Ні, ви поїдьте, обов'язково, обов'язково поїдьте.
Я сказав, що неодмінно поїду, і як уже візита, на мою думку, тривала досить довго, то я підвівся й хотів їхати, але вона затримала мене.
— Ні, почекайте хвилину. Де ваш батько, Lise? Покличте його сюди; він такий радий буде вас бачити, — казала вона л далі, звертаючись до мене.
Хвилин за дві ввійшов справді князь Михайло. Це був невисокий, огрядний пан, дуже неохайно вдягнений, неголений і з якимось таким байдужим виразом на обличчі, що воно скидалось* навіть на дурне.
Він аж ніяк не був радий мене бачити — принаймні, не показав цього. Але княгиня, якої він, очевидно, дуже боявся, сказала йому:
— Правда ж, Вольдемар (вона, мабуть, забула моє ім'я) схожий на свою maman? — і зробила такий жест очима, що князь, догадавшись, мабуть, чого вона хотіла, підійшов до мене й з цілком байдужим, навіть невдоволеним виразом на обличчі, простягнув до мене неголену щоку, в яку я мусив поцілувати його.
— А ти ще не вдягнений, а тобі треба їхати, — зразу ж після цього почала говорити йому княгиня сердитим тоном, який, очевидно, був властивий їй у стосунках з сем'янами: — Знов щоб на тебе гнівались, знов хочеш обурити проти себе.
— Зараз, зараз, паніматко, — сказав князь Михайло й вийшов. Я попрощався й теж вийшов.
Я вперше почув, що ми були спадкоємці князя Івана Івановича, і ця звістка неприємно мене вразила.
XX. ївши
Мені ще неприємніше стало думати про візиту, що її обов'язково треба було зробити. Але раніше, ніж до князя, по руці треба було заїхати до Івіних. Вони жили на Тверській, у величезному красивому будинку. Не без остраху зійшов я на парадний ґанок, коло якого стояв швейцар з булавою.
Я спитав його, чи дома.
— Кого вам треба? Генеральський син дома, — сказав мені лпвейцар.
— А сам генерал? — спитав я відважно.
— Треба доповісти. Як зволите?—сказав швейцар і подзвонив. Льокайські ноги в ботиках показалися на сходах. Я так
•звомпив, сам не знаю чого, що сказав льокаєві, щоб він не доповідав про мене генералові, а що я пройду раніше до генеральського сина. Коли я йшов угору цими великими сходами, мені здалося, що я зробився надзвичайно маленький (і не в переносному, а в справжньому значінні слова). Те саме почуття було в мене й тоді, коли мої бігунці під'їхали до великого ґанку: мені здалося, що й бігунці, й кінь, і кучер зробились маленькі. Генеральський син лежав на канапі з розгорненою перед ним книжкою й спав, коли я ввійшов до нього. Його ґувернер, п. Фрост, що лишався ще у них в домі, слідом за мною ввійшов своєю молодецькою"ходою в кімнату й розбудив ЧІВОГО вихованця. Івін не показав особливої радости, коли побачив мене, і я помітив, що, розмовляючи зі мною, він дивився мені в брови. Хоч він був дуже чемний, але мені здавалось, що він виконує обов'язок гостинности, так само, як і князівна, і що особливої прихильности він до мене не відчував, а знайомство зі мною йому не було потрібне, бо він мав, напевне, своє, інше коло знайомства. Все це я зрозумів через те, переважно, що він дивився мені в брови. Одне слово, він ставився до мене майже так, — хоч мені й дуже гірко було признатися в цьому, — як я до Іліньки. Я починав нервуватись, ловив кожен погляд Івіна і, коли він зустрічався з очима Фроста перекладав його —Запитанням: "і чого він приїхав до нас"?
Поговоривши трохи зі мнок), Івін сказав, що його батько й мати дома, так чи не хочу я зійти до них разом із ним?
— Зараз я одягнуся, — додав він, виходячи до другої кімнати, дарма що і в цій кімнаті був добре одягнений — у новому сурдуті й білому жилеті. За кілька хвилин він вийшов до мене в мундирі, застібнутому на всі ґудзики, і ми разом пішли вниз. Парадні кімнати, якими ми йшли, були надзвичайно великі, високі і, здасться, розкішно вбрані, щось було там мармурове, і золоте, і загорнене в серпанок, і дзеркальне. Івіна водночас ІЗ нами ввійшла з других дверей до маленької кімнати за вітальнею. Вона дуже по-дружньому, по-родинному прийняла мене, посадовила коло себе і з цікавістю розпитувала про всю нашу родину.
Івіна, що я її раніше разів зо два бачив нашвидку, а тепер роздивився уважно, дуже подобалася мені. Вона була висока на зріст, худорлява, дуже біла й здавалася завжди засмученою та стомленою. Усмішка в неї була сумна, але надзвичайно добра, очі були великі, стомлені й трошки косі, що надавало їй іще сумнішого та принаднішого виразу. Вона сиділа, не горблячись, а якось осівши всім тілом, всі рухи її були якісь падучі. Вона говорила мляво, але звук її голосу й неясна вимова "р" та "л" були дуже приємні. Вона не розважала мене розмовою. їй, видко було, якесь сумне вдоволення давали мої відповіді за родичів, ніби вона, слухаючи мене, з тихим смуткОхі згадувала кращі часи. Син її вийшов кудись, вона хвилини зо дві мовчки дивилась на мене і раптом заплакала. Я сидів перед нею й ніяк не міг придумати, що його сказати або зробити. А вона все плакала, не дивлячись на мене. Спочатку мені було жалко її, потім я подумав: "Може її втішати треба, та як це зробити?" і, нарешті, мені стало досадно за те, що вона ставила мене в таке ніякове становище, а Невже в мене такий жалюгідний вигляд? — думав я, — чи не навмисне, кінець-кінцем, вона це робить, щоб довідатись, як я поводитимусь у такому разі?"
, "А піти тепер незручно, ніби я тікаю від її сліз",— думав я далі. Я повернувся на стільці, щоб хоч нагадати їй, що я тут.
— Ах, яка я дурна!—сказала вона, глянувши на мене й намагаючись усміхнутись. — Бувають такі дні, що плачеш без ніякої причини.
Вона почала шукати хустку біля себе на дивані й несподівано заплакала ще дужче.
— Ах, боже мій! Як це смішно, що я все плачу. Я так любила вашу матір, ми так подругували... і...
Вона знайшла хустку, закрилась нею й усе плакала. Знов повторилося моє ніякове становище й тривало досить довго.
Зіені й прикро було, і ще більше її жалко. Сльози її здавалися щирі, і мені все думалося, що вона не так плакала за моєю матір'ю, скільки через те, що. їй самій було недобре тепер і колись, за тих часів, було далеко краще. Не знаю, чим би це скінчилося, коли б не ввійшов молодий Івін і не сказав, що старий Івін питає за неї. Вона підвелася й хотіла була йти, як сам Івін увійшов до кімнати. Це був маленький, міцний, сивий пан з густими чорними бровами, з зовсім сивою, коротко обстриженою головою й надзвичайно суворим і твердим виразом уст.
Я встав і уклонився йому, але Івін, у якого були три звізди на зеленому фраку, не лише не відповів на мій поклін, але майже не глянув на мене, так що я раптом відчув, що я не людина, а якась не варта уваги річ — крісло або вікно, або коли й людина, так така, що ніяк не відрізняється від крісла чи вікна.
— А ви таки не написали графині, моя люба, — сказав він жінці по-французькому, з безстрасним, але твердим виразом на обличчі.
— Прощайте, ш-г ІгІепеїТ,— сказала мені Івіна, несподівано гордо кивнувши головою і, так само як син, подивившись мені в брови. Я уклонився ще раз їй і її чоловікові, і знов на старого Івіна мій поклін вплинув так, як коли 6 відчинили чи зачинили вікно. Студент Івін провів мене, однак, до дверей і дорогою розказав, що він переходить до петербурзького університету, бо його батько дістав там посаду (він назвав мені якусь дуже важливу посаду).
"Ну, як тато хоче,— промимрив я сам собі, сідаючи на бігунці,— а моя нога більше не буде тут ніколи; ця рева плаче, на мене дивлячись, наче я нещасний якийнебудь, а Івін, свиня, не кланяється; я ж йому дам!.." Що це я хотів йому дати, я зовсім не знаю, але так прийшлося до речі.
Потім часто треба було мені слухати татові напучення; він казав, що треба культивувати це знайомство й що я не можу вимагати, щоб людина в такому стані, як Івін, звертав увагу на такого хлопчака, як я; але я додержував характера досить довго.
XXI. КНЯЗЬ ІВАН ІВАНОВИЧ
— Ну, тепер остання візнта на Никитську, — сказав я Кузьмі, і ми покотили до будинка князя Івана Івановича.
Пройшовши через кілька візитних іспитів, я завжди набував самовпевнености, і тепер під'їжджав був до князя £ досить спокійним духом, як раптом згадалися мені слова княгині Кор-накової, що я спадкоємець; крім того, я побачив кого ґанку двоє екіпажів і відчув знову несміливість.
Мені здавалося, що й старий швейцар, який відчинив мені двері, і льокай, що зняв із мене шинелю, і троє дам, і двоє панів, яких я побачив у вітальні, і особливо сам князь Іван Іванович, що в цивільному сурдуті сидів на дивані — мені здавалося, що всі дивились на мене, як на спадкоємця, і в наслідок цього — недоброзичливо. Князь був до мене дуже ласкавий, поцілував мене, тобто приклав на секунду до моєї щоки м'які сухі й холодні губи, розпитував про моє навчання, мої пляни, жартував зі мною, питав, чи пишу я вірші, як ті, що написав їх на бабусині іменини, і сказав, щоб я приходив сьогодні до нього обідати. Але що ласкавіший він до мене був, то більше все здавалося мені, що він хоче приголубити мене тільки для того, щоб не дати помітити, яка йому неприємна думка, що я його спадкоємець. Він мав звичку, що набув її через фалшиві зуби, яких у нього в роті було повно, —г— сказавши щонебудь, піднімати верхню губу до носа і, злегка сопучи, ніби втягувати цю губу до себе в ніздрі, і коли він це робив тепер, мені все казалось, що він говорив сам собі: "хлопчисько, хлопчисько, і без тебе знаю: спадкоємецьє спадкоємець" і т. інш.
Коли ми були діти, ми звали князя Івана Івановича дідусем, але тепер у мене, як у спадкоємця, язик не повертався сказати йому дідусь, а сказати — ваша ясновельможність, як говорив один із панів, що тут були, мені здавалося — це принижало б мене; отож я підчас усієї розмови старався ніяк його не називати. Але найбільше бентежила мене присутність старої князівни, що теж була спадкоємиця князя і жила у нього в домі. Протягом усього обіду, коли я сидів поруч князівни, я гадав, що князівна не говорить до мене тому, що ненавидить мене за те, що я теж спадкоємець князя, як і вона, і що князь не Звертає уваги на нашу сторону стола тому, що ми, я й князівна— спадкоємці, однаково йому огидні.
— Так, ти не повіриш, як мені було неприємно, — казав я того ж дня ввечері Дмитрові, бажаючи похвалитись перед ним почуттям огиди до думки про те, що я спадкоємець (мені здавалося, що це почуття дуже хороше), — як мені неприємно було сьогодні цілих дві години пробути в князя! Він чудова людина й був дуже ласкавий до мене, — казав я, бажаючи, між іншим, переконати свого друга, що все це я кажу не через те, що я, може, почував себе приниженим перед князем, — але, — говорив я далі, — думка про те, що на мене можуть дивитися, як на князівну, що живе у нього в домі й підлещується до нього, — жахлива думка.