись на цю пару й потрощити їх кулаками.
Вона посміховисько з нього робить. Він згадав про Форестьє. Може, й про нього вже кажуть: "Цей рогоносець Дю Руа". А вона сама хто? Спритненький вискочень, та без великого хисту, правду сказати. До нього ходять, бо його бояться, бо в ньому силу чують, але в розмові, мабуть, не милують їхньої газетярської родинки. Ніколи він далеко не сягне з цією жінкою, в якої завжди щось непевне в домі робиться, яка компрометує себе раз у раз і поводиться, мов та інтриганка. Тепер вона каменем на його шиї повисне. Ох, коли б то він збагнув, коли б то він знав! Провадив би тоді іншу, відважнішу гру! Яку чудову партію виграв би, здобувши маленьку Сюзанну! Як міг він так засліпитись, щоб цього не зрозуміти?
Вони прийшли в їдальню, величезну кімнату з мармуровими колонами, оббиту старовинними гобеленами.
Вальтер, побачивши свого співробітника, підбіг до нього й схопив за руки. Він п’яний був з радощів.
— Ви все оглянули? Скажи, Сюзанно, ти все йому показала? Скільки народу, правда? Бачили князя де Герша? Зараз він тут пуншу випив.
Потім кинувся до сенатора Рісолена, — той вів свою дружину, оздоблену, мов ярмаркова торгівниця; дружина була якась розгублена.
Сюзанні вклонився високий худий хлопець з білявими баками, лисенький, з вигляду світський хлюст. Хтось назвав його ім’я: "Маркіз де Казоль", і Жоржа раптом охопили ревнощі. Коли вона з ним познайомилась? Мабуть, як забагатіла? Він почував претендента.
Хтось узяв його за руку. Це був Норбер де Варен. Старий поет зі своїм масним волоссям байдуже та стомлено тинявся поміж людьми в потертому фракові.
— Ось що зветься розважатись, — мовив він. — Зараз танцюватимуть, потім спати полягають, і дівчатка будуть задоволені. Випийте шампанського, чудове.
Він налив келих і сказав, чаркнувшись із Дю Руа:
— П’ю за перемогу духовного начала над мільйонами. — Потім тихо додав: — Не думайте, що вони муляють мені в чужих кишенях або обурюють мене. Я з принципу протестую.
Жорж його не слухав. Він шукав очима Сюзанну, що зникла з маркізом де Казоль, і, покинувши зненацька Норбера де Варена, пустився навздогін за дівчиною.
Густа юрба, що напливала до буфету, спинила його. Коли він пробився нарешті, то здибався віч-на-віч із подружжям де Марель.
З жінкою він увесь час бачився, але з чоловіком давно не зустрічався. Той схопив його за руки:
— Який я вдячний вам, мій любий, за пораду, що ви дали мені через Клотільду. На марокканській позиці я заробив коло сотні тисяч франків. Ними я зобов’язаний тільки вам. З вас цінний приятель, можна сказати.
Чоловіки, проходячи, озирались на цю елегантну, гарну чорнявку. Дю Руа відповів:
— Замість цієї послуги, мій любий, я беру у вас дружину, чи, певніш, пропоную їй свою руку. Подружжя завжди треба розлучати.
Пан де Марель уклонився:
— Ваша правда. Якщо я вас з ока втрачу, то зійдемося тут через годину.
— Гаразд.
Молода пара повіялась у юрбу, а чоловік пішов позаду. Клотільда казала:
— Ну й хвацькі ці Вальтери! От що все-таки значить — тямитись у справах!
Жорж відповів:
— Чи ба! Сильні люди так чи інакше, а свого завжди доб’ються.
Вона вела:
— А дівчата матимуть по двадцять-тридцять мільйонів кожна. Не згадуючи вже того, що Сюзанна ще й гарна.
Він нічого не сказав. Власна думка на чужих устах дратувала його.
Вона ще не бачила "Ісуса на хвилях". Він запропонував повести її. Тішились тим, що лихословили на людей та глузували з незнайомих. Коло них пройшов Сен-Потен з безліччю орденів на грудях, і це дуже їх насмішило. У старого посла, що позаду йшов, відзнак було багато менше.
Дю Руа скрикнув:
— Вінегрет, а не товариство!
Буаренар, що потиснув йому руку, теж прикрасив свою петлицю жовто-зеленою стрічкою, як і в день дуелі.
Гладка й оздоблена віконтеса де Персемюр розмовляла з якимсь герцогом у маленькому будуарі стилю Луї XVI. Жорж шепнув:
— Любовна парочка.
Але в оранжереї сиділи поруч його дружина і Лярош-Матьє, за гущавиною їх майже не було видно. Вони мов казали: "Ми призначили тут собі побачення на людях. А до поговору нам байдуже".
Пані де Марель визнала, що Ісус Карла Марковича річ чудова, і вони пішли назад. Чоловіка вони загубили.
Він спитав:
— А Лоріна й досі на мене гнівається?
— Атож, так само. Не хоче тебе бачити, а коли про тебе мова, то виходить.
Він нічого не відповів. Несподівана ворожість цієї дівчинки смутила й гнітила його.
На порозі їх спинила Сюзанна.
— А, ось де ви! — скрикнула вона. — Ну, Любий друже, зараз ви залишитеся самі. Прекрасну Клотільду я забираю, щоб показати їй свою кімнату.
І обидві жінки почали похапливо протискуватися крізь натовп, як уміють протискуватися крізь юрбу тільки жінки, ухиляючись і звиваючись по-вужиному.
Майже відразу голос чийсь шепнув:
— Жорж!
Це була пані Вальтер. Вона тихенько повела:
— Ох, який ви лютий та суворий! Яких мук ви мені марно завдаєте. Я доручила Сюзетті забрать ту, що з вами була, щоб мати змогу дещо вам сказати. Слухайте, мені треба… треба поговорити з вами сьогодні ввечері… а то… а то… ви не знаєте, що я зроблю. Ідіть до оранжереї. Там ліворуч є двері, ви вийдете в сад. Ідіть просто алеєю. Аж у кінці її побачите альтанку. Чекайте мене там через десять хвилин. Якщо не погодитесь, присягаюсь, що нароблю скандалу, тут, зараз же!
Він згорда відповів:
— Гаразд. Через десять хвилин я буду там, де ви сказали.
І вони розійшлись. Але через Жака Ріваля він трохи не спізнився. Той узяв його за руку й почав дуже піднесено розповідати йому всячину. Певно, він з буфету допіру вийшов. Нарешті Дю Руа збув його на пана де Мареля, якого здибав у вітальні, і втік. Треба було ще допильнувати, щоб дружина та Лярош його не примітили. З цим йому пощастило, бо вони були, здавалось, дуже захоплені розмовою, і він вийшов у сад.
Холодне повітря пройняло його, як льодова купеля. Він подумав: "Чорт, ще нежиті дістану", і замість шарфа пов’язав собі шию носовою хусткою. Потім рушив поволі алеєю, кепсько добачаючи після блискучого світла у вітальнях.
Праворуч і ліворуч колихалися тонкі безлисті галузки кущів. Світло вікон лягало на них сірими плямами. Серед дороги він побачив спереду щось біле, і пані Вальтер прошепотіла тремтячим голосом:
— Ах, ось ти! Ти хочеш убити мене?
Руки й шия в неї були голі. Він спокійно відповів:
— Прошу тебе без сцен, гаразд? А то я зразу ж піду.
Вона схопила його за шию й казала, схилившись устами до його уст:
— Та що я тобі зробила? Ти поводишся зі мною, як негідник. Що я тобі зробила?
Він пробував відіпхнути її.
— Ти накрутила мені волосся на всі ґудзики, як ми востаннє бачились, і це мало не довело мене до розриву з дружиною.
Вона здивувалась, потім сказала, заперечливо хитаючи головою:
— О, твоїй дружині до нього байдуже. Це котрась із коханок зробила тобі сцену.
— У мене немає коханок.
— Мовчи вже! Але чого ти мене навіть не навідаєш? Чому ти не хочеш пообідати в мене хоч би раз на тиждень? Я мучусь страшенно, я так тебе люблю, що думаю тільки про тебе, скрізь бачу тебе й боюся вже за кожне своє слово, щоб якось твого імені не сказати! Ти ж цього не розумієш! Здається, мене в лабета взято, у мішку зв’язано! Невідступний спогад про тебе душить мені горло, рве мені щось усередині, під грудьми, підтинає мені ноги, так що й ходити мені вже несила. І я цілісінький день сиджу, як божевільна, в кріслі та думаю про тебе.
Він здивовано дивився на неї. Це не була вже пустотлива дебела дівчинка, а спантеличена, розпачлива, на все здатна жінка.
Тим часом у голові йому виникав план. Він відповів:
— Люба моя, кохання не вічне. Сходяться і розлучаються. А коли тягнеться воно, як оце в нас, то обертається на страшенний тягар. Оце тобі правда. Проте, якщо ти зумієш опанувати себе й приймати та ставитись до мене, як до друга, то я знову приходитиму, як і раніше. Чи спроможна ти на це?
Вона поклала голі руки Жоржеві на фрак і прошепотіла:
— Я на все спроможна, аби тебе бачити.
— Тоді згода, — мовив він, — ми друзі, нічого більше.
Вона мовила:
— Згода.
Потім схилилась до нього:
— Ще один поцілунок… останній.
Він лагідно заперечив:
— Ні. Слова треба додержувати.
Вона відвернулась, витираючи дві сльозинки, потім видобула з корсажа пачку, перев’язану рожевою шовковою стрічкою, і подала її Дю Руа.
— Візьми. Це твоя пайка виграшу в марокканській справі. Я така рада, що зробила це для тебе. Ну, бери ж…
Він хотів відмовитись:
— Ні, цих грошей я не візьму!
Тоді вона обурилась:
— О, ти цього не зробиш! Вони твої, тільки твої. Коли не візьмеш, я їх у ринву викину. Правда ж, ти цього не зробиш, Жорже?
Він узяв пачку і запхнув у кишеню.
— Треба йти, — сказав він, — ти груди собі застудиш.
Вона шепнула:
— Та й краще, якщо я помру.
Схопила його руку, поцілувала її пристрасно, дико, розпачливо й подалася в будинок.
Він вертався поволі й замислено.