Я впихав їм свої віршики, бо це був наслідок праці. Всього п'ятнадцять франків. І в такий спосіб тираж вичерпався. Збірка називалася "Ікар за кермом". Ікар, бо це й поетично, і стосується авіації, розумієш?
— А тепер ти пишеш?
— О ні. Даруй мені, але я працюю кулеметом.
— Якої системи у вас кулемет?
Підписавши декларацію, Аттіньї і Даррас підійшли до Скалі послухати радіоприймач Хайме. Відтоді, як Хайме осліп, він півжиття проводив біля радіоприймача. А тепер Даррас відійшов від радіоприймача: йому зовсім не сподобалося останнє запитання Надаля.
Але він марно побоювався: комедія й далі розігрувала--ся — і тільки. Леклерк не був пілот на винищувачі й відтоді, як він у Іспанії, не мав справи з кулеметом; що ж до Надаля, який вів розмову з виглядом старого фахівця, гризучи свою люльку, то віп не знав, що "льюїс" на іспанському літаку з обоймою, а пе з стрічкою, як він гадав, і нічого не розумів з того, що йому молов Леклерк.
— Ну, як тут справи? — спитав він.
— Тут справжнє життя... Якого дідька робити в Парижі? Бути пілотом повітряної лінії, інакше кажучи, копдуктором дитячого літака? Та й це не завжди є. Якщо ти лівий, перед тобою закриті всі дороги... Що ж тоді, жебрати? Ні! Тут людина — це людина. Ось я, даруй, я був у Талавері. Можеш спитати кого хочеш: газовий завод спалахнув, як омлет з ромом! Я почастував Франко. Я, Леклерк, даруй мені, я зупинив Франко. Ти мене зрозумів? Поглянь, довкола тебе сидять хлопці — орли, а не якийсь пропащий па-брід!
Біля великої груби, змурованої в глибині зали під революційними плакатами, як завжди, метушилася родина куховара, і "пелікани" випрошували додаткові порції.
Аттіньї теж слухав розмову, водночас прислуховуючись до радіо. Він з цікавістю спостерігав за взаєминами між співрозмовниками: Леклерк уже кілька хвилин ліпив хлібні кульки й кидав їх ледь не в обличчя Надаля. Та й голос у нього був далеко не такий привітний, як його слова.
— Я розгромив Талаверу з "Оріона", ти розумієш, що це означає? Тут країна бою биків, а ми, ми отримали легіон телят. Але саме з телятами ми й вистояли. Ти мене зрозумів?
І знову хлібна кулька полетіла прямо в ніс Надаля. Аттіньї, дедалі більше заінтригований, стежив за грою. На-даль роблено всміхався, вирішивши відомстити за себе в інтерв'ю.
— Яка ж зброя була в тебе у Талавері? — запитав він.
— Фініки, кулемет у вікні й збільшена клозетна дірка.
— І авіаційний "гочкінс" на триніжці,— серйозно сказав Гарде.
— Такі самі ми мали у Віллакубле,— відповів Надаль з шанобливо-зневажливим жестом.— Просто обурливо, хіба можна примушувати людей воювати з такою зброєю?
Такого кулемета не існувало, тому "пелікани" нишком хихотіли.
— Увага! — крикнув Аттіньї.
Диктор радіостанції заколотників (передача із Севільї?) щойно прокричав: "Авіація",— і Хайме збільшив гучність.
"Наші літаки успішно бомбардували позиції червоних, відкинувши ополченців з Карабанчеля до Мадріда.
Місто було піддано бомбардуванню о третій і о п'ятій годині, але авіація червоних не з'являлася.
Сьогодні збито п'ять урядових літаків над нашими позиціями.
Я вже оголошував по радіо, що радянський літак Маньєна, цього горезвісного дезертира, сталінського агента, найближчим часом неодмінно буде знищено. Тож радий повідомити: сьогодні цей літак збито, він упав на нашій території.
Весь його екіпаж розбився під час падіння. Тіло харцизяки Маньєна впізнане в Хетафе. Така сама доля чекає і на всіх інших його спільників! На добраніч". "Пелікани" нерезирнулися.
— Не хвилюйтесь,— крикнув Скалі.— Вони переплутали!
Надаль почав розпитувати, але швидко зрозумів, що наполягати не слід: "пелікани" були забобонні, навіть і крикуни, тому всякі розмови про аварії зустрічали вороже. Майже всі здогадалися, що йдеться про "Жореса" й екіпаж Карнеро; одначе Маньєн був у Альбасете, й цілком імовірно, що він сьогодні вилітав на Мадрідський фронт.
— Звідки ти це взяв, бевзю? — пробурчав Леклерк. Скалі знав це достеменно, він іще вдень відчув, що тут
справа кепська, й викликав по телефону Маньєна, попросивши його приїхати цієї ж ночі до Алькали.
Але Маньєн був уже поінформований краще, ніж він. Сембрано сам викликав його й про все поінформував його детальніше, ніж Скалі. П'япий як чіп Леклерк став лаяти іспанських льотчиків, хоча добре знав, що іспанські льотчики кожен день на своїх застарілих літаках робили те саме, що він якось зробив у Талавері й чим так пишався. Потім він заходжувався пояснювати іспанським механікам, які оточили його, що війну програно, що полагоджені літаки падатимуть. З іншого боку, Скалі знав, що після свого повернення Леклерк виходив надвір, підкликав до себе одного за одним "пеліканів", у яких його оригінальність і щедрість, часто щира (він прагнув бути улюбленцем), викликали симпатію, і нишком перешіптувався з ними. І що "пелікани" з його екіпажу йому підтакували.
Спочатку це здивувало Скалі. Дуже тонко розуміючись на людях, зокрема на інтелігентах, природа яких була йому добре знайома, він погано розумів Леклерка. Гарде звернув його увагу на те, що екіпажі, які перетрушувалися щоразу, коли хтось лягав до шппталю, тепер формувалися з подібних сумнівних людей, що товариші Леклерка, коли він повернувся через густоту хмар, не могли зрозуміти, в чому річ, і що вони виявилися учасниками трагедії, яка була їм не до снаги. Леклерк не міг вибачити собі своєї втечі й намагався повести за собою всіх, з ким стикався, па шлях розчарування, щоб у загальній зневірі знайти порятунок від сорому, як він знайшов його в перно.
— Маньєн телефонував сюди о сьомій годині! — крикнув Скалі.
Але ніхто не був певен, каже він правду чи просто хоче їх заспокоїти.
Настала досить тривала мовчанка, яку нарешті порушив Надаль.
— Заради чого ти приїхав сюди? — спитав він з олівцем у руці Леклерка.— Заради революції?
Леклерк скоса подивився на нього, цього разу з гпі-вом.
— Це тебе хвилює? Я найманець лівих, це всі знають. Але я тут тому, що я справжня людина. Я запеклий ветеран за кермом. Решта для тюхтіїв, боягузів та журналістів. "У кожного, даруй, свій смак. Зрозумів?
Ще худіший, ніж завжди, розпатланий, з роздутими ніздрями й наморщеним лобом, Леклерк сидів, відкинувшись на бильце стільця, й стискав у руках пляшку червоного вина; здавалося, він сам займав увесь стіл, за яким усі почували себе ніяково. Гарде, підійшовши до Хайме, підкрутив свої вуса й усміхнувся.
— Слабкість це чи боягузтво,— сказав йому Аттіньї,— та якщо Маньєн не розжене їх, то ці хлопці зовсім розкладуть ескадрилью. Що з ним? Знову вино вдарило в голову?
— В усякому разі, він починає мені набридати. Не люблю битися з чваньками. Зараз він козириться, розігрує з себе героя. Сміх, та й годі!
— Він сердиться на того за комедію, яку сам розігрує. Поглянь на нього. Він його ненавидить.
— Але він йому й вдячний.
— Не дуже. Подивись на його пику.
Надаль зрозумів, що це може погано обернутися; він замовив для всіх ще по склянці вина й ушився зі своїми нотатками — низенький, спритний, з войовничою люлькою в роті, скривленому хитрою посмішкою.
— Я не п'яний,— знову озвався Леклерк.— Революція... Було очевидно, що він збирався сказати: "мені начхатп
на неї". Однак Леклерк не наважився виголосити ці слова, не через товаришів, він, мабуть, охоче кинув би їм виклик, але там, за двома вікнами без віконниць, був Мадрід.
Радіоприймач стояв біля одного з цих вікон. Аттіньї обернувся. Площа Алькала-де-Енареса спала, її пам'ятники й крихітні кав'ярні, де продавали слимаків, майже цілком затуляли колони (дехто з "пеліканів", мабуть, цмулпв там перно). І все містечко з колонадами, садками, церквами, шпилястими дзвіницями, ошатними палацами, огорожами й балконами для серенад, уся ця давня Кастілія іспанських комедій, зіпсована повітряним бомбардуванням, спала сторожким сном, прислухаючись до погрозливих шерхотів війпи.
— Коли приїде Маньєн,— звернувся Скалі до Гарде,— скажеш йому, що для "Марата" можна сформувати ударний екіпаж — з тебе та ще з декого...
— Сьогодні ввечері ти їдеш до Мадріда? — спитав Хайме.
— Мене викликає Гарсіа.
— Мені хотілося б, щоб ти розшукав мого батька й привіз його сюди.
Скалі знав, що батько Хаііме був уже дуже старий. Хайме не вмотивував свого прохання: він ніколи не посилався на своє поранення.
— Гаразд, привезу.
— Гей, Скалі, чи довго нас годуватимуть так погано? — злобливо спитав Леклерк.
— Ти з похмілля став гастрономом? — спитав Гарде з другого краю столу.
Леклерк подивився на Гарде, неприязна посмішка якого оголила дрібні котячі зуби, й промовчав.
— А як з угодами? — спитав бомбардир "Пелікана І".
— Ще не повернули з управління,— відповів Скалі.
— Я не належу до крикунів... Але припустімо, мене б убили сьогодні, що було б з моїми угодами?
Бомбардир мав водночас і визивний і жалюгідний вигляд; він вибалушив маленькі очі й безпорадно опустив руки; на блідо-голубій куртці блищали лейтенантські зірочки, нашиті наступного ж дня після його весілля в Барселоні. Схожий на чайник з мультфільму, подумав Гарде.
Скалі вважав, що не слід надто серйозно сприймати витівки цих хлопців, бо звичайно все обходилося. Але сьогодні...
— Гроші виплатили б твоїй дружині. Отож дай нам спокій.
— А де гарантія, що до того Франко не візьме Мадрід?
— Сподіваюсь, що в такому разі він тебе розстріляє,— сказав Гарде, погладивши свій чуб, підстрижений бобриком. — І без песет, і без будь-якої угоди.
Взагалі небезпека, яка загрожувала всім їм, згуртовувала добровольців і найманців більше, ніж роз'єднували угоди. Але сьогодні добровольці починали обурюватися.
— І чому нам не надсилають ще винищувачів? — спитав бортмехапік "Пелікапа І".
— І для поранепих не роблять того, що треба,— сказав Гаус.
Якби сам англійський король приїхав по нього до Мадріда, то це не задовольнило б його.
— Це нікуди не годиться,—сказав командир кулеметпп-ків Леклерка.— Мало винищувачів, мало літаків, кепське спорядження, допотопні кулемети!
Іспанці атакували зенітні батареї на жалюгідних, давно застарілих "бреге".
Аттіньї підходив до столу Леклерка й чув уривки окремих фраз:
— ...А все ж таки сьогодні його бачили.
— ...Хлопці, бабах! Наче хтось їх викинув у повітря з пригорщі. ." .
_ ...Ні разу не бачив чогось подібного на війні.
— ...Найгірше, що "Жорес" розламався надвое.
— ...Мабуть, ці негідники розстрілювали Карперо з кулеметів.
— ...Хто був з парашутом? Карнеро?
— ...На парашуті Маньєна спустився Карнеро.
— ...Спочатку можна було ще йти далі, але що вдієш, коли в них далекоміри? Це вже не бій!
— ...Найгірше, що літак розламався надвоє...
— ...Нам передусім бракує організації.