Джо дивилась на нього тривожно, а я — приголомшепо, хоч і знав, що від Руперта можна ждати чого завгодно.
— А що скаже Фредді? — запитав я.
— Та, мабуть, ошаліс...
Розділ тридцять четвертий
В Англії катастрофа вибухнула не відразу, життя подарувало нам ще один погожий день. Ми прилетіли в середу, а в четвер вирішили відвідати Альберт-хол, де в ліцеї Роланда учням роздавали нагороди. Нас відділяв від розмореної столиці Китаю лише один день путі, але в це важко було повірити, такою величезною здавалася прірва, що пролягла між двома світами.
Нагородження учнів — велике свято для всіх, і Джо вимагала, щоб ми найняли лімузин. Вона ще до нашої подорожі в Китай замовила чотири місця в Альберт-холі, і ось ми влились у суцільний потік "ролоройсів" та "ягуарів", щоб у повному параді з'явитися в шикарному залі.
Всі були аж надто веселі, ніби передчували біду. Джо мала розкішний вигляд у шовковій сукні з золотим ланцюжком навкруг шиї, що нагадував тоненьку змійку, а її зачіска скидалась на шолом з чорного дерева. Тесе була
219 9*
мов лялечка, та й усі діти одягнені не гірше — у найліпші свої сорочечки, штанята, сукенки й черевички.
— Наступного року й ти будеш серед них,— мовила Джо, вказуючи дівчинці на партер, де сиділи школярі.
— А де наш Роланд? Я не бачу його. ' — Він зараз прийде...
Поки до залу входили шеренги учнів, органіст завзято грав Баха: від звуків, що відбивались від алюмінієвого купола, аж вібрували крісла. З'явилися викладачі в мантіях та середньовічних скуфійках, з білими комірцями на шиях, мов у адвокатів французького суду. Всі ми шукали очима Роланда, й нарешті Руперт побачив його: він потонув із своїм класом в кипучому морі дитячих голівок.
— Он де він! — сказала Джо.
— Я бачу,— мовив Руперт.— Він ніби менший за всіх у своєму класі.
— Дурниця! — обурилась Джо.— Такий, як і решта хлопчиків.
Почалися промови, і я помітив, що Руперт роздивляється на інших батьків — розфранчепих, веселих, добродушних.
Роланд не отримав ні prix d'excellence *, ні prix du tableau d'honneur 2, зате дістав заохочення з математики. Джо лунко заплескала в долоні, коли його викликали.
— У нашій школі роздавали нагороди в гімнастичному залі, де тхнуло клозетом,— заявила вона.— То було єдине місце, де поміщалися діти й батьки, і останні важили для начальства більше, ніж ми. А в Роланда такий'вигляд, ніби нас зовсім не існує.
— Б'юсь об заклад, що він на нас поглядає,— втрутився я.
Руперт кивнув. Він розумів свого сина; тільки перед цим ми говорили з ним про Роланда. Руперт скаржився, що забобони — найбільший ворог дитячої свідомості; головне — не дати дитині піддатися отим заяложеним "істинам", якими ущерть напханий світ.
— Як вони гарно себе поводять! — шепнула жінка з сусідньої ложі.
— Так...— задумано відказав Руперт.
Коли церемонія скінчилася, органіст наповнив залу хвилями маршу Бетховена, і всі рушили до виходу.
1 Перша нагорода (франц.).
— Скоріше! — підганяла Джб.— Я хочу подпвптпсь на товаришів Роланда. ;
Ми побачили його біля під'їзду № 9 — він розмовляв в двома хлопчиками, і вони голосно реготали: побачивши нас, Роланд хутенько попрощався з товаришами.
— Хто вони? — спитала Джо, "коли ми підійшли. "— 3 нашого класу...
Джо це не задовольнило, а Руперт тільки посміхнувся. Навряд чи довгим буде Роландове дитинство: життя підганяє, рано пробуджує всілякі бажання й пристрасті, а сувора дійсність загрожує катастрофою; отож сьогодні, як ніколи, діти потребують захисту дорослих.
— То як? — запитав він, беручи за ручку Тесе.— Підемо додому?
— Ні, ще трохи погуляємо,— мовила Джо.
Вона обвела нас навкруг Альберт-хола — їй хотілося похвалитися своєю гарною, святково вбраною родиною, і, відповідаючи на вітання знайомих, вона почувала себе дуже щасливою в своєму маленькому світі.
Ми йшли позаду, і Руперт шепнув мені, як йому не хотілось би руйнувати її віру. Та що поробиш: чудові личка дітей настійно підказують, що їхнє майбутнє в наших руках і що ми мусимо їх рятувати.
Розділ тридцять п'ятий
Я знав, що Руперт повернувся з Китаю зовсім іншою людиною, та, поки він пе виклав своїх намірів, не уявляв собі, яка разюча ця зміна. Його наміри були цілком визначені, і я не сумнівався, що з його рішучістю він неодмінно здійснить усе, що надумав.
— А що ви збираєтесь робити? — насторожено запитав я.
— Тільки не лякайтеся, Джеку,— відповів він.
Я ще ніколи не бачив Руперта таким задоволеним. Подарувавши китайцям п'ять мільйонів, він поводився як людина, що нарешті знайшла свій шлях.
— По-перше,— заявив він,— я хочу забрати у фірми всі свої гроші.
— А хіба це можливо? Адже її акції не продаються.
— Можна продати комусь із членів родини. Хоча б Фредді.
— А чому не вашій матінці?
— Нізащо! — вигукнув Руперт; він лежав на осонні проти будинку, тримаючи на животі чай, принесений Андже-ліною.— Вона заплатить, а потім покладе в банк на моє ім'я або на ім'я дітей. Ні!. Цього разу я вирішив покінчити з фірмою назавжди.
— А Фредді хіба не збереже для вас акції?
— Фредді? Той нічого з рук не випустить.
— Проте...
— Заждіть! — розсердився Руперт.— Ви не даєте мені й слова сказати. Хіба вам не Цікаво знати решту?..
Намір у нього був досить простий. Одержавши гроші, він хотів створити щось на зразок фо'нду "корисних починань".
— Що ви маєте ла увазі? — запитав я.
— Наприклад, домогтися прийняття Китаю в ООН.
— І ви на це будете витрачати гроші й час?
— Не тільки. Є на світі багато інших корисних справ.
— Наприклад?
— Завжди знайдуться справи, які потребують грошей.
— Які саме?
Він знав, чого я домагаюсь.
— Чи треба вам пояснювати? Ви й самі добре розумієте.
— Тоді чому б вам одразу не віддати всі свої гроші комуністам? — вже сердився я.
— Тому, що в мене свої власні погляди й наміри. Був чудовий літній день. Джо поливала троянди в саду
й сердилась на Роланда, що кинув на грядку свій велосипед.
— От шибеник...
— А на що ви житимете, коли роздасте гроші? — допитувався я.
~. З голоду не помремо.
— А ви подумали про Лілла? Руперт кусав травинку.
—* Тепер йому мене не подужати. —> А Джо?..
—* Не знаю,— задумливо, але без тривоги відказав Руперт.— Якось переконаю. Біда в тому, що я ніколи з нею не радився...
Я сказав, що не заздрю йому. В цю мить я думав про ту Джо, якої Руперт ще не знав і яка всі ці дні жила в надзвичайному напруженні,— чесна і щира, вона не могла критися й брехати. Рано чи пізно Джо випалить йому все з досади або в доброму настрої під час прогулянки. Що тоді?.. ,
— Я певен, що для неї прикра буде не втрата грошей, а те, як ви їх використаєте,— застеріг я.
— Так. ,
— Боюсь, вона піде од вас. ' Та він, очевидно, обміркував і це.
— Навряд...
— Для неї ненависною буде сама думка про те, що ви пристали до якоїсь течії. Адже схоже на це...
Я гадав, що він заперечуватиме, та Руперт рішуче кивнув.
— І взагалі навіщо забирати гроші з фірми? — намагався я знайти якийсь компроміс.— Чому б не залишити їх фірмі, а прибутки витрачати, як заманеться?
Він похитав головою.
— По-перше, я хочу звільнитися від Ройсів, щоб мені ніхто не заважав. Та це ще не все. В нашому статуті сказано, що один із директорів — тобто Рендолф чи будь-хто з членів родини,— має право конфіскувати без компенсації акції того, хто завдав шкоди фірмі. А коли Рендолф і решта довідаються, що я утнув, то неодмінно це зроблять. Поки що вони навіть не здогадуються, але Рендолф неодмінно пронюхає й заморозить мої акції, а то й зовсім одбере.
— Тоді вам треба діяти... ^
— Я піду до Фредді, як тільки він повернеться...
— Але Фредді також може повстати. П'ять мільйонів він вам не простить.
— Звичайно. Проте акції візьме охоче.
— І ви певні, що чините розумно?
— Цілком,— спокійно сказав він.— Я не можу більше дивитися на світ, як колись.
Не хотілося більше мучити його, та все ж таки я мусив поставити ще одне запитання:
— А як же ви тепер дивитесь на світ?
— Я й сам ще не знаю,— признався в|р.— Але тепер переконаний, що так жити далі неможливо.— Руперт лежав на траві, спираючись на лікоть, а тепер сів і простяг руки, ніби намагаючись обійняти землю і небо.— Неможливо, хоч і здається, що все навкруги таке прекрасне.— Тяжко зітхнувши, він знову ліг.
— А чому б не лишити все так, як є?
— Тому, що в нашому житті бракує головного. І що далі, то це стає відчутніше. Я не хочу^ щоб мої діти росли у світі, який витравлює все, крім зажерливості й звірячого інстинкту самозбереження. Має настати якесь інше, раціональніше життя, і для початку хоча б це слід зрозуміти, Джеку...
— Ви ж потонете в політиці.
— То й що? Адже я не бачу чогось вартіснішого. Все іпше — марне гайнування часу.
Розділ тридцять шостий
Серед бучі, яка зчинилась, всі чомусь зверталися тільки до мене, ніби я міг пояснити Рупертову поведінку або якось вплинути на нього. Хоч, між іншим, я й сам не знав, на чиєму я боці.
Коли ми зустрілись, Фредді все ще лютував через втрачені п'ять мільйонів. Руперт подарував гроші китайцям раз і назавжди, проте Фредді спішно відрядив із Гонконга в Пекін Ендрю Ротбарта — а може, ще вдасться щось зробити. Злість його поглиблювалася ще й тим, що проект злиття з ЮСО та "Фарбверке" таки провалився: Фредді не вдалося подолати Бендіго й Рендолфа. Уряд теж не дав своєї згоди. Отож Фредді зовсім знесилився, до того ж він дуже багато пив. Витівка Руперта була останнім coup de vent що остаточно доконав його.
— Яку дурницю він утнув! — бідкався Фредді.— Чому ви його не спинили?
— Я нічого не знав.
— Як? Він навіть вам не признався?
Я пояснив, що Руперт, очевидно, не хотів перекладати на мене якусь частку вини.
— Що ж усе-таки, хай йому чорт, сталося з ним у Китаї?
Ми обідали в кабінеті — Фредді ніколи було йти до ресторану, і він запивав свинячу котлету горілкою 8 содовою водою. Я навіть не Намагався щось пояснити. Як йому розтлумачиш? Зате виклав усе про підступи Лілла та Бонні.
— Про Бонні 'я знав,— зауважив Фредді.— Хоч споді* вався, що Руперт обдурить його.
'Порив вітру; тут: удар (франц.). 224
— Він таки обдурив. Та ще й як.
— А Лілл ідіот,—.пробурчав Фредді.—Він так боїться Руперта, що перебирає міри.
Я запитав, як позначиться (на фірмі те, що не вдалося досягти злиття, і Фредді просто мене здивував.
— Все буде гаразд,— заявив він.— Ні Пінк, ні я не можемо подолати один одного, от ми й вирішили об'єднатися.— Він здвигнув плечима.— Іншого виходу не було.