Я тебе розумію.
– Ні, ти мене не розумієш, бо це відбувається не з тобою, і зрозуміти себе спроможний лише я. Я тебе не звинувачую. Ти мусиш виконувати свою роботу, здобути звання доктора філософії – і можеш не розповідати мені, я знаю, що ти прагнеш здобути його задля блага людства, але при цьому мусиш жити власним життям, а ми з тобою перебуваємо не на одному рівні. Я проминув твій рівень, підіймаючись нагору, а тепер я проминув його, спускаючись униз, і не думаю, що мені пощастить піднятися на нього знову. Тож попрощаймося тут і тепер.
– Ти не вважаєш, що тобі треба поговорити з доктором…
– Попрощайся з усіма від мого імені, гаразд? Я не маю бажання знову бачитися з кимось із них.
Перш ніж він устиг сказати щось іще чи зупинити мене, я вийшов із лабораторії, сів у ліфт і востаннє покинув університет Бекмана.
7 жовтня
Штраус намагався побачитися зі мною сьогодні вранці, але я не відчинив йому двері. Я хочу тепер залишитися наодинці із собою.
Це дивне відчуття, коли ти береш книжку, яку читав і якою втішався лише кілька місяців тому, й дізнаєшся, що нічого з неї не пам'ятаєш. Я пригадую, якою чудовою здавалася мені творчість Мільтона. Та коли я взяв його "Втрачений Рай", то міг згадати лише, що в цій книжці розповідається про Адаму і Єву та про Дерево Знання, але тепер до мене не доходила її суть.
Я заплющив очі й побачив Чарлі – тобто себе – шестирічним чи семирічним хлопчиком, згадав, як він сидів за обіднім столом із підручником, навчаючись читати, знову й знову повторюючи слова своїй матері, яка сиділа поруч із ним, поруч зі мною…
– Спробуй знову…
– Подивися на Джека. Подивися, як Джек біжить. Подивися, як Джек дивиться.
– Ні! Не дивися, як Джек дивиться. Подивися, як Джек біжить! – кричала вона, показуючи на текст своїм загрублим від праці пальцем.
– Подивись на Джека. Подивися, як Джек дивиться.
– Ні! Ні! Дивися не як Джек дивиться, а як Джек біжить. Ти не стараєшся. Прочитай знову!
Прочитай знову… Прочитай знову… Прочитай знову…
– Дай хлопцеві спокій. Ти його лякаєш.
– Він повинен навчатися. Він надто ледачий, щоб зосередитися.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
– Він усе розуміє повільніше, аніж інші діти. Дай йому час.
– Він нормальний. Із ним усе гаразд. Він ледачий. Я це твердитиму, поки він запам'ятає.
Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи… Біжи, Джеку, біжи…
А тоді, піднявши голову від столу, я ніби побачив себе очима Чарлі, побачив, як тримаю "Втрачений Рай", і зрозумів, що намагаюся роздерти книжку обома руками. Я відірвав її задню частину, видер із неї купу сторінок і пожбурив через кімнату в той куток, де вже лежали розбиті платівки. Я залишив їх лежати там, і їхні білі язики сміялися, бо я не міг зрозуміти, про що вони мені розповідали.
Я повинен утримати при собі дещо з того, чого я навчився. Благаю Тебе, Боже, не забирай від мене геть усе.
10 жовтня
Зазвичай уночі я виходжу на прогулянку, блукаю містом. Не знаю навіщо. Мабуть, хочу бачити обличчя людей. Учора вночі я не міг пригадати, де я живу. Полісмен привів мене додому. Я маю дивне відчуття, що все це вже зі мною відбувалося – давно-давно. Я не хочу про це писати, але весь час нагадую собі, що я єдина людина у світі, яка може описати, що з нею відбувається за таких обставин.
Замість ходити – я плавав у повітрі, не ясному й прозорому, а з сірою плівкою, яка покривала все. Я знаю, що зі мною відбувається, але вдіяти з цим нічого не можу. Я йду або просто стою на хіднику й дивлюся, як проминають мене люди. Деякі з них дивляться на мене, а деякі – ні, але ніхто до мене не озивається – крім однієї ночі, коли до мене підійшов чоловік і запитав, чи не потрібна мені дівчина. Він повів мене кудись і попросив десять доларів завдатку. Я їх йому дав, але він зник і більше не повертався.
І лише тоді я зрозумів, який же я йолоп.
11 жовтня
Коли сьогодні вранці я повернувся до свого помешкання, то знайшов там Алісу, яка спала на кушетці. У кімнаті було прибрано, й спочатку я подумав, що потрапив не в свою квартиру, але потім побачив, що вона не доторкалася ані до розбитих платівок, ані до роздертих книжок, ані до нот, складених у кутку кімнати. Двері рипнули, й вона підвела голову й подивилася на мене
– Привіт, – засміялася вона. – Ти нічна сова.
– Не так сова, як додо. Отупіле додо. Як ти сюди потрапила?
– Через пожежну драбину. Й через помешкання Фей. Я прийшла до неї розпитати, як тобі ведеться, й вона сказала, що ти поводишся дивно, наприклад, створюєш проблеми із сусідами. Тому я вирішила, що мені час навідати тебе. Я тут трохи прибрала. Не думаю, що ти будеш проти.
– Я проти… І навіть дуже проти. Мені не подобається, коли мене жаліють.
Вона підійшла до дзеркала, щоб причесатися.
– Я прийшла сюди не тому, що жалію тебе. Я прийшла тому, що жалію себе.
– Що ти маєш на увазі?
– Я нічого не маю на увазі, – стенула вона плечима. – Це як у поезії. Мені захотілося побачити тебе.
– Чому б тобі не піти до зоопарку?
– Не треба так, Чарлі. Я надто довго чекала, коли ти прийдеш до мене… й ось вирішила прийти сама.
– Навіщо?
– Бо ще існує час. І я хочу провести його з тобою.
– Ти декламуєш якогось вірша?
– Чарлі, не смійся з мене.
– Це не сміх. Але я не можу дозволити собі проводити час із кимось – його залишилося недостатньо і для мене самого.
– Я не вірю, що ти хочеш бути сам-один.
– Але я хочу.
– Ми провели разом не так багато часу, перш ніж урвали свої стосунки. У нас було про що поговорити й що робити разом. Це тривало недовго, але це було чимось. Погодься, ми знали, що це може статися. Це не було таємницею. Але я не покинула тебе, Чарлі. Я просто чекала. А тепер ти знову перебуваєш на моєму рівні, чи не так?
Я метушився по кімнаті.
– Але ж це божевілля. У нас немає майбутнього. Я не можу дозволити собі дивитися вперед – лише назад. За кілька місяців, тижнів, днів – хто, в біса, знає? – я піду до Воррена. Ти не зможеш піти за мною туди.
– Ні, – погодилася вона. – Мабуть, я не стану й навідувати тебе там. Коли тебе заберуть до Воррена, я докладу всіх зусиль, щоб забути тебе. Прикидатися я не хочу. Але перш ніж ти туди підеш, немає жодної причини для нас обох не бути разом.
Перш ніж я встиг щось сказати, вона поцілувала мене. Я чекав, поки вона сиділа переді мною на кушетці, поклавши голову мені на груди, але мене не охопила паніка. Аліса була жінкою, але, можливо, тепер Чарлі міг зрозуміти, що вона йому не мати й не сестра.
Знання цього допомогло мені подолати кризу, я зітхнув, бо більше ніщо мене не втримувало. Нам не було чого боятися або прикидатися, бо так ніколи ні з ким не бувало. Усі бар'єри обвалилися. Я розмотав нитку, яку вона мені дала, й вибрався з лабіринту, на виході якого чекала мене вона. Я любив її більше, аніж власне тіло. Я не вдаю, ніби розумію таємницю кохання, але тепер це було чимось більшим, аніж секс, більшим, аніж використання жіночого тіла. Це було так, ніби я піднявся над землею, поза страхом і стражданням, будучи частиною чогось більшого, аніж я. Я піднявся з темної камери свого розуму, аби стати частиною когось іншого – щось подібне сталося зі мною на терапевтичному сеансі, коли я лежав на кушетці. Це був перший крок до Всесвіту, – за межі Всесвіту, – бо саме в цьому ми зливалися, щоб відтворити й продовжити людський дух. Розширяючись і вибухаючи назовні і стискаючись та звужуючись досередини, ми відтворювали ритм буття – дихання, серцебиття, день і ніч, і ритм наших тіл відлунював у моєму розумі й створював у ньому дивне видовище. Сірий морок піднявся від мого розуму, й крізь нього пробилося світло, проникнувши в мій мозок (як буває дивно, коли світло приносить темряву!), і моє тіло знову розчинялося у великому морі простору, омите його дивним хрещенням. Моє тіло тремтіло, віддаючись, а її тіло тремтіло, приймаючи його в себе.
У такий спосіб ми кохалися, аж поки ніч не перетворилася на огорнутий тишею день. І, лежачи з нею, я розумів, наскільки важливим є фізичне кохання, як необхідно для нас перебувати в обіймах одне одного, даруючи й одержуючи. Усесвіт вибухав, кожна його часточка відокремлювалася від іншої, жбурляючи нас у темряву й самоту, вічно відриваючи нас одне від одного, дитину від матері, друга від друга, й кожен із нас віддаляється один від одного, кожен летить своїм власним шляхом до своєї єдиної мети – смерті в самотині.
Але любов створює противагу цьому процесу, любов – це акт єднання й збереження. Як ото люди тримаються за руки на палубі корабля, що тоне, аби не дати відірвати себе одне від одного, так само наші тіла утворюють людський ланцюг, який допомагає нам не бути зметеними в небуття.
І в ту мить, коли я вже готувався заснути, я пригадав взаємини між Фей і мною і всміхнувся. Не дивно, що ті взаємини були легкими. Стосунки з Фей були лише фізичними. Взаємини з Алісою – таємничими.
Я нахилився й поцілував їй очі.
Аліса знає тепер про мене все і приймає той факт, що ми можемо бути разом лише протягом короткого часу. Вона погодилася розлучитися зі мною, коли я її попрошу. Про це боляче думати, але, думаю, ми маємо більше, аніж більшість людей знаходять за все своє життя.
14 жовтня
Я прокидаюся вранці й не знаю, ані де я є, ані що тут роблю, а потім бачу її поруч себе й усе пригадую. Вона відчуває, коли щось відбувається зі мною, вона спокійно ходить по моєму помешканню, готуючи сніданок, прибираючи в кімнаті або виходячи й залишаючи мене із самим собою без жодних запитань.
Цього вечора ми ходили на концерт, але я швидко знудився, й ми пішли на середині концерту. Схоже, я втратив свою зосередженість. Я пішов послухати музику, бо знав, що любив Стравінського, але тепер мені чомусь не вистачає терпіння слухати його.
Головне лихо того, що Аліса живе тут зі мною, полягає в тому, що я почуваю необхідність незабаром розлучитися з нею. Мені хочеться зупинити час, заморозити себе на цьому рівні й ніколи не відпускати її від себе.
17 жовтня
Чому я нічого не пам'ятаю? Я намагаюся чинити опір цьому розслабленню. Аліса каже, що я днями лежу в ліжку й, схоже, не цікавлюся, ані хто я такий, ані де я є. Потім усе раптом повертається до мене, і я її впізнаю і пригадую, щó відбувається.