— Не дивуюся.
З коридору почулися важкі кроки, брязкіт металу. Льох заповнився чотирма стражниками. Заскрипів ключ, безневинний стариган, мов рись, відскочив від ґратів і сховався між кримінальними злочинцями.
— Так швидко? — здивовано, упівголоса запитав ельф. — Я думав, що для зведення ешафоту треба більше часу...
Один стражник, лисий, як коліно, чолов'яга зі щетиною на пиці, мов у дикого кабана, показав на відьми́на.
— Той, — кинув коротко.
Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли і притиснули до стіни. Злодії втиснулися у свій куток, довгоносий дідуган закопався в солому. Хіреадан хотів скочити на рівні ноги, але впав на долівку, сахаючись від вістря приставленої до грудей шаблюки.
Лисий стражник став перед відьми́ном, підкасав рукави і помасував кулак.
— Пан райця Лавроноско, — мовив, — наказав запитати, чи добре тобі в нашому льоху. Може, чогось тобі бракує? Може, холод дошкуляє? Га?
Геральт не вважав за доречне відповідати. Копнути лисого теж не міг, бо стражники, котрі його тримали, наступили йому на ноги важкими чоботиськами.
Лисий коротко замахнувся і врізав Геральтові у шлунок. М'язи, що їх відьми́н напружив. щоби захиститися, його не врятували. Геральт, з зусиллям ловлячи повітря, якийсь час оглядав пряжку власного пояса, поки стражники не підняли його знову.
— Нічого тобі не треба? — продовжував лисий, випускаючи сморід цибулі і нечищених зубів. — Пан райця радітиме, що не скаржишся.
Наступний удар, у те саме місце. Відьми́н захлинувся і виблював би, але не мав чим. Лисий повернувся боком — хотів змінити руку.
Геп! Геральт знову глянув на пряжку свого пояса. Хоч це здавалося дивним, але вище від неї не було дірки, крізь яку проглядала би стіна.
— Ну як? — лисий ступив назад, явно для того, щоби сильніше замахнутися. — Не маєш ніяких побажань? Казав пан Лавроноско спитати, чи не маєш якихось. Але що ж то ти не кажеш нічого? Язика тобі вузлом зав'язало? То я зараз розв'яжу!
Геп!
Геральт і цього разу не зомлів. А треба було, бо внутрішні органи були для нього певною мірою важливі. Щоб зомліти, слід було змусити лисого, щоби той...
Стражник сплюнув, вищирив зуби, знову помасував кулак.
— То як? Ніяких побажань?
— Одне... — простогнав відьми́н, ледве підводячи голову. — Щоб ти, сучий сину, луснув.
Лисий скреготнув зубами, ступив назад і замахнувся, на цей раз, як і планував Геральт, збираючись ударити в голову. Але удару не було. Стражник раптово заґелґотав, мов індик, почервонів, схопився обома руками за живіт, завив, заревів від болю...
І луснув.
VII
— І що мені з вами робити?
Потемніле небо за вікном розтяла сліпуча стрічка блискавки, незадовго після цього почувся різкий, тривалий гуркіт грому. Злива посилювалася, грозова хмара плила над Ринде.
Геральт і Хіреадан, що сиділи на лаві під великим гобеленом із зображенням пророка Лободи, що пас овець, мовчали, скромно опустивши голови. Бургомістр Невіль міряв кроками кімнату, гнівно пирхаючи і сопучи.
— Ви чортові засрані чаклуни! — раптово верескнув градоправитель, зупиняючись. — Завзялися на моє місто, чи як? Нема інших міст на світі, чи що?
Ельф і відьми́н мовчали.
— Аби щось таке... — похлинувся бургомістр. — Аби ключника... Як помідор! На клоччя! На криваве місиво! Це не по-людськи!
— Не по-людськи і не по-божому, — повторив присутній в урядовому приміщенні ратуші священик Крепп. — Так не по-людськи, що й дурень зрозумів би, хто за цим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми обоє знаємо, а оцьому, який видає себе за відьми́на, не вистачило б Сили так учинити з ключником. Це все робота тої Єнніфер, тої богами проклятої відьми!
За вікном, ніби на підтвердження слів священика, гуркнув грім.
— Це вона, ніхто інший, — продовжував Крепп. — Це безсумнівно. Хто ж, як не Єнніфер, захотів би помститися панові райці Лавроноскові?
— Хе-хе-хе, — раптом зареготав бургомістр. — Це якраз найменше мене обурює. Лавроноско підсиджував мене, на мою посаду важив. А тепер його вже ніхто не слухатиме. Тільки-но пригадають, як дістав по дупі...
— Бракувало лише почати аплодувати цьому злочинові, пане Невілю, — скривився Крепп. — Нагадую, що якби я не піддав відьми́на екзорцизмові, він підняв би руку на мене і гідність храму...
— Бо, ніде правди діти, кепсько про неї мовив пан у своїх проповідях, Креппе. Навіть Беррон на пана скаржився. Але що правда, то правда. Чули, драбуги? — бургомістр знову обернувся до Геральта й Хіреадана. — Ніщо вас не виправдовує! Таких скандалів не бажаю тут терпіти! Вже, в цю ж хвилину кажіть мені тут усе, все кажіть, що маєте на свій захист, бо як ні, то присягаюся всіма святинями, затанцюю з вами так. що до скону не забудете! Казати мені все, швидко, як на сповіді!
Хіреадан тяжко зітхнув і поглянув на відьми́на значуще та благально. Геральт теж зітхнув, відкашлявся.
І розповів усе. Ну, майже все.
— То он воно як, — мовив священик після хвилинного мовчання. — Гарна історія. Геній, що його випустили з ув'язнення. І чародійка, що завзялася на нього. Непогана комбінація. Це все може погано скінчитися. Дуже погано.
— Що таке геній? — запитав Невіль. — І чого хоче та Єнніфер?
— Чародії, — пояснив Крепп, — черпають свою Силу із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, що їх частіше називають стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожна з цих стихій має свій власний вимір, чаклунською говіркою — Рівень. Існує Рівень Води, Рівень Вогню і так далі. Ці виміри, для нас недоступні, населяють істоти, що називаються геніями...
— Називаються в легендах, — перебив відьми́н. — Бо, наскільки я знаю...
— Не перебивай, — обірвав його Крепп. — Те, що знаєш ти небагато, було зрозуміло вже під час твоєї розповіді, відьми́не. Тож зараз замовкни і послухай мудріших від тебе. Повертаючись до геніїв — є їх чотири різновиди, бо Рівнів також чотири. Існують д'їнні, повітряні істоти, мариди, пов'язані зі стихією води, іфрити, що є геніями Вогню, та д'ао — генії Землі...
— Ти задалеко забіг, Креппе, — втрутився Невіль. — Тут не храмова школа, не вчи нас. Кажи коротко — чого Єнніфер хоче від того генія?
— Такий геній, бургомістре — живе сховище магічної енергії. Якщо чарівник, спроможний будь-якої хвилини прикликати генія, то може спрямовувати цю енергію на закляття. Не мусить у поті чола витягати Силу з Природи, це за нього робить геній. Тоді сила такого чародія стає величезною,а він сам — майже всемогутнім...
— Щось я не чув про чародіїв, які можуть усе, — скривився Невіль. — Якраз навпаки, сила більшості з них значно перебільшена. Того не можуть, іншого теж ні...
— Чародій Стамельфорд, — перебив священик, знову приймаючи тон, позу і міну академічного лектора, — колись пересунув гору, бо вона затуляла йому краєвид з вежі. Ніхто ні до нього, ні після, не зміг учинити чогось подібного. Бо Стамельфорд, як відомо з чуток, мав за слугу д'ао, генія Землі. Існують письмові згадки про діяння інших магів такого самого масштабу. Величезні хвилі та катастрофічні дощі, безумовно, справа рук маридів. Вогняні стовпи, пожежі та вибухи, робота вогненних іфритів...
— Смерчі, буревії, польоти над землею, — пробурмотів Геральт. — Джофрей Монк.
— Саме так. Бачу, щось ти та й знаєш, — Крепп поглянув на нього доброзичливіше. — Кажуть, що старий Монк знайшов спосіб примусити служити собі д'їнні, генія Повітря. Ходили чутки. що не одного. Тримав їх нібито у пляшках і використовував у разі потреби, по три бажання від кожного генія. Бо геній. панове, виконує лише три бажання, а потім робиться вільний і тікає у свій вимір.
— Там, над річкою, нічого він не виконував, — упевнено мовив Геральт. — Відразу кинувся Горицвітові до горла.
— Генії, — задер носа Крепп, — істоти злостиві та підступні. Не люблять, коли їх хтось замикає в пляшці й наказує переставляти гори. Роблять усе, щоб не дати висловити бажання, а виконують їх так, що спосіб важко зрозуміти і передбачити. Іноді дослівно — тож треба слідкувати, що кажеш. Для того ж, аби ув'язнити генія, треба мати залізну волю, сталеві нерви, велику Силу і чималу майстерність. З того, що ти розповів. відьми́не, я бачу, що твоя майстерність була замала.
— Замала, щоби лайдака ув'язнити, — погодився Геральт. — Але я прогнав його, драла давав такого, що аж повітря свистіло. А це теж неабищиця. Єнніфер, правда, висміяла мій екзорцизм...
— Який то був екзорцизм? Повторіть, прошу пана.
Відьми́н повторив, слово у слово.
— Що?!? — священик спочатку збілів, потім почервонів, а на кінець посинів. — Як смієш? Кпиш собі з мене?
— Даруйте, — заїкаючись, мовив Геральт. — Правду кажучи, я не знаю... значення тих слів.
— То не повторюйте, пане, чого не знаєте! Гадки не маю, де ви могли почути таке паскудство!
— Годі, — махнув рукою бургомістр. — Ми тільки час гаємо. Добре. Знаємо вже, нащо чаклунці той геній. Але ви, пане Креппе, казали що то недобре. Що саме? Хай би його собі зловила і йшла під три чорти, що мені до того. Я думаю...
Ніхто так і не дізнався, про що в ту мить думав Невіль, якщо це навіть і не були хвастощі. На стіні біля гобелена з пророком Лободою раптово виник сяючий чотирикутник, щось спалахнуло, а після цього на підлогу приміщення в ратуші приземлився... Горицвіт.
— Невинний! — верескнув поет чистісіньким, голосним тенором, сидячи на підлозі й поводячи навколо блукаючим поглядом. — Невинний! Відьми́н невинний! Бажаю, аби в це повірили!
— Горицвіте! — скрикнув Геральт, стримуючи Креппа, що явно готувався виголосити екзорцизм. якщо не прокляття. — Звідки ти... тут... Горицвіте!
— Геральте! — бард зірвався на рівні ноги.
— Горицвіте!
— Що то за один? — ревнув Невіль. — До дідьчої мами, як не перестанете тут чарувати, я за себе не відповідаю. Не вільно в Ринде чарувати, сказано ж вам! Спершу треба подати письмову заяву, потім сплатити податок і державне мито... Гей! Чи ж то не той співак, заручник відьми?
— Горицвіте, — повторив Геральт, тримаючи поета за плечі. — Як ти тут опинився?
— Не знаю, — визнав бард, роблячи дурнувату й заклопотану міну. — Щиро кажучи, я радше не відаю, що то зі мною діялося. Пам'ятаю небагато, і хай мене зараза вхопить, якщо знаю, що з того було наяву, а що снилося у страшному сні.