Надалі так тривати не може".
"Що ж ви пропонуєте?" — спитав я.
"Киньте це, містере Холмсе, — мовив він, хитнувши головою. — Їй-бо, киньте".
"Після понеділка", — відповів я.
"Ну, ну! — сказав він. — Я певен, що ви надто розумні й усвідомлюєте: іншого кінця тут не буде. Вам треба зникнути. Ви так повели цю справу, що нам зостається лише одне. Для мене було справжньою насолодою спостерігати за вашими методами боротьби, і я був би щиро засмучений, коли б ви змусили мене вдатися до крайнощів. Ви всміхаєтеся, сер, але я запевняю вас, що це справді так".
"Небезпека — супутник мого фаху", — зауважив я.
"Це не небезпека, — мовив він. — Це неминуче знищення. Ви заступили дорогу не одній особі, а могутній організації, всієї сили якої навіть ви, з усім вашим розумом, не здатні осягнути. Ви повинні звільнити дорогу, містере Холмсе, бо вас розтопчуть".
"Боюся, — сказав я, підводячись, — що через нашу приємну бесіду я змушений буду знехтувати важливою справою, яка чекає на мене в іншому місці".
Він теж підвівся й мовчки поглянув на мене, сумно похитавши головою.
"Гаразд, гаразд, — мовив він нарешті. — Мені шкода, але я зробив усе, що міг. Ви нічого не зможете вдіяти до понеділка. Це поєдинок між нами, містере Холмсе. Ви сподіваєтеся посадити мене на лаву підсудних. Я заявляю вам, що ніколи не опинюся на цій лаві. Ви сподіваєтеся перемогти мене. Заявляю вам, що ви ніколи не переможете мене. Якщо у вас вистачить кебети знищити мене, то можу вас запевнити, що вам теж буде кінець".
"Ви наговорили мені стільки лестощів, містере Моріарті, — мовив я. — Дозвольте й мені відповісти вам тим самим і сказати, що заради загального добра я радо погодився б на останнє, якби був певен у першому".
"Першого я вам не обіцятиму, зате можу пообіцяти останнє", — посміхнувся він, обернувся своєю похилою спиною до мене й пішов, оглядаючись і мружачись.
Такою була моя дивна бесіда з професором Моріарті. Правду кажучи, вона в мене залишила неприємне почуття. Його м’яка, витончена мова змушує вірити в його щирість, невластиву звичайним злочинцям. Ви, безперечно, скажете: "То, може, звернутися до поліції?" Вся справа в тому, що я переконаний: удару завдадуть його агенти, а не він. І я вже маю найкращі докази, що це буде так.
— На вас уже нападали?
— Любий мій Ватсоне, професор Моріарті не з тих людей, хто кидає слова на вітер. Десь опівдні мені треба було піти у справі на Оксфорд-стрит. Переходячи вулицю на розі Бентинк-стрит та Вельбек-стрит, я побачив парокінний фургон, що з шаленою швидкістю мчав прямісінько на мене. Я ледве встиг відскочити вбік і врятуватися. Фургон помчав на Мерилебон-Лейн і за хвилину зник. Тепер уже, Ватсоне, я вирішив не виходити на середину дороги, але на Вір-стрит із даху одного з будинків упала цеглина й розсипалася біля моїх ніг на друзки. Я покликав полісмена й наказав оглянути те місце. На даху лежали черепиця й цегла, і вони хотіли мене запевнити, що цеглину скинуло вітром. Звичайно, я краще знав, що то було, але не міг нічого довести. Я найняв кеб і поїхав до свого брата на Пел-Мел, де й провів цілий день. Звідти я вирушив просто до вас, але по дорозі на мене напав якийсь хуліган з кийком. Я збив його з ніг, і поліція затримала його; але можу дати вам слово, що нікому не вдасться відшукати зв’язок між оцим джентльменом, об чиї передні зуби я сьогодні розбив собі пальці, і колишнім професором математики, що зараз, напевно, розв’язує на дошці задачки за десять миль звідси. Тепер ви не дивуватиметесь, Ватсоне, чому я, завітавши до вас, насамперед позачиняв віконниці й навіщо мені було просити у вас дозволу покинути будинок якимсь не таким помітним, як парадні двері, ходом.
Я часто захоплювався сміливістю мого друга, але мене ніколи так не вражав його спокійний перелік аж ніяк не випадкових подій цього жахливого дня.
— Ви заночуєте тут? — спитав я.
— Ні, друже мій, я можу виявитися небезпечним гостем. Я вже обміркував план своїх дій, і все буде гаразд. Зараз ця справа зайшла так далеко, що заарештувати їх зможуть і без моєї допомоги, а моя присутність знадобиться лише під час слідства. Отож на ті кілька днів, які ще залишаються до початку рішучих дій поліції, мені краще було б виїхати. Буду вельми радий, якщо ви вирушите зі мною на континент.
— Практика у мене скромна, — сказав я, — а сусід допоможе мені. Я залюбки поїду.
— І ви можете виїхати завтра вранці?
— Якщо треба, то зможу.
— О, так, це дуже треба. Тепер вислухайте мої вказівки, і я благаю вас, любий мій Ватсоне, виконати їх до найдрібніших деталей, бо нам удвох належить вести боротьбу проти найталановитішого негідника та найсильнішого об’єднання злочинців у Європі. Отож слухайте! Свій багаж, не зазначаючи на ньому адреси, ви повинні ще цього вечора відіслати на вокзал Вікторія з довіреною людиною. Уранці замовте кеб, але скажіть, щоб не брали ні першого, ні другого з тих, що трапляться. Сівши в кеб, ви поїдете на Стренд, до Ловсерського пасажу, причому адресу напишете візникові на папірці, наказавши, щоб він нізащо не викидав його. Заплатите йому наперед і, тільки-но кеб зупиниться, побіжите до пасажу з таким розрахунком, щоб рівно о чверть на десяту дістатись іншого його кінця. Там на дорозі ви побачите невелику карету — візник буде в чорному цупкому плащі з обшитим червоною тасьмою коміром. Ви сядете в цю карету й приїдете на вокзал саме вчасно, щоб потрапити на континентальний експрес.
— А де я зустрінуся з вами?
— На вокзалі. Для нас залишать купе в другому від початку вагоні першого класу.
— То ми побачимося вже у вагоні?
— Так.
Даремно я просив Холмса зостатися в мене на ніч. Мені було зрозуміло, що він боїться накликати біду на дім, який прихистив його, і що це — єдина причина, яка жене його звідси геть. Кинувши ще кілька слів щодо наших завтрашніх планів, він підвівся, вийшов разом зі мною в садок, переліз через мур просто на Мортимер-стрит, свиснув, підзиваючи кеб, і за мить я почув, як заторохтіли колеса.
Уранці я до дрібничок виконав Холмсові вказівки. Кеб я найняв з усіма пересторогами, тож він ніяк не міг виявитись пасткою, і одразу після сніданку поїхав до Ловсерського пасажу, крізь який пробіг так швидко, як тільки міг. Там на мене справді чекала карета з велетнем-візником, убраним у чорний плащ; тільки-но я сів, як він стьобнув коня й помчав до вокзалу Вікторія. Ледве я зійшов, як він повернув карету й зник, навіть не позирнувши в мій бік.
Поки що все йшло якнайкраще. Речі мої вже чекали мене на вокзалі, і я легко знайшов купе, про яке говорив Холмс, — хоча б тому, що на ньому одному був напис "зайнято". Тепер мене турбувало лише те, що Холмс не з’являвся. Я поглянув на вокзальний годинник — до відходу потяга залишалося сім хвилин. Марно шукав я серед натовпу тих, хто від’їжджає, й тих, хто їх випроводжає, худорляву постать мого друга. Кілька хвилин я згайнував, допомагаючи старенькому священикові-італійцеві, який каліченою англійською мовою намагався втокмачити носієві, що його речі треба вислати просто до Парижа. Потім, ще раз оглянувши платформу, я повернувся до свого вагона, де побачив, що носій підсадив-таки старого італійця мені в купе, незважаючи на те, що той не мав квитка. Марно було пояснювати старому, що його вторгнення дратує мене, бо я розмовляв по-італійськи ще гірше, ніж він по-англійськи; отож я знизав плечима й став далі стривожено виглядати мого друга. Мене почав огортати страх: я подумав, чи не означає його запізнення, що вночі з ним сталося нещастя. Вже позачиняли всі двері й пролунав свисток, коли раптом…
— Любий мій Ватсоне, — промовив чийсь голос, — ви навіть не зробили ласку привітатися зі мною.
Я озирнувся, невимовно вражений. Старенький священик обернувся обличчям до мене. На якусь мить його зморшки зникли, навислий над підборіддям ніс піднявся, спідня губа перестала випинатися, а рот — шамотіти, тьмяні очі заблищали, скоцюрблена спина випросталась. Але наступної миті він знову скорчивсь, і Холмс зник так само швидко, як і з’явився.
— О Боже! — вигукнув я. — Як ви мене здивували!
— Нам усе ще треба бути дуже обережними, — прошепотів він. — Я маю підстави думати, що вони натрапили на наш слід. А он і сам Моріарті.
Поки Холмс це говорив, потяг уже рушив. Визирнувши з вікна, я побачив довготелесого розлютованого чоловіка, що продирався крізь натовп, вимахуючи руками, немов хотів зупинити потяг. Проте було вже пізно: з кожною хвилиною потяг набирав швидкість, і вокзал невдовзі залишився позаду.
— Як бачите, попри всю нашу обережність, ми ледве його здихались, — мовив, усміхаючись, Холмс.
Він підвівся, скинув чорну сутану й капелюх, що складали його маскарад, і сховав їх у саквояж.
— Чи переглядали ви ранкові газети, Ватсоне?
— Ні.
— То ви ще не знаєте про пригоду на Бейкер-стрит?
— На Бейкер-стрит?
— Уночі вони підпалили наше помешкання. Великих збитків, щоправда, не завдали.
— О Боже! Холмсе, це вже стає нестерпним!
— Мабуть, вони загубили мій слід після того, як було заарештовано їхнього нападника. Інакше вони не могли б уявити собі, що я повернувся додому. Але потім, очевидно, взялися стежити за вами — це й привело Моріарті на вокзал Вікторія. Ви, бува, не зробили якоїсь помилки по дорозі на вокзал?
— Я виконав усі ваші вказівки.
— Ви знайшли карету на умовленому місці?
— Так, вона чекала на мене.
— А чи впізнали ви візника?
— Ні.
— То був мій брат Майкрофт. У такій справі краще не наймати чужої людини. А тепер нам треба подумати, як бути з Моріарті.
— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде одразу після того, як ми прибудемо, то мені здається, що він нізащо нас не наздожене.
— Любий мій Ватсоне, адже я казав вам, що до такої людини слід підходити з тією самою розумовою міркою, що й до мене. Невже ви гадаєте, що якби на його місці був я, така дрібниця могла б мене спантеличити? А якщо ні, то чому ви так погано думаєте про нього?
— Що ж він може зробити?
— Те саме, що зробив би я.
— Тоді що зробили б ви?
— Замовив би спеціальний потяг.
— Але ж він однаково спізниться.
— Аж ніяк. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди щонайменше чверть години треба чекати пароплав. Там він нас і наздожене.
— Виходить, ніби злочинці — ми, а не він.