Не без труднощів, намокши по пояс, видерся я на борт. Люк до матроського кубрика був відкритий. Я зупинився і прислухався: нічого не чутно, навіть віддиху сонних матросів. Мені аж подих забило від думки: а що, як команда покинула "Привид"? Я прислухався ще уважніше. Ніде ані шелесь. Тоді я став обережно спускатися трапом. Скрізь було порожньо, стояв кислий неприємний дух покинутого житла. Валялась приношена, подерта одежа, старі матроські чоботи, діряві цератяні плащі — взагалі всяке дрантя, що назбирується за тривалу подорож.
Піднявшись на палубу, я переконався, що команда справді поквапно покинула шхуну. Знову надія ожила в моєму серці, і я спокійніше оглянувся навколо. Я помітив, що шлюпок нема. В мисливському кубрику було те ж саме, що й у матросів. Мисливці, певно, теж похапцем збирали свої речі. "Привид" покинули всі. Він тепер належить нам двом із Мод. Я згадав про суднову комору під кают-компанією, і мені спало на думку зробити Мод сюрприз — роздобути що-небудь смачне на сніданок.
Відійшовши після переляку і усвідомивши, що нема вже потреби здійснювати страшне діло, заради якого я сюди прийшов, я щиро зрадів і пройнявся завзяттям. Я весело піднімався трапом, переступаючи через два східці зразу, радіючи й сподіваючись, що Мод не прокинеться, поки мені готувати той сюрприз. Обходячи камбуз, я задоволено подумав, що все чудове кухонне начиння тепер стане нашою власністю.
Я збіг на ют і побачив... Вовка Ларсена! Приголомшений такою несподіванкою, я з розгону ступив ще кілька кроків, перше ніж зміг зупинитись. Він стояв на трапі кают-компанії — було видно тільки його голову й плечі — і дивився просто на мене. Спираючись руками на напіввідкритий люк, він стояв нерухомо — стояв собі, та й годі,— і не спускав з мене очей.
Я затремтів. Мені замлоїло під серцем. Я схопився однією рукою за край рубки, щоб устояти на ногах. Губи в мене раптом пересохли, і я облизав їх: адже зараз доведеться говорити з ним. Я не відводив від нього очей. І ми обоє мовчали. Щось лиховісне було в його мовчанці і нерухомості. Мій давній страх перед ним вернувся до мене, але вже більший у сто крат. Так ми стояли обоє, втупившись один в одного.
Я розумів, що треба діяти, проте давня безпорадність знов посіла мене, і я чекав, що зробить він. Так минула добра хвиля, і раптом мені пригадався той випадок, коли я, підійшовши до гриватого котика-самця, забув з переляку, що мушу вбити його, і думав тільки про те, як примусити його тікати. Аж тоді я врешті збагнув, що треба не ждати, що робитиме Вовк Ларсен, а діяти самому.
Я звів обидва курки й націлився на нього. Коли б він ворухнувся, спробував сховатись у люк, я, безперечно, застрелив би його. Але він стояв нерухомо, як і перше, втупивши в мене очі. І я дивився йому в обличчя, тремтячими руками наставивши на нього рушницю. При тім я постеріг, що лице його стало якесь худе й виснажене. Немовби якась тяжка тривога змучила його. Щоки позападали, чоло взялося зморшками. І очі зробились якісь чудні, не тільки своїм виразом, а самим виглядом — здавалося, що вони застиглі й аж перекошені від напруження.
Я бачив усе те, і мій мозок працював гарячково. У голові мелькало безліч думок, проте натиснути на курок я не міг. Я опустив рушницю і ступив уперед, до рогу рубки, аби перевести дух, розвіяти страшне напруження й водночас трохи наблизитись. Тоді знову підняв рушницю. Він був зовсім близько, майже на досяг руки. Надії на порятунок йому не лишалося, я вже наваживсь убити його. Схибити було неможливо, хоч який поганий з мене стрілець. Але я нізащо не міг примусити себе натиснути на гачок.
— Ну? — спитав він нетерпляче.
Марні були мої зусилля, я не міг навіть слова вимовити.
— Чого ви не стріляєте? — запитався він.
Я прокашлявся, бо горло в мене захрипло.
— Гампе,-— сказав він поволі.— Ви не можете зробити цього. Не те що ви боїтеся, але ви неспроможні. Ваша умовна мораль дужча за вас. Ви раб тих поглядів, що їх додержуються люди з вашого кола й з ваших книжок. Вам їх утовкли в голову ще змалечку, ще ви й балакати не вміли. Попри все своє розумування й усе, чого я вас навчив, ви не годні забити беззбройну й безопірну людину.
— Я знаю це,— хрипким голосом відказав я.
— І ви знаєте, що мені вбити вас, беззбройного, так само легко, як сигару викурити,— провадив він.— Ви знаєте мене і знаєте, чого я вартий, коли підходити до мене з вашою міркою. Ви називали мене змією, тигром, акулою, потворою, Калібаном. Але ви просто маріонетка, механічна лялька, що переказує чужі слова. Ви нездатні вбити мене, як змію або акулу, бо я маю руки, ноги й тіло, більш-менш схоже на ваше. Гай-гай! Я сподівався більшого від вас, Гампе.
Він виступив з люка нагору і підійшов до мене.
— Опустіть рушницю. Я хочу дещо у вас спитати. Я ще не встиг розглядітися тут. Що це за місце? Як стоїть "Привид"? Чому ви такий мокрий? Де Мод?.. Пробачте, міс Брустер... Чи, може, вже треба казати "місіс Вай-Вейден"?
Я задкував від нього, мало не плачучи, що не можу його застрелити, та все ж я не був настільки дурний, аби опустити рушницю. В розпачі я сподівався, що він, може, виявить якийсь ворожий замір, спробує вдарити мене або за горло схопити, бо тільки тоді б я зміг вистрілити в нього.
— Це Острів Зусиль,— сказав я.
— Ніколи не чув про такий,— відповів він.
— Так принаймні ми його називаємо,—додав я.
— Ми? — перепитав він.— Хто це ми?
— Міс Брустер і я. "Привид" лежить, як ви бачите самі, форштевнем до берега.
— Тут є котики,— сказав він,—Вони розбудили мене своїм ревом, а то б я й досі спав. Я чув їх ще вночі,, як шхуну пригнало сюди. То була перша прикмета, що я підпливаю до навітряного берега. Це саме таке ліжбисько, якого я шукаю вже багато років. Завдяки моєму братові Смерті я натрапив на ціле багатство. Це справжній скарб! Які координати цього острова?
— Не маю ані найменшого уявлення,— відказав я.— Проте ви можете визначити їх точно. Ви не пригадуєте дані ваших останніх обчислень?
Він загадково всміхнувся, але не відповів.
— Ну, а де решта людей? — спитав я.— Як це трапилося, що ви залишилися самі?
Я думав, що він знову не зверне уваги на моє запитання, і здивувався, коли він зараз же відповів:
— Мій брат спіймав мене через дві доби, і не моя в тім провина. Він узяв мене на абордаж, коли на палубі не було нікого, крім вахтових. Мисливці зрадили мене. Він запропонував їм вищу платню. Я сам те чув. Усе це відбувалось у мене перед очима. Команда, звичайно, вся перейшла до нього. Цього слід було сподіватися. Всі майну-ли через борт, і я залишився один на своєму власному судні. Цього разу гору взяв Смерть Ларсен, проте все це справи сімейні.
— Але куди ж ділися ваші щогли?
— Підіть погляньте на ті талрепи,— сказав він, показуючи туди, де мали б бути грот-ванти.
— Їх перетято ножем! — скрикнув я.
— Не зовсім,— засміявся він.— Це було зроблено хитріше. Придивіться краще.
Я придивився. Талрепи були підрізані якраз настільки, щоб могли держати ванти, але досить було вітрові як слід шарпнути вітрила — і вони неминуче мали розірватися.
— Це кок примудрився! — знову засміявся він.— Я знаю, хоч і не спіймав його на цьому. Якоюсь мірою він розквитався зі мною.
— Ну й молодець Магрідж! — вигукнув я.
— Так, те саме і я подумав, коли щогли полетіли за борт. Тільки тоді слово "молодець" застрягло у мене в горлі.
— А що ж ви робили, коли все це коїлося? — спитав я.
— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.
Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.
— Мабуть, я сяду погріюся на сонці,— мовив позад мене Вовк Ларсен.
В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.
— Ну, а як ваша голова? — спитав я.
— Болить часом, як і перше,— відповів він.— Здається, і зараз починається.
Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.
— У вас добра нагода, Гампе,— сказав він.
— Не розумію,— збрехав я, хоч добре зрозумів його.
— О, що тут незрозумілого,— додав він тихо, немов засинаючи.— Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.
— Ні,— заперечив я,— мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.
Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м’ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.
Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше. Він не рухався. Тоді я обережно витяг ножа йому з кишені й зітхнув полегшено. Тепер у нього не залишалося ніякої зброї, щоб напасти на мене здалеку, а я тим часом був добре озброєний і міг завжди дати відкоша, коли б він надумався схопити мене своїми страшними горилячими руками.
Я наклав у кавник і сковороду частину роздобутого припасу і, прихопивши ще яку посудину з буфету кают-ком-панії, залишив Вовка Ларсена на залитій сонцем палубі, а сам зійшов на берег.
Мод досі спала. Я розклав багаття (зимової кухні ми ще не збудували) і гарячково почав готувати сніданок. Він був уже майже готовий, коли я почув, що Мод підвелася й прибирається.