648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.
649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,
650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,
651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.
652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє
653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.
654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули
655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі.
656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: "Гей же! —
657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!
658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!
659] Візьме твоя! Не зівай!" І не знати, чи син Мегарея
660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.
661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,
662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.
663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,
664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна
665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.
666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,
667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.
668] Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.
669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати
670] Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.
671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину
673] Тут він до мене: "Тепер посприяй мені, щедра богине!"
674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,
675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.
676] Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї
677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;
678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.
679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-
681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан
682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —
683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.
684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством
685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.
686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,
687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши
688] Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.
689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини
690] Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.
691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,
692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]
693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали
694] Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.
695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.
696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати
697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.
698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-
699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,
700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди
701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.
702] Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.
703] Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,
704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.
705] їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,
706] Щоб нападати,— грудьми, а не спиною, щоб утікати;
707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!"
708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих
709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.
710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,
711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,
712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.
713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани
714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,
715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину
716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.
717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру
718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —
719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула
720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:
721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.
722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся
723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.
724] Долю жорстоку кляне. "Над усім же, ненависна,— каже,-
725] Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний
726] Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,
727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.
728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,
729] Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу
730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра
731] Не перевтілила я?" Те сказавши, нектаром богиня
732] Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи
733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають
734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —
735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.
736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить
737] Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:
738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.
739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.
КНИГА ОДИНАДЦЯТА
1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою
2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,
3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом
4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини
5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.
6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-
7] "Ось він,— гукнула,— той муж, який нехтує нами!" — й метнула
8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.
9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.
10] Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя
11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.
12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний
13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає
14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.
15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний
16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,
17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок
18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось
19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.
20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея
21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних
22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.
23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.
24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі
25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,
26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці
27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки
28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.
29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;
30] В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:
31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.
32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні
33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]
34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили
35] Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,
36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.
37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади
38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.
39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно
40] Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.
41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно
42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались
43] Звірі — Юпітере-батьку! — душа вилітає в повітря.
44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;
45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало
46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,
47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,
48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі
49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.
50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру
51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-
52] Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,
53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.
54] Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,
55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.
56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:
57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.
58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —
59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща
60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.
61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,
62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,
63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.
64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,
65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,
66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.
67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.
68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,
69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,
70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.
71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,
72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.
73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,
74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,
75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,
76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,
77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй
78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.
79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,
80] Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. [190]
81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,
82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,
83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки
84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.
85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,
86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,
87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним
88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.
89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.
90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,
91] В руки фракійським селянам попався.