І гака кругом пообтирав.
— Ота-ак, — бурмотів тесть. — Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!
Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.
Весь трепет жизни, всех веков и рас,
Живёт в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.
Стіхи. Закрив, другу погортав.
Кому назначен тёмный жребий,
Над тем не властен хоровод.
Он, как звезда, утонет в небе,
И новая звезда взойдёт.
Теж стіхи. Господи! Святий Боже. Скільки ще всього не читано! Третю одкрив:
Каким ты хочешь быть Востоком:
Востоком Ксеркса иль Христа?
Четверту:
Всё ли спокойно в народе?
— Нет. Император убит.
Кто-то о новой свободе
На площадях говорит.
Шось вони всі про одне. То, мабуть, тиран собі добірочку готував. Одкрив п'яту, з якої патрет об Федіра Кузьмича, слава йому, зіпсували:
На всех стихиях человек —
Тиран, предатель, или узник.
Тесть вирвав Бенедиктові книгу з рук і кинув.
— Чорт-зна чим займаєшся! Зараз про государство треба думати!
— А-а, про государство?.. А нашо?
— Як це нашо! Ми з тобою государствений переворот зробили, а ти: нашо. Порядок треба наводить.
Бенедикт оглянув палату: та й справді, все шкереберть, тубарети догори дном, столи поздвигали, кругом книги як попало валяються, з полиць попадали, поки вони за Найбільшим Мурзою, довгої йому жизні, ганялися. Пилюка осідає.
— Так чого ж? Прислать холопів, — вони й поприбирають.
— От який ти тільки дурноголовий! Треба духовного, духовного порядку! А ти про земне думаєш! Указ треба писать. Коли государствений переворот роблять, завжди указ пишуть. Ану, пошукай мені бересту чистеньку. Десь тут повинна буть.
Бенедикт пошукав на столі, посовав книги. Оцей сувій майже чистенький. Мабуть, Федір Кузьмич, слава йому, тільки почав писати.
Указ
Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Туто в мене свободна хвилинка випала, а то цілий день без продиху.
* Оце ж іще шо надумав для народного бла...
А далі тільки риска і клякса: отут ми його, мабуть, і сполохали.
— Є?. Ану, шо там?.. Оце все позакреслюй. Пиши, у тебе почерк гарний: Указ Перший.
Указ Перший.
1. Начальник теперечки буду я.
2. Званіє моє буде Генеральний Санітар.
3. Житиму в Червоному Теремі з подвоєною охороною.
4. На сто аршин не підходь, хто підійде — одразу гаком без розмов.
Кудеяров
Поскриптум:
Місто буде надалі та на віки вічні називатися Кудеяр-Кудеяричськ. Гарненько шоб напам'ять вивчили.
Кудеяров
Бенедикт записав.
— Так. Ану, покаж. "Кудеяров" треба більше, з закавикою. Закресли. Перепиши давай, та прізвище шоб великими буквами, десь може з ніготь. Після "в" хвости понамальовуй, отако — вправо-вліво, наче петлею. О-о, отак.
Тесть подихав на бересту, шоб підсохла; помилувався.
— Так. Чого б його іще?.. Пиши: Указ Другий.
— Кудеяр Кудеяричу! Ви укажіть, шоб празників побільше.
— От який тільки в тебе підхід негосударствений! — розсердився тесть. — Указ підписаний? Підписаний! Законну силу має? Має! Тож і звертайся тепер до мене: пане Генеральний Санітар. Як положено звертайся. А то дозволяєш собі чортзна-шо.
— А добавка? Примовка, тобто?
— А, добавка... Добавка... А може, так: "життя, здоров'я, сила". Генеральний Санітар, життя, здоров'я, сила. Допиши там. Так... Тобі теж нада буде... Хочеш, — будеш Зам-по-обороні?
— Я хочу Генеральним Замом-по-обороні.
— Шо, вже й підсиджувать?! — закричав тесть. — Підсиджувать, га?!
— Та при чому тут? От завжди ви, як я не знаю хто! Нічого не підсиджувать, воно ж красиво: Генеральний!
— Та ще б не красиво! Тільки двом одразу не можна! Генеральний завжди тільки один! А ти, коли хоч, — будеш Зам-по-обороні та морських ділах.
— По морських та окіянських.
— Та по яких хоч. Пішли далі. Указ Другий.
— Празників, празників побільше.
— От і знов негосударствений підхід! Насамперед ідуть гражданські свободи, а потім вже й празники.
— А чо' це так? Яка різниця?
— А того! Бо так завжди революцію роблять: насамперед тирана скидають, потім, хто тепер начальник, рішають, а тоді вже й гражданські свободи.
Сіли писати, шарудіти берестою. За вікном стало розвиднятися. За дверима почулося якесь шарудіння, якісь переговори пошепки, метушня. Хтось постукав.
— Та хто там преться? Шо нада?!
Ввалився холоп, уклонився.
— Там, теє... делегація представителів, кажуть: ну шо там?
— Яких іще представителів?
— Яких представителів? — гукнув холоп, обернувшись у сіни.
— Народних! — глухо крикнули з сіней. Наче й Лев Львович гукнув. Не встигли тирана скинуть, а вже й ходоки надоїдають. Вже й дізналися. От уже народ! Ніякого тобі спокою!
— Народних, кажуть.
— Передай там: революція пройшла успішно, тіран нізложений, працюємо над указом про гражданські свободи, тож не заважать і по хатах розійтися.
— Дивіться ж, за ксєракси не забудьте! — гукнули з сіней.
— Він ще буде мене вчить! Хто визволитель? Я! Ану, жени його у шию, — розсердився тесть. — Двері закрий і нікого не пускай. Ми тут, понімаєш, судьбоносні документи складаємо, а він під руку лізе. Давай, Зам. Пиши: Указ Другий.
— Написав.
— Так... Свободи... Десь у мене туто записано... у пам'ятці... шось не розберу. В тебе очі молоді, ану, прочитай.
— Та-а-а... тут таке понакалякано... Хто це так писав?
— Хто-хто, я й писав. Із книги списував. Консультірувався, шоб усе по науці. Читай давай.
— Е-е-е... свобода слєва... чи то снова... не розберу...
— Пропусти, далі давай.
— Свобода... сабраній, чи шо?
— Покаж. Та наче й так... та да, так і є. Це коли зберуться, шоб свободно було. А то наб'ється дюжина в одну горницю, понакурюють, а потім голова болить і робітники з них погані. Пиши: більше трьох не збиратися.
— А на празник?
— Все одно.
— А як у хаті шестеро? Семеро?
Тесть плюнув.
— Та шо ти мені тут діалєхтику розводиш? Якшо й справді так, то хай тоді заяву подають, мито сплатять, дозвіл одержать. Пиши давай!
Бенедикт написав: "більше трьох, Боже збав, не збиратися".
— Якби ще свободу печаті.
— А шо воно таке?
— Та то шоб книги старопечатні читали.
Тесть подумав.
— А-а, чорти їх забирай. Тепер уже все одно. Можна. Хай читають.
Бенедикт записав: "старопечатні книги читати дозволяєцця". Трошки подумав і дописав: "та знай міру". Так і Федір Кузьмич, слава йому, весь час наказував. Іще подумав. Та ні-і-і, шо ж це получаєцця: бери хто хоч, читай шо хоч? Коли хоч зі схованки витягай, на столі розгортай, а на столі, може, чимось наляпано, чи насмічено? Якшо вже книги читати заборонено, то кожен свою береже, у чисту ганчірочку завертає, боїться на неї й дихнуть. А якшо читати дозволено, то, мабуть, і палітурки перегинатимуть, а то й сторінки вириватимуть! Ще, чого доброго, і кидатися книгами надумають. Ні! Не можна людям довірять. Та чого вже там: повилучати, та й усе. Прочесать усе містечко, слобода за слободою, хатка за хаткою, всіх поперетрусити, книги повилучати, та й на сім засувів замкнути. Зась!
Раптом пойняв: ти ба, государствений підхід розумію!!! Сам, без указу, — розумію!!! Гур-рра! От шо значить у Червоному Теремі сидіти! Бенедикт випростався, розсміявся, висолопив кінчик язика і акуратненько перед "дозволяється" дописав "не".
— Так... Свобода вєраіспа-... іспа-... спавіданія.
Тесть позіхнув.
— Шось воно мені вже й набридло. Харош уже тих свобод.
— Та тут іще трошки.
— Буде з них. Хай губу не розкатують. До оборони переходимо. Пиши: Указ Третій.
Морочилися з обороною аж до полудня. Теща посилала запитати, коли ж уже вони додому будуть: обід же вихолоняє. Звеліли прямо до Червоного Терему блинів та пиріжків привезти, діжку квасу, свічок. Бенедикт, як Зам-по-Обороні та по Морських та Окіянських Ділах, аж прямо захопився: ой, як інтересно. Вирішили поставити кругом містечка огорожу в три ряди, шоб од чеченців оборонятись легше було. Зверху на огорожі, на двадцяти чотирьох кутах, будки вистроїти, і там, у тих будках, дозорних поставити, шоб і день і ніч на всі боки поглядали, пильнували. І тесові ворота на чотири сторони. Якшо вже комусь на поле треба — ріпу садити, снопи в'язати, абошо, — то одержати у конторі пропуск. Вранці по пропуску вийдеш, ввечері — назад. Холопи у тому пропуску дірку зроблять, або, як тесть виразився, проконпостірують та йменнячко твоє напишуть: пропущений такий-то, десятину здав. А ще, — промайнуло в Бенедикта, — ця огорожа проти кисі добряча оборона. Високу-височеньку побудувать, от і не прошмигне. А всередині огорожі гуляй де хоч і свободой насолоджуйся. Покой і воля. І пушкін теж таке сочинив.
Ой! А ще ж треба пушкіна од народу оборонити, шоб білизну на нього не вішали. Кам'яні ланцюги видовбати та з чотирьох боків кругом нього на стовпах порозвішувати. Зверху, над головою — козирок, шоб птиці-блядуниці не паскудили. І холопів по кутках поставити, дозор нічний та дозор днівний, окремо. А ще дописать у дорожні повинності: прополка народної тропи. Взимку шоб тропу розчищали, а влітку можна й квітами — дзвіночками чи шо, обсадить. Кропчик заборонить на государственому рівні, шоб і духу його не було.
Ще посидів, подумав, розсердився: пушкін — то ж наше всьо! А Бенедикт тим більше, бо Зам по Морських та Окіянських. Тре' буде отак зробить: човен великий видовбать, та з палицями, та з перехрестями, на зразок корабля. На річці поставить. І пушкіна наверх, на саму верхотуру. І книгу в руки дать. Шоб вищий був александрійського стовпа, тобто, з походом.
Нехай там і стоїть, міцно та надійно, ногами в ланцюгах, головою в хмарах, личком на південь, до безкрайніх степів, до дальніх синіх морів.
— Пушкіна мого люблю аж до нестями, — зітхнув Бенедикт.
— Більш за мене? — спохмурнів тесть. — Ти, теє, дивись мені! Пиши: Указ Двадцять Восьмий. "Про заходи протипожежної безпеки".
ФІТА
— Тато жаліються, шо ти за обідом од їх подалі сідаєш. Обіжаєш тата...
— Тхне од його, тож і сідаю.
— Тхне! Ти ба! Чим же воно тобі тхне!
— Покійником тхне.
— А чим іще. Чи може, йому тульпаном пахнуть?
— А мені гидко.
— То й шо? Це ж по роботі!
— А я не хочу. Хай не тхне.
— Та прям, який ніжний.
Бенедикт відповідав неуважно, звично, не піднімаючи очей, — він сидів за просторим столом, у світлій палаті Червоного Терему.