Незабаром, юнго, прийдемо... ш
І я побачив, що ми підходимо до Нової Землі. Дивна штука — життя. Сидиш у школі й зазубрюєш з географії, що є така земля. Вопа-то є, але тобі до неї ніякого діла. А потім доля ханас, тебе за петельки, дає стусана — і ти летиш до Нової Землі! Робота одразу з'явилася...
Опівдні на коротіїий час окреслився невиразний світанок. Саме тоді есмінець увійшов у днку бухту, захищену вкритими снігом скелями. З туману ніби народилися безлюддя, вїд-речеиІсть і запустіппя похмурого світу. А посеред бухти, ніби пришолець з інших планет, стояв гігантський суховантаж. Тисяч десять —дванадцять водотоннажністю. Він приплив сюди під прапором Панами, що входила в антигітлерівську коаліцію держав. Не знаю, чим він був завантажений, але добре пам'ятаю, що па палубі корабля стояли, підібравши сяючі лікті, чотири великих паровози.
Хитавиця припинилася.
Замполіт з парторгом почали обходити житлові відсіки есмінця, і лише тепер нам стало зрозуміле бойове завдання:
— "Панамець" відбився від каравану. Зумів уникпути атак німецьких підводних човнів і авіації. Заліз у цю дірку і вважає, що вантажі в СРСР уже доставлені, а їхня хата скраю. А порт призначений — Архангельськ. Ми його від-конпоюємо до Іокаиьги, звідки віп піде далі за маршрутом в ескорті біломорських тральщиків. А ми в Іоканьзі зв'яжемося зі штабом і одержимо нове завдання. Заразом з танкера "Юкагір" підсосемо трохи мазуту, щоб почуватися певніше,^.
Бухту продувало лютим протягом, який падав на воду з високих гір. Транспорт тримався за грунт двома якорями. Наш командир вирішив підвести "Грізний" під височенний орт "панамця". На малих обертах ми заходили під його орму. я бачив, як з нашого півбака матроси подавали кінці, акидаючи їх угору. Але щоразу підбігав, якийсь негр і,
сміючись, ногою в яскраво-жовтому черевику скидав шварХОв вї назад.
Становище паше було кепське. Відтіснии вітер відгонлв "Грізний" на каміння, де можна пошкодити гвинти, й командирові доводилося знову починати небезпечний маневр. Над півбаком есмінця висіла добірна лайка: наші подадуть кіллі а негр їх скине. Нарешті це знущання набридло. Командир' узяв найбільший рупор — "чортихалышк" і вилаяв "панам-ця" по-англійськи, використовуючи при цьому вирази, зрозумілі в усьому світі. Одразу на кормі з'явився молодий джентльмен у сірому костюмі, в краватці метеликом. Я здивувався, що цей пан не заїхав негрові у вухо, а своїми ніжними руками не погребував прийняти від нас іржаві брудні троси. Умілими рухами він зробив "вісімку" на своїх кнехтах. Потім, побачивши, що його ідеальний піджак забруднений, він скинув його І пожбурив за борт. Змахнувши з губи цигарку, джентльмен подався в каюту. А негр сперся ліктями па поручні й попльовував униз. Уся ця вражаюча сцена так урізалася в мою пам'ять, що виразно постає перед очима й зараз. Командир зі штурманом швидко піднялися па "иа-иамець". Там вони, напевне, добре натисли на капітана, бо буквально за півгодини суховантаж з паровозами на палубі вийшов у море.
Наше завдання — щоб його не потопили! Охороняючи транспорт від підводних атак, ми берегли й себе. Конвойна служба завжди дещо нудна. Але послабити увагу ніяк не можна. Все спокійно, та ти ніколи не знаєш, що станеться наступної миті.
Перехід до Іоканьги тривав довго. Скільки не наказували з нашого містка збільшити швидкість, "ианамець", ніби глухіш, ішов на восьми вузлах. Я чув, як командир сказав;
— У нього ж турбіни. Двадцять вузлів легко може дати... Нам це зволікання набридло. Опівночі я почув вибухи,
З корми скинули глибинні бомби. Невже атака?
— Навмисне двійко скинули,— пояснив мені Курядов,— щоб союзники проворніші були...
Лічильник лага застукотів і показав швидкість у тринадцять вузлів: страх перед підводними човнами, напевне, вплинув на "панамця". Йшли далі. Не можу сказати, що я ввик до хитавиці. Вона стала для мене буденною, як і нудота, як і бажання спати. Стернових на есмінці було троє, і моїх послуг вопи особливо не потребували. Але мене все-таки привчали до стерна, ставлячи в рубку коли на годину, а коли й на дві..
До Іоканьги йшли без пригод, якщо не враховувати того,
біля Святого Носа повз нас промчала німецька торпеда. Акустики не виявили ворога і гід водою: мабуть, човен привівся під самісіньким берегом, чекаючи на зручну ціль, • прилади не засікли його. Сталося це саме під час моєї вах-'и. Я навіть не зрозумів спочатку, в чому річ. Раптом здійнявся гамір на містку, сигнальники в кожухах кричать, а мені — команда:
— Ліво па борт! Клади до упору...
Переді мною, сяючи блакитним фосфором, різко захиталися стрілки тахометрів — ми додали обертів,— а потім нервово заклацали мої стернові датчики. Виконавши крутий поворот, я побачив,-як у морі від нас віддаляється сизо-рябд доріжка гасових газів, спінених торпедним мотором. Смерть пройшла повз нас за прозаїчних обставин. Я навіть не здивувався, ніби по мені щоденно пускали по торпеді. Молодості взагалі не властиво відчувати страх, жити вона збирається вічно.
Коли "панамець" втягся в гавань Іоканьги, ми пройшли за ним на глибокий рейд, а назустріч нам, торохтячи дизелями, побігли шукати підводний човен "морські мисливці", два маленьких герої під гвардійськими прапорами. На баці в них по гарматці, на кормі — п'ять чи більше глибинних бомб. Вони і є справжньою небезпекою для підводного ворога...
Вранці я прокинувся й бачу, що на рейді димлять три паші тральщики, готові відконвоювати "панамця" далі. Біле море вже в крижаному полоні, транспорт потягнуть з допомогою криголама, тож нежить неграм цілком гарантовано.
З'ясувалося, що тральщики доправили з Архангельська тридцять унтер-оф>іцерів американського флоту, спеціалісти; з радіолокації. Штаб доручив нам узяти оцю ватагу з собою в Мурманськ, звідки вони із зворотним караваном повернуться на батьтвщину.
У першій палубі есмінця жила, як тоді казали, морська інтелігенція, до якої мав честь належати й ваш покірний слуга: стернові, аншютисти, акустики, сигнальники. Хоч тут і трясло Добряче під час хитавиці, але на кормі було ще гірше: там у матросів зуб на зуб не попадав від роботи гвинтів, ■іому гостей вирішили поселити в яашій палубі. Командири ООИОВИХ частин попросили нас на якийсь період перейти в шші кубрнки.
р. ~ Як-небудь приткнетеся по кутках,— було сказано.— ^адемо швидко. Вузлах на вісімнадцяти. Тож довго— мучити-ие доведеться. А тобі, юнго, доручається бачкувати одразу на два столи.
За своїх я не боявся, а от заокеанські гості...
— Боюся,— зізнався.— А якщо не догоджу американцям?
Курядов тільки рукою махнув:
— Нема чого боятися! Це ж не англійці. З американцями просто. Що не даси — все вмолотять і ще просять. Бони такі.
Матроси, заславши свої ліжка свіжою білизною, виселилися з кубрика. Я залив лагун окропом. Баталер видав мені великий бутель з екстрактом журавлини. "Це вашій палубі на місяць!" — попередив він мене. Поряд з бутлем я поклав ложечку. Однієї чайної ложки на велику кружку цілком вистачить. Все гаразд.
Подзвонив у каюту штурмана:
— Товаришу старший лейтенанте, я все зробив, що ще робити? Може, піти мені звідси?
— Дочекайся їх,— відповів штурман.— Все-таки вони наші гості, а ти" будь ввічливий господар.
— А що говорити їм? По-англійськи я анітелень.
— Як-небудь порозумієшся. Та вони до тебе й не полізуть з розмовами. — Дуже ти їм потрібен зі своїми балачками...
Чую, що нагорі почалася метушня з тросами й кранцями. Нас хитнуло, щось сильно затріщало — це невдало причалив до нас тральщик, ламаючи брус нашого есмінця. З палуби — голоси, шум: ну, отже, ідуть! Я поглянув на себе в дзеркало: цілком показппй мужчина. Обсмикнув на собі робу.
Спочатку через люк довго сипалися чемодани й клунки, банджо й балалайки. Американців ще не видно, а по трапу клубком котяться їхні строкаті манатки. Ось і вони! Всі молоді, років по двадцять п'ять, не більше. Хлопці здорові, один в один, з однаковим рум'янцем. Не знаю чому, але в усіх тридцятьох був чудовий настрій. Може, тому, що додому поверталися? Рухалися вони так швидко, що в кубрику зробилося тісно від їхньої штовханпни й галасу. Одразу кинулися до ілюмінаторів і швидко роздраїли їх. В кубрику стало холодно — хоч вовком вий.
Хоч була й зима, американці носили білі тропічні безкозирки, на ногах — полуботипки та фільдекосові шкарпетки з резинками. Коли хтось сяде на рундук, короткі штани задеруться, й видно голі волохаті ноги з міцними м'язами. Холоду вони, я перекопався, не боялися, і я став їх за це поважати. Вони покидали свої довгі бушлати куди завгодпо, і в усіх на грудях заблищали наші значки: "Ворошилов-ський стрілець", "Готовий до праці й оборони". На якогось
юнгу вони не звертали уваги, дивилися крізь мене, ніби ^зь порожню пляшку
раптом озвався телефон, один з американців щось сказав.
Ст0__я не зрозумів, але це прозвучало такі
Уай, уай, уай, уай... Доки я говорив по телефону, всі тридцятеро терпляче мовчали, і я відзначив їхню делікатність. Молодці — не забажали/ Дзвонив мені з салону помічник командира капїтан-Ідейтенант Григор'єв.
І — Слухай, юнго, вони вже там? — запитав він. І Тут,— говорю.— Вже закурили. їм можна курити?
— Хай димлять, все-таки гості... Ти — ось що! — наказав мені помічник.— З досвіду життєвого знаю, що американці не люблять нічого зачиненого. Ні банок, ні пляшок, ні люків, ні ілюмінаторів. Через це, папевно, німці так гарно їх і топлять. Але ми в утопленики поки що не поспішаємо...
_ Товаришу капітан-лейтенант,— доповів я,— тут уже
всі ілюмінаторі навстіж. Що мені робити? Лаятися з гостями? Чи хай живуть, як хочуть?
— Як дамо хід, одразу задрай. І — простеж... Зрозумів?
— Єсть!
Трубкою — клац. Розмову закінчено. Всі тридцятеро американців враз заговорили. Один з унтерів, певно, старший у команді, став навпроти мене і щось довго розпатякував по-англійськи. Ляснув мене по лобі, потім себе й показав на свій годинник. Я, звичайно, нічогісінько не зрозумів, зате відповів йому правильно:
— Олл райт! — кажу.— О'кей! — кажу...
Він одразу заспокоївся і знову включився в загальну розмову тридцяти. Чую, як, чіпляючись за каміння на грунті, під нами з гуркотом поповзли якорі. Ага, вже вибирають. Почав я задраювати ілюмінатори, обходячи весь кубрик за годинпиковою стрілкою.