Віддати все — це її право. Я... я також мушу віддати все. Нащо мені вивітрюватись і ждати... гнити в болоті... розпорошуватись, замість того щоб колись... заразом проявити... все людське? Краще вже... краще в одну хвилю найвищого злету... незважаючи ні на що... Бо я вірю, що це добре — віддавати все до кінця. Буде це добро чи зло. Все в мені зрослось: і добре, і зле, і найвище. Хто живе, той творить і добро і зло, розпорошуючись. І я так жив. І тепер... повинен здійснити найвище. В цьому спокута людини. В тому, що я зробив, ще нема отого найвищого, воно сидить у мені... як у камені... І я мушу розірватись... силою... як розривається снаряд... І я не питатиму, що при цьому зруйную. Аби лиш... мені віддати те найвище...
і Він боровся зі словами, намагався висловити невисловне; з кожним словом губив його, морщив лоба і вдивлявся в обличчя слухачів, чи не сприйняли вони сенсу того, що йому не пощастило висловити. Він побачив палку симпатію в чистих очах сухотника і зосереджене зусилля в зачудованих синіх очицях вусатого велетня там, позаду; зморщений чоловічок пив його слова з безмежною відданістю правовірного, а красуня дівчина сприймала їх напівлежачи, з любовним трепетом, що пробігав по її тілу. Зате всі інші дивились на нього недовірливо, запитливо або дедалі байдужіше. "Навіщо я, власне, говорю все це?" — думав Прокоп.
— Я пережив, — провадив він, наче помацки і вже роздратовано, — пережив стільки... скільки людина взагалі може пережити. Навіщо я вам це кажу? Бо цього мало для мене; бо я й досі не покутував, у моїх стражданнях не було найвищого. Це найвище приховане в людині, як сила в матерії. Матерію треба зруйнувати, щоб вона віддала свою силу. І людина мусить звільнитись від пут, зруйнуватись, розтрощитись, щоб віддати свій найвищий вогонь. Ах, це було б... це було б уже занадто, коли б і тоді вона побачила... що не досягла... що... що...
Він затнувся, спохмурнів, кинув баночку з кракатитом на кафедру і сів.
XLІХ
Якийсь час усі ніяково мовчали.
— І це все? — озвався з середини залу глузливий голос.
— Все, — буркнув з нехіттю Прокоп.
— Ні, не все, — сказав Демон, підводячись. — Камарад Кракатит гадав, що делегати щиро прагнутимуть зрозуміти...
— Ого! — вигукнув хтось серед залу.
— А так делегатові Мезієрському доведеться потерпіти, поки я кінчу. Камарад Кракатит образно сказав нам, що треба... — І знову Демонів голос заскрипів по-пташиному, — що треба розпочати революцію без огляду на теорію етапів, революцію руйнівну, мов вибух, у якій людство виявить усе найвище і найкраще, що в ньому є. Людина мусить розбитись, щоб віддати все. Суспільство теж мусить розбитись, щоб знайти в собі найвище добро. Ви тут цілі роки сперечаєтесь про найвище добро людства. Камарад Кракатит нас учить, що досить привести людство до вибуху, і воно злетить куди вище, ніж це накреслюють ваші нескінченні дебати. І не треба оглядатись на те, що при цьому розіб'ється. Я запевняю, що камарад Кракатит має рацію.
— Так, так! — здійнявся крик і залунали оплески. — Кракатит, Кракатит!
— Тихо! — перекричав усіх Демон. — І його слова мають тим більшу вагу, що спираються на реальну можливість здійснити вибух. Камарад Кракатит — людина діла. Він прийшов закликати вас до безпосередніх дій. І я вам кажу, ці дії будуть страшніші, ніж хто наважувався мріяти. Це може вибухнути сьогодні, завтра, через тиждень...
Його слова потонули в неймовірному гаморі. Хвиля людей, що схопилися з лав, покотилася до підвищення. Обіймали Прокопа, ловили за руки й кричали: "Кракатит! Кракатит!" Красуня дівчина шалено пробивалась до Прокопа крізь людський тлум; витиснута вперед, вона припала до нього грудьми. Прокоп хотів її відштовхнути, але дівчина обвила його руками і щось жагуче шепотіла чужою мовою. Тим часом з краю підвищення якийсь чоловік в окулярах доводив порожнім лавам, що теоретично неможливо робити соціологічні висновки з явищ неорганічної природи.
— Кракатит! Кракатит! — ревів натовп; ніхто не сидів на місці.
Мазо калатав дзвоником як скажений. Раптом на кафедру вискочив чорнявий юнак і, розмахуючи баночкою кракатиту над головами всіх, закричав:
— Тихо! На місця, бо кину оце вам під ноги!
Раптом настала тиша. Клубок людей скотився з підвищення. Лишився тільки Мазо з дзвоником у руках, розгублений і безпорадний, Демон, що прихилився до дошки, та Прокоп, на якому й досі висіла та темноволоса менада.
— Россо! — озвалися голоси. — Геть його! Геть Россо!
Юнак на кафедрі дико поводив очима.
— І не ворухніться! Мезієрський хоче в мене стріляти! Кину! — і замахнувся баночкою.
Натовп відступив, загарчавши, мов дикий звір. Два, три чоловіки підняли руки, інші наслідували їх... На хвилю запала прикра мовчанка.
— Злазь! — крикнув старий Мазо. — Хто тобі дав слово?
— Кину! — погрожував Россо, напружений, мов лук.
— Це проти правил! — скипів Мазо. — Я протестую і... складаю з себе обов'язки голови. — Він шпурнув дзвінок на підлогу і зійшов з підвищення.
— Браво, Мазо! — озвався іронічний голос. — Оце то допоміг!
— Тихо! — закричав Россо, відкидаючи з лоба волосся. — Я маю слово. Камарад Кракатит сказав: "Прийде твоя мить — і ти вибухнеш; приготуйся до своєї миті". Ну що ж, я взяв його слова до серця.
— Це не так було сказано!
— Хай живе Кракатит!
Хтось почав свистіти.
Демон ухопив Прокопа за лікоть і потяг його до якихось дверей за дошкою.
— Можете свистіти! — глузливо крикнув Россо. — Ніхто з вас не свистів, коли виступав чужий добродій і... "готувався до своєї миті". Чом не спробувати цього комусь іншому?
— Це правда, — почувся спокійний голос.
Красуня дівчина стала перед Прокопом, щоб захистити його своїм тілом. Він хотів відштовхнути її.
— Це неправда! — кричала вона, блискаючи очима. — Він... він...
— Ану, тихо, — мовив Демон.
— Наказувати будь-хто зуміє, — холодно сказав Россо. — Поки в мене оце в руці, наказую я. Для мене однаково, чи загину я, чи ні. Але зараз ніхто не вийде звідси. Галеассо, стій на дверях! Так, а тепер поговоримо.
— Еге ж, тепер поговоримо, — гостро озвався Демон.
Россо блискавично обернувся до нього; в цю мить рвонувся блакитноокий велетень, схиливши голову, рвонувся вперед, і Россо не вгледів, як він схопив його за ноги й смикнув. Россо полетів з кафедри сторч головою. В жахливій тиші бухнувся він лобом об підлогу, а з підвищення скотилась під лави накривка порцелянової баночки.
Прокоп кинувся до нерухомого тіла. На грудях Россо, на обличчі, у калюжах крові був розсипаний білий порошок кракатиту. Демон затримав Прокопа, а там уже знявся галас, і кілька чоловік бігли до підвищення.
— Не наступіть на кракатит, вибухне! — крикнув чийсь надтріснутий голос, але присутні кинулись уже на підлогу і почали збирати білий порошок у коробочки від сірників, бились, качались долі, зчепившись у клубок.
— Замкніть двері! — гаркнув хтось.
Світло погасло. В цю хвилину Демон відчинив двері за дошкою і потяг Прокопа в темряву.
Демон присвітив електричним ліхтариком. Вони опинились у коморі без вікон, де були навалені купою столи, пивні барила і якесь лахміття. Він швидко тяг Прокопа далі. Пройшли чорною смердючою норою коридора, спустились чорними вузькими сходами вниз. На сходах їх наздогнала розпатлана дівчина.
— Яз вами, — шепнула вона, вхопившись за Прокопову руку.
Демон вибіг надвір, махаючи поперед себе кружальцем світла; була непроглядна темрява. Він відчинив хвіртку і вискочив на шосе; поки Прокоп добіг до машини, намагаючись вивільнитись від дівчини, загув мотор, і Демон сів за кермо.
— Швидше!
Прокоп кинувся в авто, а за ним і дівчина; машина шарпнулась і полетіла в темряву.
Дув пронизливий вітер. Дівчина тремтіла в тонкій сукні, і Прокоп загорнув її в хутро, а сам відсунувся в протилежний куток. Машина мчала поганою ґрунтовою дорогою, шарпалася з боку на бік, то заглухала, то знову гуркотіла, набираючи швидкість.
Прокоп мерз і відсувався, коли його кидало на скоцюрблену дівчину. Вона хилилась до нього.
— Тобі холодно? — шепотіла вона, розгортаючи хутро й тягнучи його до себе. — Зігрійся! — нишком запрошувала його з лоскотним усміхом і горнулась до нього всім тілом.
Вона була гаряча, м'яка, ніби гола; її розпатлане волосся мало гіркий і дикий запах, дратувало його і сліпило йому очі. Дівчина промовляла до нього зблизенька чужою мовою, повторюючи одне й те саме все тихше й ніжніше, взявши кінчик його вуха між свої делікатні, тремтячі зуби; і раптом упала йому на груди й уп'ялась в його вуста розпусним, досвідченим, вологим поцілунком. Він брутально відштовхнув її. Вона сахнулась, вражена, відсунулась і рухом плеча скинула з себе хутро. Віяв крижаний вітер, Прокоп підняв хутро і обгорнув її знову. Вона сильно здригнулась і знов скинула хутро на дно машини.
— Як хочете, — буркнув Прокоп і відвернувся.
Машина виїхала знову на битий шлях і помчала, аж свистіло у вухах. Видно було тільки спину Демона в волохатій шубі.
Прокоп захлинався від холодного зустрічного вітру. Він оглянувся на дівчину. Та закрутила волосся навколо шиї і тремтіла від холоду в своїй легкій сукні. Йому стало жаль її. Він підняв хутро і накинув їй на плечі. Вона норовливо відштовхнула його руку, та він обгорнув її всю з головою, мов пакунок, і стиснув руками:
— Не ворушися!
— Що, вже знову казиться? — спокійно кинув Демов від керма. — Ну то ви її...
Прокоп удав, ніби не чув його цинічних слів; але загорнутий клунок у його руках тихенько захихотів.
— Це славна дівчина, — промовив байдуже Демон. — Твій батько був письменник, так?
Вона кивнула, і Демон назвав Прокопові ім'я таке знамените, таке священне, чисте, що Прокоп здригнувся і мимохіть випустив її із своїх цупких обіймів. Вона крутнулась і скочила йому на коліна; з-під хутра висунулись прекрасні грішні ноги і по-дитячому загойдались у повітрі. Він натяг на неї хутро, щоб не змерзла; вона, видно, сприйняла це за гру і, тихо сміючись, метляла далі ногами. Він обійняв її якнайнижче, щоб перешкодити їй у цьому, та враз з-під хутра вислизнула повна дівоча рука і стала гладити його по обличчю в дивній любовній грі, куйовдила йому волосся, лоскотала шию, намагалась розкрити пальцями його зімкнуті губи. Він дав їй волю. Дівчина торкнулась рукою його лоба і, відчувши суворі зморшки, сіпнулась, ніби ошпарена; тепер це вже — немов боязка дитяча ручка, яка не знає, що їй дозволено, а чого ні.