Побачивши це, граф Мегем упевнився, що вони таки не брешуть.
Ламме і нишком не наважувався відвідати куховарку, бо вона глузувала з його любові до жінки.
Він засумував, згадуючи ситну їжу, та Уленшпігель почав носити йому ласі шматки — він пробирався у дім до графа Мегема з вулиці святої Катерини і ховався на горищі.
Якось після вечері граф Мегем сказав своїй прекрасній дружині, що вранці він виступає зі своєю кіннотою до міста Буа-ле-Дюк. Потім він пішов спати, а прекрасна дама побігла на горище і розповіла усе Уленшпігелеві.
18
Уленшпігель одягнувся пілігримом і без харчів і грошей негайно вирушив в Буа-ле-Дюк, щоб попередити городян про небезпеку. Він сподівався дорогою взяти коня в Ієроніма Праата, Симонового брата, до якого були в нього листи від принца, а звідти податися навпростець до Буа-ле-Дюка.
Вийшовши на шлях, він побачив загін солдатів і злякався за листи.
Але вирішивши, що при такій нещасливій зустрічі найкраще буде вдавати з себе дурня, він зупинився і почав бурмотіти молитви. Коли солдати порівнялися з ним, він пішов збоку і довідався, що вони йдуть в Буа-ле-Дюк.
Попереду йшов валлонський загін на чолі з капітаном Ламотом[153] і шістьма алебардниками охорони. Далі, відповідно до чину, ішов хорунжий з меншою охороною, потім профос зі своїми алебардниками і двома вивідувачами, начальник варти, начальник обозу, кат з помічниками, сурмачі й барабанщики, які зчиняли неймовірний гуркіт.
За валлонцями йшов загін фламандців у дві сотні чоловік з капітаном і прапороносцем. Загін ділився на дві центурії під командою сержантів, бувалих вояків. Центурії ділились на декурії під командою ротмістрів. Попереду профоса і його stockknecht'ів, помічників, що карали палицями винних, також вигравали сурми й гриміли барабани.
Позаду всіх, на двох відкритих великих возах, лежали, сиділи, стояли, реготали, щебетали, як синички, співали, як соловейки, їли, пили, танцювали вояцькі любки-дівиці, легкого звичаю птиці.
Деякі з них були одягнуті в форму ландскнехтів, тільки пошиту з тонкого білого полотна, з великим викотом на грудях і з прорізами на рукавах, стегнах і спині, крізь які було видно їх ніжне тіло. На головах у них були шапочки з тонкого лляного полотна, вигаптувані золотом, оздоблені гарними страусовими перами, що маяли на вітрі. На поясах, гаптованих золотом і червоним шовком, висіли піхви з золотої парчі для кинджалів, їхні черевички, панчохи, шаровари, куртки, торочки були з білого шовку, а шнурки й застібки — золоті.
Інші також були одягнуті в ландскнехтську форму, але різних кольорів: синю, зелену, бордову, голубу, червону, з прорізами; вишивками, гербами — як кому подобалось. У всіх на рукавах був кольоровий кружечок — ознака їхньої професії.
Hoerweyfel, їхній наглядач, хотів утихомирити дівчат, але вони зовсім не слухались і своїми милими гримасами й словечками примусили й його сміятись.
Одягнутий пілігримом Уленшпігель чимчикував собі поряд із військом, немовби човничок збоку великого корабля.
Раптом Ламот запитав його:
— А ти куди йдеш, прочанине?
— Пане капітан, — відповів голодний Уленшпігель, — колись я вчинив великий гріх, і капітул Собору Богоматері наклав на мене покуту — піти до Рима пішки й просити відпущення в папи. Святий отець дав мені відпущення з умовою, щоб я повернувся на батьківщину і проповідував слово Боже усім солдатам, яких зустріну де по дорозі, а ті повинні за мої проповіді поїти й годувати мене. Так, проповідуючи, я й підтримую нужденне своє життя. То чи не дозволите мені на найближчому привалі виконати свою обітницю?
— Дозволяю, — сказав Ламот.
Уленшпігель по-товариському втиснувся між валлонців та фламандців, раз у раз мацаючи куртку, чи на місці листи.
Дівчата йому гукали:
— Гей, пілігриме, гарненький пілігриме, а йди-но сюди! Покажи, чи добрий з тебе…
Уленшпігель підійшов до них і скромно сказав:
— Сестри мої во Христі, не глузуйте з бідного пілігрима, який блукає по горах і долинах, щоб проповідувати віру святу солдатам.
А сам їв очима їхні дівочі принади.
Свавільні дівчата, просовуючи свої веселі обличчя між завісок, кричали:
— Ти ще замолодий, щоб повчати солдатів. Лізь до нас, ми тебе навчимо веселішої розмови.
Уленшпігель з великою охотою скочив би до них, та боявся за листи. Двоє дівчат простягли йому свої білі повні руки, щоб витягти його на воза, та ревнивий hoerweyfel крикнув:
— Ану забирайся геть, бо порубаю на шматки!
І Уленшпігель слухняно відійшов, але здалеку він поглядав крадькома на свіжих дівчаток, осяяних яскравим промінням сонця. Тим часом дійшли до Бергема. Командир фламандців Філіпп де Лануа[154], сьєр де Бовуар, наказав зупинитись на відпочинок.
Тут стояв невисокий дуб. Віти його були зрубані, а одна найтовща гілляка зламана до половини. На ній минулого місяця повісили анабаптиста.
Солдати зупинились. Прибігли маркітанти і стали продавати хліб, пиво та всіляке м'ясо. Дівчата купували цукерки, тістечка, мигдаль, пиріжки.
Коли Уленшпігель все це побачив, то в нього аж підтягло живіт.
І тут він раптом спритно, як мавпа, виліз на дерево, сів верхи на нижню товсту гілляку, що була від землі футів на сім, і почав лупцювати себе різкою, а навколо нього з'юрмилися солдати й дівчата.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! — сказав він. — У Святому письмі сказано: хто подав бідареві, той подає Господу Богу. Солдати, і ви, прекрасні дами, славні, подружки хоробрих вояків, подайте Богові, тобто дайте мені хліба, м'яса, вина, пива і чого ласка ваша зволить, хоч би й тістечок, то не завадить, і Господь, багатий на все, щедро вам відплатить за це купами ортоланів, річками мальвазії, горами цукерок, rystpap'ом, який ви будете їсти в раю срібними ложками. — І далі вже зовсім жалібно: — Хіба ви не бачите, як тяжко я мушу покутувати гріхи свої? Невже ви не полегшите моїх страждань від оцієї різки, що зранила до крові мої плечі?
— Що це за божевільний? — питали солдати один одного.
— Друзі мої, — відповів Уленшпігель, — я не божевільний, я тільки покутник, і то дуже голодний. Бо коли дух мій плаче від гріхів, то шлунок мій плаче від голоду. Блаженні вояки, і ви, прекрасні дівчата, я бачу там у вас жирну шинку, гуску, ковбасу, вино, пиво, пиріжки. Невже не дасте нічого бідному пілігримові?
— Дамо, дамо! — загукали солдати-фламандці. — У цього проповідника славна пика!
І почали кидати йому шматки їжі, немов м'ячі. Уленшпігель їв, сидячи верхи на гілляці, та все примовляв:
— Голод робить чоловіка тупим і нездатним до молитви, а шинка одразу проганяє поганий настрій.
— Бережись, голову розіб'ю! — гукнув один сержант, кидаючи йому напіввипиту пляшку.
Улепшпігель схопив ту пляшку і, п'ючи невеличкими ковтками, повів далі:
— Хоч гострий, нестерпний голод і згубний для нашого тіла, але є речі ще згубніші, чого бідний прочанин дуже боїться. Щедрі солдати дають йому хто шинку, хто пляшку пива. А прочанин мусить бути стриманим, бо коли вип'є натщесерце, то одразу ж і вп'ється.
Не встиг він цього сказати, як упіймав на лету гусячу лапку.
— Оце вже справжнє чудо, — гукнув він, — уловити в повітрі рибу, що водиться на сухому. Але дивіться, від неї вже й кісток нема! Що буває ненаситніше, ніж сухий пісок? Неплідна жінка і голодний шлунок.
Нараз він відчув, що його щось коле ззаду. Він обернувся і побачив прапороносця.
— Гей, пілігриме, невже знехтуєш баранячим стегном? — гукав він, простягаючи йому на вістрі алебарди добрячий шматок.
Уленшпігель узяв його і сказав:
— От ми й квити. Краще я встромлю зуби в це стегенце, ніж ти стромлятимеш гостряк у моє. Я зроблю з цієї кістки сопілку і заграю на ній хвалу тобі, милосердний алебарднику. А проте, — казав він далі, — який же це обід без солодкого? Чого варте хоч би й найсоковитіше бараняче стегно, коли після нього прочанин не побачить благословенного обличчя якого-небудь пиріжка?
Тільки-но він це промовив, як мусив схопитися рукою за обличчя, бо з гурта веселих дівчат полетіли в нього два пиріжки — один поцілив у щоку, а другий в око. Дівчата зареготалися, а Уленшпігель до них:
— Красно дякую вам, дівоньки, за те, що ви цілуєте мене солодкими пиріжками.
Та пиріжки впали на землю.
Але ось загриміли барабани, засурмили сурми, і військо знову рушило в похід.
Мессір де Бовуар наказав Уленшпігелеві злізти з дерева і йти за військом, від якого тому хотілося б бути за сто миль, бо Уленшпігель здогадався-таки зі слів деяких вояків і з їхніх косих поглядів, що він у підозрі і його ось-ось мають схопити як шпигуна, а коли обшукають і знайдуть листи, то шибениці йому не минути.
Отже, він навмисне впав з дерева і, скотившись у канаву, зняв крик:
— Змилуйтесь, панове солдати, я зламав ногу й не можу йти, покладіть мене на віз до дівчат.
Але він знав, що ревнивий hoerweyfel нізащо цього не дозволить.
А дівчата кричали з возів:
— До нас, до нас, милий прочанине. Ми будемо тебе любити, милувати, частувати, лікувати, за день ти видужаєш.
— Знаю, знаю, — казав він, — жіноча рука — цілющий бальзам хоч би на яку рану.
Але ревнивий hoerweyfel звернувся до капітана Ламота.
— Мессіре, — сказав він, — я гадаю, що цей прочанин хоче пошити нас у дурні зі своєю зламаною ногою, аби влізти до дівчат на віз. Краще не брати його з собою.
— Гаразд, — сказав мессір де Ламот.
І Уленшпігель залишився в канаві.
Деякі солдати думали, що він таки справді зламав ногу, а що з нього був веселий хлопець, то й пожаліли його і залишили йому їжі й питва днів на два. Дівчата охоче допомогли б йому також, але не було спромоги, зате вони кинули йому рештки солодощів.
Коли військо зникло з очей, бідолашний каліка схопився мов опечений і чимдуж гайнув уперед. Незабаром він купив коня і, як вітер, помчав у Буа-ле-Дюк.
Городяни, почувши, що на них ідуть Бовуар і Ламот, негайно озброїли загін у вісімсот чоловік, вибрали начальників, а Уленшпігеля, переодягненого вуглярем, послали в Антверпен до Геркулеса-гульвіси, графа Бредероде, по допомогу.
І військо мессірів Ламота й Бовуара так і не ввійшло в Буа-ле-Дюк, бо місто було насторожі, готове до мужньої оборони.
19
Місяць по тому один лікар, на ймення Агілеус, дав Уленшпігелеві два флорини й листи, з якими він повинен був їхати до Симона Праата, а той мав йому сказати, що робити далі.
Уленшпігель знайшов там і добрі харчі, і притулок.