Дус фон Пак обернула коня — зграбну каро-гніду кобилу.
— Ти обіцяв, дядечку, — голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював — не для всіх — привабливість і викликаний першим враженням ефект.
— Обіцяв, то дотримаю слова, — насупився Кекеріц. — Май терпець. Не личить...
— Обіцяв, обіцяв! Хочу тепер, зараз! Мені нудно!
— Пекло і дияволи! Ну добре. Матимеш одного. Вибери собі. Пане Отто, одного з-між них я беру. Не торгуючись. Яку ціну назвете, таку заплачу. Розрахуємося під кінець. Я обіцяв дівці подарувати, а самі бачите, як вередує... То нехай має, що хоче...
Де Бергов відірвав погляд від коліна дівчини, закашляв, нарешті збагнувши, про що йдеться.
— Нічого не коштує, — поклонився він. — Нехай буде від мене в подарунок. На честь чарівності і вроди. Прошу собі вибрати, мосьці панно.
Дус фон Пак у відповідь поклонилася у сідлі й усміхнулася. З воістину вбивчою чарівністю. Потім продефілювала перед онімілими лицарями, змушуючи кобилу дрібно переступати. Під'їхала до бранців.
— Цей!
"Вона дала обітницю, — подумав Рейневан, дивлячись, як пахолки витягують перед шеренгу челядника з Яромержа. — Дала обітницю доброчинності, поклялася когось звільнити. Столярчукові вдалося. Істинне чудо... А можна ж було через нього дати знак Шарлеєві. Шкода..."
— Утікай, — шикнула дівчина, схиляючись із кульбаки і вказуючи на браму. — Біжи!
— Ні! — крикнув Рейневан, раптом збагнувши. — Не бі...
Один з мартагузів ударив його навідліг. А товариш столярського ремесла кинувся бігти через дворик. Біг швидко. Але далеко не добіг. Дус фон Пак у чвалі вирвала дротик в одного з кінних кнехтів, догнала челядника майже біля самої брами, метнула на повному скаку, сильно, з розмаху. Дротик влучив у середину спини, між лопатками, наконечник вийшов під грудиною в гейзері крові. Челядник упав, смикнув ногами, згорнувся, завмер. Дівчина байдужо повернула коня, продефілювала через дворик. Підкови ритмічно дзвеніли по кам'яних плитках.
— Вона так завжди? — поцікавився, але холодно, Ульріх Біберштайн.
— Це в неї вроджене? — запитав анітрохи не тепліше Лотар Герсдорф. — Чи набуте?
— Посилати в ліс, на диких кабанів, — кашлянув Янко Шафф. — Тоді, що вб'є, то все ж м'ясиво...
— Їй, — насупився Кекеріц, — кабани давно набридли. Нинішня молодь... Але що поробиш, родичка...
Дус фон Пак під'їхала ближче. Настільки близько, щоб вони побачили вираз її очей.
— Я хочу ще одного, дядечку, — сказала вона, напираючи промежиною на луку. — Ще одного.
Кекеріц насупився ще більше, але перш ніж він устиг що-не-будь сказати, його випередив Гартунг Клюкс. Пан на замку Чоха й далі вдивлявся в Дус, мов зачарований. Тепер він виступив наперед, зняв дзвінкову шапку, низько вклонився.
— Для мене буде честю, — промовив він, — могти дати шляхетній панні те, про що вона просить. На честь уроди. Пане Отто?
— Звичайно, звичайно, — махнув рукою де Бергов. — Прошу собі вибрати. Розрахуємося пізніше.
Жінки, що стояли за Рейневаном, почали плакати. А він знав. Ще перш ніж його обдало парою з кінських ніздрів. Ще перш ніж він побачив над собою очі. Кольору глибіні гірського озера. Прекрасні. Чарівливі. Й абсолютно нелюдські.
— Цей.
— Цей дорогий, — наважився зігнутий у поклоні Прищуватий. — Найдорожчий. Це значний гусит, тому й ціна значна...
— Не з тобою, пуцьвірінку, — стиснув щелепи Клюкс, — торгуватимусь, не ти мені будеш ціну називати. А я заради цієї панни будь-яку заплачу. Беріть його!
Кнехти витягай Рейневана, випхнули прямо перед груди каро-гнідої кобили і багатий, розшитий золотом нагрудник.
— Біжи.
— Ні.
— Норовистий знайшовся? — Дус фон Пак схилилася з кульбаки, прошила його поглядом. — Не побіжиш? То стій. Ти думаєш, це для мене якась різниця? Під'їду і штрикну. Але б'юся об заклад, що не встоїш, що кинешся навтьоки. А тоді поплатишся за норовливий писок. Подірявлю як свиню!
— Сорок кіп грошів? — заревів раптом де Бергов. — Сорок кіп? Ти, видно, їбанувся, Гурковець! Воші тобі, певно, весь розум з дурної довбешки виссали! Ти, певно, або геть здурів, або мене маєш за дурня. Якщо перше, то я тебе йно вишмагати накажу, а якщо друге, повішу як собаку!
— Значний гусит... — застогнав Прищуватий. — Тому й ціна... Але поторгуватися можемо...
— Я дам, — несподівано обізвався Янко Шафф, — за нього сорок кіп без торгування. Але ніяк не в подарунку. Перед уродою панни Паківни чоло схиляю, але хай собі заколе когось іншого. Цього я хочу живим і здоровим.
— З чого випливає, — взявся в боки Кекеріц, — що ти, пане Шафф, знаєш, хто він такий. І скільки вартий. І не поділишся з нами цим знанням, га?
— Він не мусить, — сказав Лотар Герсдорф. — Бо я теж знаю, хто це. Упізнаю його. Це сілезець, Рейнмар фон Беляу. Кажуть, чарівник. Аліхімік. До того ж єретик і гуситський шпигун. У Зембицях намагався посягнути на життя князя Яна, я був при тому. Кажуть, що його гусити для цього злочину найняли, але я радше схильний вірити тим, що говорять, що з шалених ревнощів, що йшлося про жінку. Як воно там було, чорт його знає, але факт, що цього Беляу шукають по всьому Шльонську. І, певно, обіцяли заплатити за впійманого, раз пан Янко без торгування, легкою рукою готовий дати сорок кіп. Але нічого не вийде, нічого не вийде. Гуситський шпигун гарно прикрасить ешафот на будишинському ринку, гарна буде страта. Люди здалеку поназ'їжджаються, щоб подивитися. Я перекриваю твою ціну, Шафф. Будишин, панове, дає п'ятдесят!
— Що робить, — промовив повільно і виразно де Бергов, — у моєму замку чарівник, гуситський шпигун і найманий вбивця? З чиєї намови він сюди прибув? Га?
— Я ще раніше, — Гартунг Клюкс ніби й не чув його, — подарував цього вашого сілезця панні Дус. І заплачу...
— Сумніваюся, — перебив Герсдорф. — У тебе нема стільки грошей.
— Тут ідеться про мою честь, про лицарський гонор! — гаркнув Клюкс. — Я кров і життя готовий за це віддати, що вже там п'ятдесят гривень. Стільки, зрештою, я легко знайду!
— А сто знайдеш? — запитав Ульріх фон Біберштайн, який уже досить довго не озивався. — Бо я перекриваю, даю за нього сто кіп грошів. І нехай мені тут ніхто про честь не торочить, бо це якраз і є справа честі. Пояснень у мене не просіть. Але якщо це справді Рейнмар Белява, то він має бути мій. Даю за нього сто кіп. Пане Отто де Бергов, що скажете?
Де Бергов довго дивився на нього. Потім обвів поглядом усіх.
— Скажу, — він задер голову, — що нічого з цього не вийде. Я скасовую оборудку. Знімаю цього Беляву з торгів.
— Це ж чому?
— Тому, — Отто де Бергов не опустив голови, — що я так хочу.
— Ну що ж, — Біберштайн протяжно харкнув, плюнув. — Ваш замок, ваша воля, ваше право. Але якщо ви так, то мені якось розхотілося у вас гостювати. Завершуймо справи і кому в дорогу.
— Рація, — кивнув головою Лотар Герсдорф.
— Факт, — підтакнув Янко Шафф. — Та й мені щось ніби спішно. Закінчуймо торги і прощаймося.
— Тоді, щоб ви про мене все-таки краще згадували, — заявив де Бергов, явно стримуючись, — буде знижка. Спеціальна ціна, як для брата. Як у Кутній Горі вісім років тому назад. Копа грошів за голову. Бабів і підлітків додаю задаром.
— І не підвищуймо ціни один перед поперед одним, — запропонував Герсдорф, — а поділімося. Будишин, Згожелець, Любій, Фридланд, Єленя Гура. Спочатку поділимо порівну бабів і шмаркачів, арешту...
— Решта порівну не ділиться, — швидко підрахував Кекеріц. — Не буде справедливо.
— Буде, душею клянуся, — сказав де Бергов, жестом підкликаючи своїх збройних. — Буде справедливо як холера, ніхто не вийде зі збитком. Гей, брати їх! Цих чотирьох! Брати, і в пута!
Мартагузи Прищуватого ще не встигли збагнути, що коїться і про що йдеться, як уже були зв'язані. І тільки коли їх повпихали поміж їхніх недавніх бранців, почали шарпатися, верещати і матюкатися, але їх блискавично і безжально втихомирили ударами палок, батогів і ратищ списів.
— Пане, — застогнав Прищуватий, якого ніхто не торкнувся. — Як же це... Таж це мої люди...
— Ти, може, хочеш до них приєднатися? Маєш таке бажання?
— Та ні, ні, що ви, — губи Прищуватого розтулилися в широкій улесливій гримасі. — Ніяк ні! Що вони мені, родичі, чи як? Знайду собі нових.
— Факт, завжди хтось знайдеться. То йди. Ага, був би забув...
— Га?
Отто де Бергов усміхнувся у відповідь, після чого кивнув до Дус фон Пак, яка тримала дротик поперек сідла. Дус блиснула зубками, її блакитно-зелені очі загорілися.
— Ти привів у мій замок шпигуна і вбивцю. Біжи до брами. Гайда! Швидко!
Прищуватий зблід, став білий, як риб'яче черево. Моментально охолов, крутнувся на п'ятці й помчав до брами, наче хорт. Біг швидко. Дуже швидко. Скидалося на те, що добіжить.
Не добіг.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ,
у якому з'ясовується, що ніщо так не посилює
розумових здібностей, як голод і спрага. А коли
треба розв'язати якусь загадку, найкраще буває
посцяти на людські останки. Але обов'язково в
День Померлих.
— Рейнмар фон Беляу зі Шльонська, — Отто де Бергов, пан на замку Троски, кинув на Рейневана оцінюючий погляд, з голови до ніг і назад. — Чорнокнижник. Алхімік. Гуситський шпигун. А до того всього ще й найманий убивця. Широкий, так би мовити, діапазон спеціальностей. Ї з котрою з них ти прибув у мій замок? Не відповідаєш? Нічого. Я і так знаю.
Рейневан мовчав. Горло йому перехопило так, що він не міг ковтнути слину. Льох був страшенно холодний і страшенно смердів. Сморід, здавалося, вибивався з-під прикритого важкою залізною решіткою отвору в підлозі. Хоч сходження під вежу гвинтовими сходами зайняло чимало часу, рівень, на якому вони перебували, не був найнижчим. Нижче було ще щось. Льохи під Панною сягали, певно, самого нутра Землі.
Пахолки повпихали смолоскипи в залізні тримачі. Відкрили зі скреготом решітку в підлозі. У темний отвір, з якого відгонило гнилизною, спустили драбину.
— Злазь, — підтвердив здогади Рейневана де Бергов. — Швидко.
Злізти до самого низу йому не дозволили. Сильно смикнули драбину, Рейневан упав, з висоти гримнувся об втоптану і тверду як камінь долівку, падіння на якийсь час забило йому дух.
— У мене, — озвався згори де Бергов, затуляючи собою ту дещицю світла, яке пробивалася крізь отвір, — колись у Тросках був маг-мудрило, начитаний і красномовний, то він стверджував, що такий льох, як тутешній, називається oubliette.