Брілахові найгірше, ще гірше, ніж йому. Бріла-хові доводиться вічно рахувати, в нього поганий дядько, і Мартін став розпачливо молитися:
— Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще! Йому було соромно, що він так погано повівся
з Брілахом, не спитав його ні про що, коли ввійшов.
Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще!
Йому так тяжко. Мати його неморальна, але він з того нічого не має. У Берендта й Вельцкама матері неморальні, зате хоч дядьки добрі, такі самі, як батьки:
снідають яйцем, ідуть на роботу, приходять увечері, взувають капці, читають газету. А Брілах не має ніякої користі з того, що його мати неморальна. Ще мусить докладати. Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще. Бо йому надто тяжко. Все рахуй та рахуй, а Лео не доплачує за маргарин, за яйце, за хліб, і за обіди платить дешевше. Брілахові так гірко. Звісно, він має дбати про поважні справи, то чому ж йому не мати поважного обличчя?
Мартін хотів узяти ще скибку хліба, але враз йому стало соромно, що він його взагалі їв. Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще! Мартін згадав, скільки платить бабуся, коли.вони з нею ходять у ресторан Фовінкеля. Якось він бачив рахунок: 18 марок 70 пфенігів. Він узяв зі столу Брілахів аркуш. Праворуч там написано: "Зубний лікар — 900 марок", а ліворуч: "Допомога — 150? Страхова каса—100? Завдаток — ?? Решта — ???"
Весь аркуш був уздовж і впоперек списаний цифрами, цілі приклади на множення й ділення: "100: 500X40 (маргарин), хліб... оцет...", тоді знову незрозумілі кривулі, а далі виразно: "досі щотижня — 28 марок; відтепер — ??"
Він знову сів. Бабуся віддала кельнерові 18 марок 70 пфенігів. Затріщала чеком, вириваючи його з книжки. Мартінові стало боязко: гроші насувалися на нього, прибирали видимі форми — 28 марок на тиждень і 18 марок 70 пфенігів за вечерю.
Боже, зроби так, щоб Брілахові стало краще!
Унизу на подвір'я столярні заїхала машина, і Мартін зразу здогадався, що то Альберт. Ту ж мить він почув:
— Мартіне!
Пані Борусяк бралася нагору сходами. Вона таки ходила до крамниці по кефір панові Борусякові й по медові цукерки дітям.
Альберт знову гукнув з подвір'я:
— Мартіне!
Поклик був не голосний, а зляканий, майже благальний, і то було гірше, аніж коли б Альберт гукав голосно. "О не лиши нас, пресвята Маріє",— співала пані Борусяк, і її голос був як мед — добрий, теплий, солодкий.
Мартін підвівся, обережно підійшов до вікна й трохи відхилив його. Він аж злякався, побачивши Альбертове
8*
219
обличчя. Альберт був сірий, постарілий і дуже смутний. Біля нього стояв столяр. Мартін відчинив вікно навстіж.
— Мартіне! — знову гукнув Альберт.— Ходи ж бо, швидше!
Його обличчя змінилося, він усміхнувся,— почервонів, і Мартін крикнув йому:
— Іду! Зараз іду!
Крізь відчинене вікно він чув спів пані Борусяк: "Зелений краю мого дитинства", — і йому все здалося зеленим: зелений Альберт, зелений столяр, зелена машина, зелене подвір'я і зелене небо. "Зелений краю мого дитинства".
— Ходи ж, синку! — ще раз гукнув Альберт.
Мартін склав книжки в ранець, відчинив двері, замкнув їх знадвору й поклав ключа під хідничок. Літак знову повільно рухався від вікна до вікна, зник за обгорілою стіною, завернув над дзвіницею, тягнучи свій хвіст по зеленому небі, і Мартін знову прочитав: "Ч и готовий ти до всього?" А пані Борусяк співала далі: "Зелений краю мого дитинства".
Він, зітхаючи, спустився сходами, вийшов на подвір'я й почув, як столяр сказав:
— Сорому не має та свиня.
Дядько Альберт нічого не відповів. Його обличчя було сіре й стомлене, і Мартін відчув, що рука в нього гаряча.
— Ходімо,— сказав Альберт,— ми ще маємо цілу годину. Потім заберемо Генріха. Він поїде з нами?
— Мабуть, поїде.
Альберт подав столярові руку, і той кивнув їм, коли вони сідали в машину.
Не вмикаючи мотора, Альберт узяв Мартіна за руку.
Він мовчав, а Мартінові й досі було страшно. Не Альберта, а чогось іншого, він не розумів його. Альберт був не такий, як завжди.
XVI
Як тільки учень вийшов, пекар знову взяв її за руку. Він стояв навпроти неї, підсуваючи їй готові марципани, що їх вона поливала шоколадом. Коли вона сягнула по марципан, пекар узяв її руку, і вона не випручала її. Звичайно вона висмикувала руку й казала сміючись:
— Відчепися, нічого не вийде.
Але тепер вона затримала руку й злякалась наслідків тієї маленької поступки. Його бліде обличчя, з якого він устиг стерти борошно, потемніло. Дивний швидкий погляд, і враз сірі очі його засвітилися. Вона злякалась, хотіла відсмикнути руку, але пекар міцно тримав її. Вона ще ніколи не бачила, щоб людські очі загорялися так раптово. Його завжди тьмяні зіниці наче спалахнули зеленуватим вогнем, а обличчя набрало шоколадного відтінку. Вона вважала слово "пристрасть" смішним, але тепер збагнула, що це таке, проте збагнула надто пізно.
Чи справді вона така гарна? Всі чоловіки вважали її гарною, і вона знала, що не стратила ще вроди, хоч зуби й почали хитатись. Однак ще ні в кого з чоловіків не спалахували так раптово очі і ні в кого так зненацька не темніло обличчя. Пекар нахилився й став цілувати їй руку пересохлими губами, незграбно, по-хлоп'ячому, і щось мурмотів, чого вона не могла втямити: глухе, чарівливе, ритмічне казання з незрозумілих слів. ТІЛЬКИ одне слово з-поміж усіх вона розрізнила — "щасливий".
Боже мій, невже він справді щасливий, що може тримати її за руку? Палкі поцілунки пересохлими губами і важка тепла рука.
Його мурмотіння було ритмічне, як ті гімни, що він співав коханню, і вона подумала, що тепер уже не можна просити в нього завдатку. Тисяча двісті марок — і темне, мов шоколад, обличчя... Він виціловував їй руку, скільки міг дістати через стіл, потім випростався і сказав:
— Годі працювати, завтра неділя.
—" Ні, ні, — заперечила вона і, схопивши марципани, почала виписувати на них шоколадом візерунок — чудові віночки і зверху ковпачок.
— Чому? — спитав пекар, і вона здивувалася, що в його голосі вже не бриніла покора.— Ми можемо десь піти.
Очі йому сяяли, він раптом засміявся і сказав:
— Ох ти ж і...
— Ні, — мовила вона,— краще будемо працювати.
Вона не хотіла такого кохання, боялась його. Герт жодного разу не говорив із нею про кохання, навіть Ц чоловік, усміхнений єфрейтор, усміхнений унтер-офі. цер, усміхнений фельдфебель, що згорів десь між Запо* ріжжям і Дніпропетровськом, ніколи не говорив про ко* хання, хоч часом писав про нього, але то було не те. Писати можна все. Лео, мабуть, зовсім не знав такого слова, і їй здавалося, що так і має бути — кохання траплялось лише в кіно, в романах, про нього казали по радіо, співали в піснях. У кіно показували чоловіків, очі в яких раптом спалахували і обличчя мінилося з пристрасті — біліло або червоніло. Але їй усе те ні до чого.
— Ні, ні, — сказала вона,— давай працювати.
Він несміливо глянув на неї, знову взяв за руку, і вона не висмикнула її. І знову почалося те саме, наче ввімкнувся контакт: очі йому спалахнули, обличчя потемніло, він виціловував їй руку дедалі вище, аж до ліктя, і одноманітно мурмотів. Вона втямила тільки: "Рука... щасливий..."
Вона похитала головою і всміхнулася: наче в піснях або в кіно. Бліде, брезкле обличчя, поріділий чуб, пристрасть шоколадного кольору, зеленкувате щастя. І терпкий запах розтопленого шоколаду, що загусав, аби його можна було брати на пензель. Пекар випустив її руку, і якусь хвилину вони працювали мовчки.
Найбільше вона любила пласкі, з долоню завбільшки марципани, на яких було багато місця,— свіже, щойно спечене тісто піщаного кольору, що на ньому вона малювала квіти, дерева, тварин і риб. Кольори були яскраві, як на макаронній фабриці Бамбергера — жовті, такі чисті макарони, блакитні коробки і яскраво-червоні наліпки.
Захоплював також пекаря її хист винаходити чудові візерунки — на жовтому печиві з'являлися легенькі, круглі шоколадні кульки, віконця з завісками.
— О, ти справжня малярка!
Нагорі в будинку була порожня кімната відтоді, як утік пекарчук. Велика кімната з краном у сінях і з чистим гарним туалетом, допіру викладеним кахлями, а на даху квітничок і немає сусідів. Поблизу тече Рейн, видно димарі кораблів, чути пронизливі гудки, а далеко на обрії — щогли з різноколірними прапорцями.
Руки в пекаря тремтіли, коли він розрізав хрумкого к0ржа на ромбики піщаного кольору, що їх вона мала прикрашати шоколадом, а тоді намазувати кремом і складати один до одного. Вона малювала на них маленькі будиночки з віконцями, огорожею і димарем, з якого куриться дим.
— Ох, як гарно! — вигукував він, і очі йому сяяли. На вікні — легенькі завіски, за вікном — дугасті
антени, телефонні дроти, горобці, хмаринки, літак.
— О, ти справжня малярка!
За кімнату вона платитиме небагато, а може й зовсім нічого не платитиме, крім того, там є ще й комірчина з різним мотлохом: коробками з-під печива, рекламними фігурками з картону — блакитним хлопчиком, що гризе сухарик, і сріблястим котом, що п'є какао; подертими мішками з-під борошна і бляшаними скриньками з-під цукерок. Може, її спорожнять для хлопця? У комірчині є віконечко — вона вже уявляла собі гарненьку завіску на вікні,— а з нього краєвид на парк і на Рейн.
Знову над її рукою пекар замурмотів, захлипав зі щастя. Але він любить дітей, хоче їх, радий би весь квітник нагорі заселити блідою покірною малечею з важкими, білими, кволими руками, як у нього. Та з неї досить. Генріх через три роки став би учнем у пекарні. Вона мов бачила, як він приходить з "роботи", геть запорошений борошном, і як уранці розвозить з кошиком хліб, ставить підсмажені свіжі булочки в паперових торбинках біля дверей вілл або відлічує їх у мішечки, що висять коло хвірток.
Пекар брав нарізані ромбики, розкладав на чистий папір, поливав жовтим вершковим кремом, а зверху обережно накривав помальованими половинками і готові вже марципани розглядав на світло.
— У тобі змарнувався правдивий малярський хист! Нові зуби: тринадцять білих, як сніг, нових зубів,
що вже не хитатимуться.
— Моя дружина,—сказав він тихо,—не заперечує, Щоб я тобі дав кімнату — я вже розмовляв з нею.
— А діти? — спитала вона.
— Вона не дуже любить дітей, але звикне.
Амазонка з холодною усмішкою, у рудій вельветовій куртці, що крокувала, співаючи пісню про малого хороброго барабанщика, погодилася з дуже простих міркувань.