Я пригадав день, коли вона вперше лишилася в мене і в сірій ранковій імлі так само безмовно пройшла в другий кінець кімнати, щоб одягтися. Я не знаю, що це було, але воно мало в собі щось зворушливо зрозуміле і майже приголомшливе, це було щось, ніби жест від дуже давніх, забутих часів, як мовчазний послух законові, якого вже ніхто й не знає. Вона повернулася з темряви до мене і взяла мою голову в свої руки.
— Мені в тебе гарно було, любий. Дуже гарно. Як добре, що ти є на цім світі.
Я нічого не відповів. Мені нічого було відповісти їй.
Провівши її додому, я повернувся в бар. Кестер ще був там.
— Сідай, — запропонував він. — Ну, як справи?
— Нічого особливого, Отто.
— Хочеш випити що-небудь?
— Якби вже пити, то я повинен був би випити багато. А цього мені не хочеться. Обійдеться й так. Але я б міг робити щось інше. Чи Готфрід поїхав промишляти на таксі?
— Ні.
— Добре. Тоді я виїду на кілька годин.
— Я піду з тобою, — сказав Кестер.
Я вивів машину з майстерні й попрощався з Отто. Потім поїхав на стоянку. Поперед мене стояло дві машини. Потім ще під'їхали Густав і Томмі, артист. Невдовзі обидві передні машини поїхали, а за ними і до мене підійшов пасажир. Молода дівчина, яка мала їхати до "Вінети". "Вінета" — це був модний танцювальний зал-ресторан з настільними телефонами, з пневматичною поштою І і тому подібними речами для провінціалів. Він містився дещо осторонь від інших ресторанів, на темній вулиці.
Ми зупинились перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру на п'ятдесят марок. Я здвигнув плечима:
— На жаль, у мене немає здачі.
Підійшов портьє.
— А скільки я вам винна? — запитала дівчина.
— Одну марку і сімдесят пфенігів.
Вона звернулася до портьє:
— Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.
Портьє відчинив двері і пішов з нею до каси. Потім повернувся назад:
— На...
Я підрахував.
— Тут всього півтори марки...
— Не патякай... чи ти ще жовторотий? Дві монети портьє за послугу. Котись!
Були й такі місця, де портьє давали чайові. Однак давали тоді, коли він забезпечував комусь заробіток, а не коли приносив платню.
— Для цього я вже не жовторотий, — сказав я. — Я одержу свої одну і сімдесят.
— Ти можеш одержати по мазниці, — буркнув він. — Повертай свої голоблі, чоловіче, я тут краще за тебе знаю порядки.
Для мене нічого не значили ті два гривеники. Я лише не хотів, щоб мене обдурили.
— Не мели дурниць і давай сюди решту, — сказав я.
Портьє так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг закритись рукою. Крім того, ухилитись від удару на своєму сидінні я не міг. Я вдарився головою об кермо. Піднявся — як очманілий. В голові гуло, наче в барабані, а з носа капала кров. Портьє все ще стояв передо мною.
— Хочеш іще раз, ти, утопленику?
Я вмить зважив свої можливості. Нічого не поробиш. Той мугир був сильніший за мене. Зачепити його як слід я міг лише зненацька. З сидіння бити не було сенсу — надто слабий був би удар. А перш ніж я вилізу з машини, він тричі зіб'є мене з ніг. Я зміряв його очима.
Він дихнув мені в обличчя пивом:
— Ще разок — і твоя жінка лишиться вдовою.
Я дивився на нього не поворухнувшись; уп'явся в його широке, здорове обличчя і їв його очима. Увесь напружившись від люті, дивився, куди його вдарити. Але не поворухнувся. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видко було кожну щетинку його бороди, його червону, грубу, пористу шкіру...
Блиснув шолом поліцая.
— Що тут сталося?
Обличчя портьє раболіпно розпливлося в усмішку:
— Нічого, пане вахмістр.
Той перевів погляд на мене.
— Нічого, — сказав я.
Поліцай глянув на портьє, потім знову на мене:
— У вас же он кров.
— Це я вдарився носом.
Портьє відступив на крок. В його очах блиснув смішок. Він гадав, що я побоявся вказати на нього.
— Ну, їдьте звідси, — сказав поліцай.
Я газнув і поїхав назад на стоянку.
— Друже, та ти он як прикрасився! — зустрів мене Густав.
— Це лише ніс, — сказав я і розповів йому про свою пригоду.
— Ходімо до пивнички, — запропонував Густав. — Я недаремно був єфрейтором санслужби. Яке свинство — накидатися на сидячого.
Він повів мене до кухні позаду пивнички, попросив льоду й "обробляв" мене там з півгодини.
— Щоб не було гулі, — пояснив він.
Нарешті він закінчив.
— Ну, а в якому стані черепок? В порядку? Тоді не будемо гаяти часу.
Ввійшов Томмі.
— Це той здоровенний портьє з "Вінети"? Той славиться своїми ударами. На жаль, сам досі не дістав доброго прочухана.
— Тепер дістане, — запевнив Густав.
— Так, але дістане від мене.
Густав похмуро глянув на мене:
— Поки ти вилізеш з машини...
— Я придумав один прийом. Якщо він мені не вдасться, ти матимеш змогу кинутися в атаку.
— Ну, гаразд.
Я надів кашкет Густава, і ми сіли в його машину, щоб портьє зразу не пронюхав нашого заміру. До того ж вулиця була досить темна, і він мало що міг розгледіти.
Ми під'їхали до танцзалу. На вулиці — жодної душі. Густав вискочив з машини з купюрою на двадцять марок у руці.
— Ет, чорт, немає дрібних грошей! Ей, портьє, ви не можете розміняти мені? Скільки з мене — одна сімдесят? Заплатіть за мене-я зараз віддам.
Він удав, ніби йде до каси. Портьє покашлюючи наблизився до мене й подав одну марку і п'ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.
— Забирайся геть... — прохрипів він.
— Решту давай, собача погань! — гримнув я на нього.
Якусь мить він стояв, мов скам'янілий.
— Дружок, — сказав потім тихо, облизуючи губи, — за це ти ще каятимешся кілька місяців! — і розмахнувся.
Від одного такого удару я б знепритомнів. Та я був готовий до цього: миттю повернувшись, нахилився, і його кулак з усієї сили ударив по гострій сталевій лапі заводної ручки, яку я досі тримав напоготові в лівій руці. Портьє завив і відскочив назад, тріпаючи рукою.
Він сичав від болю, як парова машина, і стояв зовсім беззахисний. Я прожогом вискочив з машини.
— Ти впізнаєш мене? — зашипів я і стусонув його в живіт.
Портьє перекинувся.
— Раз, — почав рахувати Густав, ідучи від каси, — два... три...
Коли Густав дійшов до п'яти, портьє звівся на ноги блідий, як тінь. Як і перший раз, я добре бачив перед собою його обличчя — здорове, широке, тупе, підле обличчя неушкодженого, здорового, сильного мугиря, ту свиню, яка ніколи не захворіє на легені... і раптом мій мозок і очі налилися кров'ю, я накинувся на нього і почав бити, бити до нестями, щоб у побоях вилити все, що накипіло в мене за останні дні і тижні, — у те здорове, широке обличчя, що приглушено ревло підо мною, бив, аж поки мене відірвали од нього.
— Годі, друже, ти ж заб'єш його до смерті, — гукнув Густав.
Я огледівся навколо. Портьє, залитий кров'ю, прихилився до стіни. Потім скорчився, упав і повільно, як велетенська блискуча комаха, в своєму мундирі навкарачки поповз до входу в танцзал.
— Тепер він більше так не замахуватиметься, — сказав Густав. — А зараз ушиваться, поки ніхто не побачив. Бо тут уже можна сказати, що його тяжко покалічено...
Ми розсипали на бруківці гроші, сіли в машину й поїхали.
— У мене знов тече кров? — спитав я. — Чи це від портьє?
— Знову тече з твого носа, — пояснив Густав. — Він раз таки добре приклав до твого носа свою лівицю.
— А я зовсім не помітив.
Густав засміявся.
— А знаєш, — сказав я, — тепер мені значно краще.
XVIII
Наше таксі стояло перед баром. Я зайшов туди, щоб змінити Ленца і взяти в нього ключ від машини та документи. Готфрід вийшов зі мною на вулицю.
— Як у тебе виручка, добра? — запитав я.
— Так собі. Чи то надто багато таксі, чи надто мало людей, які беруть таксі. А як було в тебе?
— Погано. Простирчав цілу ніч і не виручив навіть двадцяти марок.
— Тяжкі часи! — Готфрід підняв брови: — Ну, то ти, мабуть, сьогодні не дуже поспішаєш, га?
— Ні, а хіба що?
— То зможеш трохи мене підвезти.
— Добре. — Ми сіли в машину. — Куди ти, власне, хочеш? — запитав я.
— До собору.
— Що? Може, я недочув? Ти сказав: до собору?
— Ні, синку, ти не недочув. Правильно: до собору!
Я здивовано вирячився на нього.
— Не дивуйся, а їдь скоріше, — сказав Готфрід.
— Ну, гаразд.
І ми поїхали.
Собор був у старій частині міста, на широкій площі, оточеній будинками духівництва. Я зупинив машину перед головним порталом.
— Далі, — сказав Готфрід. — Об'їжджай навколо.
Він звелів мені зупинитись перед невеликою хвірточкою аж на другому боці і вийшов з машини.
— Бажаю тобі найсолодших утіх, — сказав я йому. — Гадаю, ти ж ідеш сповідатися.
— Ходім-но зі мною, — відповів він.
Я засміявся:
— Сьогодні — ні. Я вже сьогодні вранці молився. З мене цього вистачить на ввесь день.
— Не говори дурниць, дитинко! Ходімо зі мною. Я буду великодушний і дещо покажу тобі.
Зацікавлений, я пішов за ним. Ми пройшли через хвірточку і звідти зразу потрапили до критих ходів, що утворювали великий чотирикутник і складалися з довгих рядів арок, які з внутрішньої сторони спиралися на сірі гранітні колони й обрамлювали сад. Посередині височів великий, звітрілий хрест із фігурою Ісуса Христа. По боках були встановлені кам'яні барельєфи з зображенням різних етапів його хресного шляху. Перед кожним образом стояла лава для молільників. Сад був запущений і ввесь наче обсипаний квітами.
Готфрід указав на кілька величезних кущів білих і червоних троянд:
— Ось що я хотів показати тобі! Впізнаєш?
Я вражений зупинився.
— Звичайно, впізнаю, — відповів я. — Значить, ти тут рвеш квіти, старий церковний грабіжнику!
Тиждень тому Пат переселилася до пані Залевської, і того ж вечора Ленц прислав Юппа з велетенським букетом троянд, їх було так багато, що Юппу довелося двічі повертатися на вулицю й кожного разу нести цілий оберемок. А я сушив собі голову над питанням, звідки Готфрід міг їх добути — адже мені було відомо, що він принципово квітів ніколи не купував. У міських скверах таких троянд я теж ніколи не бачив.
— Оце так знахідка! — змушений був визнати я. — І треба ж, щоб таке спало людині на думку!
Готфрід підморгнув:
— Цей сад-справжнє золоте дно! — Він урочисто поклав руку мені на плече: — 3 цього часу приймаю тебе в долю! Гадаю, що саме тепер тобі це потрібно, як ніколи!
— Чому це саме тепер? — не зрозумів я.
— Бо в міських парках саме тепер голо, як восени.