Він затамував подих. Відчув, що його починає трусити. Синє пальто танцювало перед очима, поміж рожевих облич, капелюхів, велосипедів, пакетів і людей, що безперервно заступали йому дорогу. Він пішов далі, але так обережно, ніби ступав по канату й боявся, що ось-ось полетить сторч головою. Навіть коли Рут обернулась і він побачив її личко, то подумав, що це тільки неймовірна схожість або галюцинація. І лише коли її вираз обличчя різко змінився, він кинувся вперед, їй назустріч.
— Рут!.. Ти вже приїхала! Ти вже тут! Ти чекаєш, а мене все нема та й нема!..
Він тримав її міцно в обіймах і відчував, як вона тулиться до нього. Вони вчепилися одне за одного, наче стояли десь на вершині гори, а буря зривала їх і штовхала в безодню. Вони стояли в дверях Женевського поштамту, цілі юрби снували сюди й туди, люди пропихалися повз них, штовхали їх, здивовано озирались і сміялися, та вони нічого не помічали. Вони почувались на самоті. І лише коли перед очима в Керна замаячив якийсь мундир, він одразу схаменувся й випустив Рут з обіймів.
— Ходімо, швидше! — шепнув він. — У поштовий зал. А то ще, чого доброго…
Вони хутко пірнули в людський натовп.
— Іди сюди!
Молодята стали в кінці черги до віконечка, де продавали поштові марки.
— Коли ти приїхала? — спитав Керн. Женевський поштамт іще ніколи не здавався йому таким світлим.
— Сьогодні вранці.
— Тебе спершу відправили в Базель? Чи прямо сюди?
— Ні. В Муртені дали дозвіл на проживання на три дні. Тоді я одразу ж поїхала сюди.
— Чудеса! Навіть дозвіл на проживання! То тобі взагалі нема чого боятися! А я вже уявляв тебе саму на кордоні… Ти стала така маленька й так змарніла, Рут!
— Але я знову цілком здорова. Хіба я споганіла?
— Ні, стала ще гарніша! Ти кожного разу стаєш кращою, коли я стрічаюся з тобою! Ти голодна?
— Так, — мовила Рут. — Я зголодніла за всім: хочу дивитись на тебе, ходити вулицями, дихати свіжим повітрям, говорити.
— То одразу ж ходімо поснідаєм. Я тут знаю один ресторанчик. Там подають свіжу рибу з озера. Як у Люцерні. — Керн аж сяяв. — У Швейцарії так багато озер! А де твої речі?
— На вокзалі, звичайно! Я ж бо вже старий, досвідчений бродяга.
— Оце здорово! Я пишаюсь тобою, Рут! А тепер у тебе скоро — перший нелегальний перехід кордону. Це своєрідний іспит на атестат зрілості. Ти не боїшся?
— Анітрохи.
— І нема чого боятись. Я тут знаю кордон, як свої кишені. Усе вже знаю. У мене є навіть квитки на поїзд. У Франції купив, позавчора. Все підготовано. Станцію вивчив до найменших деталей. Ми посидимо в одній безпечній пивничці й тільки в останній момент підемо прямо на поїзд.
— У тебе вже є квитки? Де ж ти взяв на них гроші? Адже мені ти так багато переслав.
— Яв своєму розпачі Пограбував швейцарське духівництво. Наче гангстер, ураганом промчав по Базелю й Женеві. Тепер мені тут півроку не можна людям на очі показуватись.
Рут засміялася.
— Я теж привезла трохи грошей. Доктор Беєр роздобув для мене з фонду допомоги біженцям.
Вони стояли пліч-о-пліч, поволі просуваючись разом із чергою вперед. Керн міцно тримав у своїй руці опущену руку Рут. Говорили вони тихо, приглушеними голосами й намагались по змозі грати роль спокійних, до всього байдужих людей.
— Здається, нам страшенно поталанило, — мовив Керн. — Ти не тільки повернулась до мене, а навіть із дозволом на проживання та ще й з грошима! Чого ж ти тоді й разу не написала мені? Не можна було?
— Боялася! Думала, тебе можуть схопити, коли прийдеш по листи. Беєр розповів мені усе про того Аммерса. І він теж казав, що краще не писати. Але я тобі написала багато листів, Людвігу. Безперервно писала тобі — тільки без олівця й без паперу. Та ти й сам це знаєш, правда? — Вона заглянула йому у вічі.
Керн міцніше стиснув її руку.
— Знаю… Ти вже знайшла собі кімнату?
— Ні ще. Я прямо з вокзалу пішла сюди.
— Ну добре, тільки… — Він затнувся. — Знаєш, останні дні я надто вже обережний. Не хотів ризикувати нічим. Тому користувався більше державними пансіонами. — І, помітивши тривожний погляд Рут, поспіхом додав: — Ні-ні, я не про в'язницю кажу. Про митниці.
Спати там дуже зручно. Головне — тепло. Коли настає холоднеча, всі митниці опалюються добре. Але ц$ не для тебе. Ти маєш право на проживання, і можна було б тобі взяти розкішний номер у гранд-отелі "Бельвю". Там живуть члени Ліги Націй. Усякі міністри та інший нікчемний народ.
— Цього ми не зробимо. Я лишуся з тобою. Коли це, по-твоєму, небезпечно, давай сьогодні ж уночі майнемо звідси.
— Що вам? — нетерпляче спитав поштовий службовець із віконечка.
Вони вже підсунулись до самого віконця, навіть не помітивши цього.
— Поштову марку за десять сантимів, — швидко зорієнтувавшись, відповів Керн.
Службовець подав марку. Керн заплатив, і молодята попрямували до виходу.
— Що ти збираєшся робити з тією маркою? — поцікавилась Рут.
— Сам не знаю. Просто купив, та й годі. Загледівши службовий мундир, я реагую на все автоматично. — Керн почав розглядати марку: зображення Чортових водоспадів на Сен-Готарді. — Можна б написати Аммерсу анонімного листа та вибатькувати його як слід, — мовив він.
— Аммерс… — згадала Рут. — А ти знаєш, він лікується у Беєра.
— Що? Це правда? — Керн витріщився на дівчину. — А тепер іще скажи, що він скаржиться на печінку, і я з радощів стану на голову.
Рут зареготала. Вона сміялася так бурхливо, аж вигнулась усім тілом назад, наче верба од вітру.
— Правда, Ій-бо, правда! Через те він і прийшов до Беєра! Адже Беєр — єдиний фахівець у Муртені. Уяви собі, як його тепер ще й совість мучить, — адже він змушений звертатися до лікаря-єврея!
— Великий Боже! Та це ж найславніший момент мого життя — я тріумфую! Штайнер якось казав мені, що любов і помста найрідше в світі випадають разом. А я от стою тут, на ганку Женевського поштамту, і тішусь таким унікальним збігом! Може, саме тепер і Біндинг сидить у в'язниці або зламав собі ногу!
— Або в нього украли гроші.
— Це було б іще краще! У тебе мудра голова, Рут!
Вони спустилися сходами вниз.
— Нам ліпше триматися там, де густіша юрба, — сказав Керн. — Там нічого не страшно.
— А ми сьогодні вночі підемо через кордон? — спитала Рут.
— Ні. Тобі спершу треба відпочити й виспатись. Це далека дорога.
— А тобі? Хіба тобі не треба виспатись? Адже ми можемо піти в якийсь пансіон, що значиться в списках Біндера. Хіба це справді так небезпечно?
— Я вже й сам не знаю, — відповів Керн. — Гадаю, що ні. Так близько до кордону особливо боятись нічого. Я вже багато разів ходив туди й назад. Щонайбільше, нас можуть спровадити до митниці, та й годі. Та навіть коли б трохи небезпечно було, я, певно, сьогодні не пішов би сам. Опівдні, серед натовпу людей почуваєш себе сильним у своїх намірах, а ввечері, коли стемніє, все міняється. І так мені кожна хвилина здається неправдоподібною: ти знову зі мною — то як же можна добровільно тікати звідси?!
— Я б однаково сама тут не лишилась, — мовила Рут.
16
Керну з Рут пощастило непомітно перейти кордон і дістатися до залізничної станції в Бельгарді. Увечері вони вже приїхали в Париж і стояли на привокзальній площі, не знаючи, куди тепер податися.
— Вище голову, Рут, — підбадьорював дівчину Керн. — Підемо в якийсь маленький готель. Думати про щось інше сьогодні пізно. А вже завтра подивимось, що робити далі.
Стомлена за минулу безсонну ніч і далеку подорож, Рут кивнула.
— Ходімо в якийсь готель.
В одній із бічних вуличок вони побачили освітлену червоним ліхтарем скляну вивіску: "Готель "Гавана"". Керн зайшов і спитав, скільки там беруть за кімнату.
— На всю ніч? — поцікавився портьє.
— Та звичайно ж! — відповів здивований Керн.
— Двадцять п'ять франків.
— За дві особи? — перепитав Керн.
— Ну звичайно! — відповів портьє, тепер уже сам здивований.
Керн вийшов і повернувся назад уже з Рут. Портьє окинув поглядом обох молодят, потім подав Керну анкетку. Та, побачивши вагання Керна, він усміхнувся і сказав:
— Точність тут не обов'язкова.
Керну трохи відлягло від душі, і він записався як Людвіг Оппенгайм.
— Цього досить, — запевнив портьє. —Двадцять п'ять франків.
Керн заплатив, і молодий служник повів їх нагору. Кімнатка виявилась маленька, чиста і навіть з претензією на розкіш. Тут стояло велике вигідне ліжко, два умивальники, крісло, проте шафи не було.
— Обійдемось і без шафи, — сказав Керн і підійшов до вікна подивитись на нічне місто. Потім обернувся до дівчини. — Ну, от ми й у Парижі, Рут!
— У Парижі, — усміхнувшись, відповіла вона. — І як швидко все це вийшло у нас.
— З пропискою в готелях у нас тут особливого клопоту не буде. Ти чула, як я чесав французькою? Я все розумів, що говорив портьє.
— Ти молодець! — мовила Рут. — А я побоялась би й рота розтулити.
— А проте говориш ти французькою набагато краще за мене. Я просто нахабніший, аніж ти — ось у чім річ. А тепер ходімо десь повечеряємо. Усяке місто здається чужим, поки в ньому не вип'єш і не попоїси.
Вони зайшли в маленьке, яскраво освітлене бістро поблизу готелю. Тут скрізь сяяли люстри і пахло свіжою тирсою та анісом. За шість франків вони замовили пристойну вечерю, та ще й карафку червоного вина. Усе було дешеве і смачне. Вони цілий день майже нічого не їли, тому вино вдарило їм у голову, розморило їх так, що вони невдовзі повернулись до готелю.
У вестибюлі коло портьє стояли, розмовляючи з ним, якась дівчина в хутряній шубці й чоловік напідпитку. Дівчина була гарненька і вміло підмальована. На Рут вона глянула звисока. Чоловік курив сигару, і коли Керн підійшов узяти ключ од кімнати, він навіть не відступив убік.
— Це, здається, досить шикарний готель, — мовив Керн, підіймаючись нагору сходами. — Ти звернула увагу на хутряну шубку?
— Авжеж, Людвігу. — Рут посміхнулася. — То підробка. Звичайна кішка. Така шубка коштує не багато дорожче за добре сукняне пальто.
— А я б ніколи цього не вгадав. Думав, що то норка.
Керн повернув вимикач. Рут поклала сумку й пальто просто на підлогу, обняла Керна за шию й притулилась щокою до його щоки.
— Я так стомилась, — мовила вона. — Стомилась, але щаслива, і чогось мені трохи боязно, проте все долає втома. Допоможи мені роздягнутись і вклади мене в постіль.
— Ну що ж, давай…
Вони лежали поруч у темряві. Рут притулилась головою до Кернового плеча і зовсім по-дитячому, глибоко зітхнувши, миттю заснула.