Бо я приречена. Обіцяна, знаєш?
— Кому обіцяна?
— Не знаю, — схвильовано сказала Цирі. — Але я приречена. Так няня казала. А бабуся сказала, що не дозволить, що швидше цей хорел… хорремий замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що хоч би що то було, а воно проти приречення не допоможе. От! А потім няня заплакала, а бабуся розкричалася. Бачиш? Я приречена. Не буду дружиною дурного Кістріна. Геральте?
— Спи, — він позіхнув так, аж щелепа затріщала. — Спи, Цирі.
— Розкажи мені казку.
— Що?
— Казку розкажи! — пирхнула вона. — Як же я засну без казки? Давай, розказуй!
— Та не знаю я, до сто копанок чортів, жодної казки. Спи.
— Не вигадуй. Знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі не розказував казок? З чого ти смієшся?
— Ні з чого. Щось згадав.
— Ага! Бачиш? Ну, розказуй.
— Що?
— Казку.
Він засміявся знову, підклав руку собі під голову, дивлячись на зорі, які поморгували з-за гілок над їхніми головами.
— Був собі колись . кіт — розпочав. — Такий звичайний смугастий мишолов. І одного разу пішов той кіт, сам-самісінький, в далеку мандрівку до страшного темного лісу. Йшов. Ішов. Ішов.
— Ти тільки не думай, — муркнула Цирі, тулячись до нього, — що я засну, доки він дійде.
— Тихо, мала. Так. Ішов, ішов, — та й зустрів лиса. Рудого лиса.
Бренн зітхнула і лягла коло відьмина з другого боку, теж злегка притулившись.
— Ну, — шморгнула носом Цирі. — Розказуй, що було далі?
— Подивився лис на кота. Ти хто? — питає. — Я кіт, — відказує кіт. — Ха, — каже лис, — а не боїшся ти, коте, волочитися по лісі сам-самісінький? А що буде, як король виїде на лови? З собаками, з загоничами на конях? Кажу тобі, коте, — говорить лис, — лови — то страшенна біда для таких, як ми. Ти маєш шубку, я маю шубку, ловці-молодці ніколи нас не помилують, бо ловці мають наречених і коханок, а їм лапки мерзнуть і шиї, от і роблять з нас ковніри й муфти для тих дівчат, їм на одежу.
— А що таке муфти? — спитала Цирі.
— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрувати, маю на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість способів, такий я хитрий. А ти, коте, скільки маєш способів на ловців?
— Ой, яка гарна казка, — сказала Цирі, ще сильніше тулячись до відьми́на. — Розказуй, а що кіт?
— Да, — шепнула з іншого боку Бренн. — А што кіт?
Відьми́н відвернув голову. Очі дріади блищали, вона злегка відкрила губи й облизувала їх язиком. Ясно, — подумав він. Малі дріади прагнуть казок. Так само, як і малі відьми́ни. Бо і тим, і тим мало хто розповідає казки перед сном. Маленькі дріади засинають, прислухаючись до шуму дерев. Маленькі відьми́ни — прислухаючись до болю м'язів. Коли ми слухали казки Весемира, там, у Каер Морген, у нас теж світилися очі, як у Бренн. Але ж це було давно. Так давно.
— Ну, — нетерпляче обізвалася Цирі. — І що далі?
— А кіт на це: я, лисе, жодних способів не знаю. Тільки одне вмію — скік на дерево. Цього досить, правда? Лис у сміх. — Ех, каже, який же ти дурненький. Забирай свій смугастий хвіст і забирайся звідси, згинеш тут, якщо тебе ловці заженуть. І раптом, ні сіло, ні впало, як заграють роги! Вибігли з кущів мисливці, побачили кота й лиса — та й за ними!
— Ой! — шморгнула Цирі, а дріада раптово поворухнулася.
— Тихо. Та й за ними, з криком, гей же, обдерти їх із шубки! На муфти їх, на муфти! І нацькували псів на кота й лиса. А кіт — скік на дерево, по-котячому. На самісінький вершечок. А пси лиса цап! Ще рудий не встиг згадати якийсь свій хитрий спосіб, а вже був з нього ковнір. А кіт з вершечка дерева нам'явчав і напирскав на мисливих, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, що гей. Постояли внизу, повиклинали, на чому світ стоїть, але мусили відійти ні з чим. А тоді кіт зліз з дерева і спокійно повернувся додому.
— А що далі?
— Нічого. Вже кінець.
— А мораль? — спитала Цирі. — Казки мають мораль, правда?
— Ге? — обізвалася Бренн, сильніше тулячись до Геральта? — Што ета — мараль?
— Добра казка має мораль, а зла не має моралі, — переконано сказала Цирі, далі шморгаючи носом.
— Ета хорошая, — позіхнула дріада. — Йосць в ней всьо, што треба. Треба било, дробка, от йгерна на дерево, як тот умний кіт. Не думаць, а зразу на дерево. От и всьо. Жиць. Не здавацца!
Геральт тихо засміявся.
— У замковому парку не було дерев, Цирі? У Настрозі? Замість тікати до Брокілону, ти могла вилізти на дерево і сидіти там на самому вершечку, аж доки Кістрінові не перехочеться женитися.
— Ти з мене смієшся?
— Ага.
— То знаєш що? Я тебе ненавиджу.
— Ой лелечки. Цирі, ти мене вразила в саме серце.
— Я знаю, — поважно підтвердила вона, далі возячи носом, а тоді міцно до нього пригорнулася.
— Спи спокійно, Цирі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий гороб'ячий запах. — Спи спокійно. Добраніч, Бренн.
— Dearme, Gwynbleidd .
Над їх головами мільярдами гілок і сотнями мільярдів листків шумів Брокілон.
IV
Наступного дня вони дійшли до Древ. Бренн стала навколішки, схилила голову. Геральт відчував, що мусить вчинити так само. Цирі захоплено зітхнула.
Дерева — переважно дуби, тиси і пекани, — мали по кільканадцять сажнів окружності. Годі було оцінити, як високо сягають їхні крони. Але місця, де могутнє вигнуте коріння переходило у рівні стовбури, знаходилися далеко вище їхніх голів. Вони могли йти швидше, — велетні росли рідко, а в їхній тіні не ховалася жодна інша рослинність, — був там лише килим збутвілого листя.
Могли йти швидше. Але йшли поволі. Тихо. Схиливши голови. Тут, серед Древ, вони були малими, дрібними, неістотними. Незначними. Навіть Цирі мовчала — близько півгодини не озивалася.
А після годинного переходу минули смугу Древ, знову заглибилися в яри та мокрі буковини.
Нежить дедалі більше дошкуляв Цирі. Геральт не мав носовичка, а, оскільки її безперервне шморгання йому обридло, навчив її сякатися в пальці. Це дуже сподобалося дівчинці. Дивлячись на її усмішку та блискучі очі, відьми́н був глибоко переконаний: вона тішиться думкою, що невдовзі зуміє похвалитися новоздобутим умінням при дворі, під час врочистої учти або аудієнції заморського посла.
Бренн раптом зупинилася, відвернулася.
— Гвинблейд, — сказала, відмотуючи зелену хустку, обкручену довкола ліктя. — Хади. Зав'яжу очі. Так треба.
— Я знаю.
— Поведу цябе. Дай руку.
— Ні, — запротестувала Цирі. — Я поведу. Бренн?
— Добре, дробка.
— Геральте.
— Ага?
— Що означає Гвин…блейд?
— Білий Вовк. Так мене називають дріади.
— Обережно, корінь. Не спотикнися! Тебе так називають через біле волосся?
— Так… Дідько!
— Я ж казала, що корінь.
Ішли. Повільно. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що затуляла йому очі.
— Ой, Геральте, — почув він голос Цирі. — тут так гарно… Шкода, що не можеш бачити. Тут стільки квітів. І птахів. Чуєш, як співають? Ой, як їх багато! Безліч. О, і білочки. Обережно, ми будемо переходити річку по кам'яному мостику. Не впади у воду. Ой, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Тут стільки звірят, ой, ой-йо-йой. Певно, ніде більше стільки нема.
— Ніде, — муркнув він. — Ніде. Тут Брокілон.
— Що?
— Брокілон. Останнє Місце.
— Я не розумію…
— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.
V
— Здимай хустку, Гвинблейд. Можна. Ми прийшли.
Бренн стояла по коліна у густому килимі з імли.
— Дуен Канель, — показала рукою
Duen Canell, Місце Дуба, Серце Брокілону.
Колись Геральт уже бував тут. Двічі. Але нікому не розповідав. Ніхто б не повірив.
Долина, закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі та випарах, що били із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…
Медальйон на його шиї ледь задрижав.
Долина, скупана в магії. Дуен Канель. Серце Брокілону.
Бренн звела голову, поправила сагайдак на спині.
— Пойдзем. Дай ручку, дробка.
Спершу долина здавалася вимерлою. Покинутою.
Ненадовго. Почувся гучний модульований свист, а по ледь помітних сходинках із трутовиків, які спіраллю обростали найближчий стовбур, спритно спустилася струнка темноволоса дріада, вбрана, як усі, в латату маскувальну одіж.
— Cead, Braenn.
— Cead, Sirssa. Va'n vort meath Eithne a?
— Neen, aefder — відповіла темноволоса, міряючи відьми́на очима з поволокою. — Ess' ae'n Sidh ?
Усміхнулася, зблиснула білими зубами. Була надзвичайно вродливою, навіть на людський смак. Геральт почувся незручно і по-дурному, розуміючи, що дріада, не криючись, оцінює його.
— Neen — покрутила головою Бренн. — Ess' vatt'ghern, Gwynbleidd, a vaen meagh Eithne va, a'ss .
— Gwynbleidd? — гарна дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen'ne caen n'wedd vort! Tess foile !
Бренн захихотіла.
— Що таке? — спитав відьми́н, розлючуючись.
— Нічого, — Бренн знову захихотіла. — Нічого. Пойдзем.
— Ой, — захопилася Цирі. — Глянь, Геральте, які смішні хатки.
У глибині долини починався справжній Дуен Канель, — "смішні хатки", які формою нагадували величезні купи омели, на різній висоті обліплювали стовбури та крони дерев, і низько, над самою землею, і високо, навіть дуже високо — під самими кронами. Також Геральт помітив кілька більших наземних споруд, куренів із поплутаних, покритих листям гілок. Бачив рух у отворах садиб, але самих дріад майже не було помітно. Було їх значно менше, ніж при його попередніх відвідинах.
— Геральте, — шепнула Цирі. — Ці хатки ростуть! Вони мають листя!
— Вони з живого дерева, — кивнув головою відьми́н. — Саме так мешкають дріади, так вони будують свої доми. Жодна дріада, ніколи, не скривдить дерева, рубаючи його чи пиляючи. Вони люблять дерева. Але вміють зробити так, щоб гілки росли, утворюючи хатки.
— Як гарно! Я хотіла б мати таку хатку в нашому парку.
Бренн зупинилася перед одним із більших куренів.
— Вайдзі, Гвинблейде, — сказала. — Тут почекаєш пані Ейтне. Va faill, дробка.
— Що?
— Вона прощалася, Цирі. Сказала "до побачення".
— Ах. До побачення, Бренн.
Увійшли. Всередині хатки, мов у калейдоскопі, миготіло від сонячних плям, що прослизали і просіювалися через дах.
— Геральте!
— Фрешенете!
— Ти живий, бодай мене! — поранений зблиснув зубами, підіймаючись на постелі зі смеречини. Побачив Цирі, яка вчепилася відьми́нові за стегно, і його очі мало не вилізли на лоба.
— Ти холеро мала! — розверещався.