Водночас мене переймали смуток і біль — у домі, куди я невдовзі ввійду як господар, лежить мертвий мій дядько. Охоплений такими відчуттями, я вже зібрався був рушати, аж чую: до цирульні, чиї двері завжди були прочинені, хтось увійшов. Обернувся, дивлюсь — Шевкет!
Схвильовано, але самовпевнено малий простяг мені якийсь папірець. Холодний вітерець обдав моє серце, й воно здригнулося. Нічого не кажучи Шевкетові, в очікуванні найгіршого я пробіг очима по записці: "Якщо не буде весільного кортежу, то заміж не вийду. Шекюре".
Я потяг Шевкета за руку до себе в обійми. "З радістю, моя кохана!" — хотів я відписати Шекюре. Але де взяти писало й каламар, цирульник не вміє ні читати, ні писати! Тож я тихенько прошепотів Шевкету на вухо:
— Передай мамі: "Добре". — І знову-таки пошепки запитав у малого: — Як дідусь?
— Спить.
Тепер, після весілля, я розумію: Шевкет, цирульник і ви підозрюєте мене в причетності до смерті Еніште (а Шевкет і ще в дечому). Прикро! Я силоміць поцілував хлопчака. Шевкет поспішив додому, анітрохи не задоволений спілкуванням зі мною. Під час весілля він, у своєму святковому вбранні, вороже дивився на мене здалеку.
Шекюре не полишає отчий дім, навпаки — я йду до них у прийми, й цього разу весільний кортеж сприймається як належне. Певна річ, що в мене немає такої можливості, як в інших: повиряджати своїх багатих друзів та родичів і послати їх верхи до воріт Шекюре. Проте я взяв із собою двох друзів дитинства, яких зустрів за цих шість днів після повернення до Стамбула (один із них працював секретарем, як і я, а другий був власником лазні), та ще свого улюбленця цирульника, який з вологими від сліз очима побажав мені щастя. Я зупинив свого білого коня, яким приїздив сюди першого дня, й ось ми вже під ворітьми Шекюре, неначе прибули забрати її з цього дому й відвезти в інший.
Коли Хайріє відчинила ворота, я вручив їй дорогий подарунок. Шекюре, наречена, була в яскраво-червоному вбранні, а від голови аж до низу збігали сухозлітки. Під плач, ридання, охання та ахання, благословенні вигуки (а якась жінка гримала на дітей), вона вийшла з дому й спритно скочила на другого білого коня, приготованого саме для неї. Нарешті наш убогий, невеселий, але гордий весільний кортеж рушив у дорогу; попереду йшли барабанщик та зурнач[149], яких в останню мить, пожалівши мене, десь знайшов цирульник, удвох вони мляво підтримували святковий настрій.
Щойно рушили наші коні, як я второпав: кортеж заплановано з притаманною Шекюре хитрістю, як запорука міцності шлюбу. Завдяки весільній процесії про шлюб стане відомо цілому махаллє, тобто він здаватиметься законним в очах кожного, й протести проти нашого одруження, котрі виникнуть згодом, не матимуть сили. Та, з іншого боку, так відверто розголошувати про своє заміжжя, наче оповісник на майдані, затівати весілля напоказ нашим ворогам, родині колишнього чоловіка Шекюре, означає з самого початку наражатися на небезпеку. Як на мене, то я б, нікому нічого не говорячи, тайкома побрався з Шекюре й не справляв ніякого весілля, спершу став би її чоловіком, а вже потім захищав шлюб від нападок.
Я гарцював вулицями махаллє попереду процесії на своєму казковому білому коні, а очі мої злякано вишукували Хасана та його посіпак, чекаючи, що вони вилетять з якогось вузького завулка чи темного двору й нападуть на мене. Попід стінами, біля дверей домів стовбичили й витріщалися на наш дивний кортеж старі, дорослі чоловіки махаллє, ніхто до кінця не розумів, що відбувається, але зневаги не проявляв, незнайомці ж зупинялися й вітали нас. Ми проїжджали через невеличкий базар, хоча я зовсім того не хотів. По тому, як раділи торгівці, супроводжуючи нас, далеко не відходячи од своїх прилавків з айвою, морквою, яблуками, з усмішок сумних бакалійників, зі схвального погляду пекаря, котрий гарикав на підмайстрів, щоб ті обшкрібали пригорілі пиріжки, я відразу збагнув, що трунок слухів і пліток Шекюре вже розлито зі знанням справи, за хвилю чутка про її розлучення та заміжжя зі мною розлетілася по махаллє, і люди погодилися з цим. Однак я щомиті був насторожі, готовий до несподіваної атаки ворогів чи щонайменше до якогось злослів'я або в'їдливих випадів. Тому-то мене анітрохи не діймала галаслива ватага дітлахів, що причепилася за нами від базару, малеча вимагала подарунків. Їхня радість і гамір, сама присутність уже захищали нас, були своєрідним визнанням нашого весілля. Я зрозумів це, побачивши, як усміхаються жінки, ледь видимі за щілинами віконниць і за решітками.
Нарешті кортеж — дякувати Аллаху — повертався туди, звідки вирушив — додому. Мої очі були прикуті до дороги, але серцем я був із Шекюре, з її горем. По суті, смуток на мене наганяло саме весілля, а не те злощастя, через яке кохана вимушена виходити заміж у день смерті батька; занадто вже воно непоказне й убоге. Моя ж Шекюре гідна сотень возів із дарами та посагом, учти вершників у соболиному та шовковому вбранні, помережаному золотом, які б гарцювали на конях зі срібною упряжжю та сідлами, розшитими золотом, позаду неї мали б їхати шеренги дочок пашів і султанш, а старі гаремні жінки, сидячи на візках, оповідали б про багатство днів минулих. Не було в нас і чотирьох слуг, котрі побіч коня мусили б нести на палицях багряне шовкове покривало, що під час весілля має закривати обличчя нареченої з заможної родини. Навіть не було кому нести попереду неї здоровенні весільні свічі у формі дерева, обмотані листковим сріблом і золотом, прикрашені сліпучими скельцями, сухозлітками, фруктами. Зурнач та барабанщик не переймались особливою повагою до нашого кортежу, обидва затихли, а попереду нас ніхто не вигукував: "Розступіться, розступіться! Весілля їде", тож святкова процесія розчинялася в базарному юрмиську, змішувалася зі слугами, котрі набирали воду з фонтана на майдані. Від цього всього мені було не стільки соромно, як сумно аж до сліз. Коли ми наближалися до дому, я, сидячи на своєму баскому коні, на мить обернувся й подивився на Шекюре крізь її багряне пече та рожеву мішуру. Ця вбогість принесла їй мало радості, але весільний кортеж щасливо повернувся назад і кохана повеселіла, вона не сумує, — зрозумів я, а на душі відразу стало спокійніше. Як і годиться нареченому, я зняв з коня свою красуню, з якою ось-ось поберуся, поставив на землю, узяв під руку і почав жменями сипати їй на голову акче з тугого капшука, та не поспішаючи, аби кожен надививсь і лишився задоволеним. Дітлахи, які бігли отаркою за нашим похмурим кортежем, кинулися видирати одне в одного монети. Ми з Шекюре зайшли в двір, вимощений каменем, і, щойно вступивши в дім, жахнулися: тут стояв важкий трупний сморід.
Юрма вже розсілася в домі. Побачивши, що Шекюре, й усі інші, старі, жінки, діти (Орхан підозріло позирав на мене з якогось закутка) поводять себе так, наче немає ніякого смороду, я перелякався ще більше; адже ж був упевнений, що не помиляюся, відчуваючи цей сморід, він здавив мені горло, ніс, забився в легені, як колись на полях бою, де трупи розкладаються на сонці, їхні обличчя, очі, губи поточені хробаками, покльовані гайворонням, а одяг пошматовано, пояси, взуття здерто.
На кухні я запитав Хайріє, де лежить тіло Еніште-ефенді, чому дім просяк духом мерця, адже ж нас викриють. Та це не було запитанням, я не говорив, а бурмотав про себе, ніби марив. Щоправда, зловив себе на думці, що вперше розмовляю з Хайріє як господар.
— Як ви й веліли, ми поклали його в ліжко, одягли в нічне, зверху вкрили ковдрою, а в голові поставили склянки з мікстурами. Якщо чути дух, то це через мангал у кімнаті.
Рабиня розплакалася. Дві сльозинки з її очей упали в казан, де, потріскуючи, смажилося м'ясо. По тому, як вона плакала, я запідозрив, що Еніште-ефенді брав Хайріє до себе в оте саме ліжко, та мені відразу стало соромно за свої думки. В одному з кутків кухні тихо сиділа набундючена Естер і щось жувала. Проковтнувши останній шматок, вона встала:
— Зроби Шекюре щасливою, — сказала єврейка, — не забувай, чого вона варта.
Я чув у своїй душі звуки уда, ті самі, які слухав, блукаючи вулицями Стамбула, в перший день свого повернення. Але нині в моїй музиці було більше життя, ніж смутку. Згодом, коли в напівтемній кімнаті, де лежав мій дядько, одягнутий у нічне, імам-ефенді здійснював шлюбний обряд для нас із Шекюре, мене знову переповнювала гармонія музики уда.
Перед тим Хайріє швиденько провітрила кімнату. Лампа стояла в кутку, з якого майже не сягало світло, тому помітити, що мій дядько не хворий, а мертвий, було неможливо, й під час церемонії він виступав опікуном Шекюре. Мій друг цирульник та один старий, якого знало все махаллє, були за свідків. З побажаннями, настановами імама та спільною молитвою церемонія добігала кінця. Раптом уславлений старий чоловік, турбуючись про здоров'я Еніште, вже майже підозріло нахилився над небіжчиком. Імам саме завершив обряд — і я, зірвавшись з місця, схопив свого дядька за закляклу руку й щосили зарепетував:
— Будьте спокійний, мій дядьку, мій ефенді, рідний мій. Я все зроблю, щоб Шекюре й діти жили радісно та щасливо, мали в що вдягтися й що попоїсти.
Потім я прикинувся, ніби чую, що Еніште намагається щось прошепотіти мені зі свого ложа, спертий на подушку. Я шанобливо, з увагою притулив своє вухо до його рота. В благословенну для нас годину ми, молодь, яка шанує сивочолих, немов п'ючи таємничий чудодійний еліксир, слухаємо коротку настанову старої людини, котру найбільше поважаємо. Ця настанова залишиться з нами на все життя. Так і я, з широко розплющеними очима та нашорошеними вухами, вдавав, що слухаю свого дядька. Імам-ефенді й дід із махаллє своїми поглядами свідчили, що схвалюють і вітають мою безмежну відданість, вірність тестю, вони судили про це з того, як я слухаю той шепіт, поради, які дає мені дядько на порозі смерті. Сподіваюся, більше ніхто не підозрює мене в причетності до вбивства Еніште.
Весільним гостям у кімнаті дядька я сказав, що бідолашний хворий хоче залишитися сам. Вони вмить покинули опочивальню. Хайріє понесла плов і смажену баранину в бічну кімнату, де сиділи чоловіки (тепер і я відчував, що запах, який линув від мерця, змішався з ароматами чебрецю, кмину та смаженої ягнятини).