"Але ж, Делямарше, — кричала вона, — тепер я знову навіть не відчуваю, що Ти мене миєш. Де Ти подів губку? Таж візьмися як слід до роботи! Якби я тільки могла схилитися, якби я могла поворухнутися! Я би Тобі показала, як треба мити. О, де мої дівочі роки, коли я в батьківському маєтку щоранку купалася у водах Колорадо, найпрудкішої серед усіх моїх приятельок. А тепер! Коли ж Ти нарешті навчишся мене мити, Делямарше, та Ти просто розмахуєш губкою довкола, напружуєшся, а я нічого не відчуваю. Коли я кажу, аби Ти не тер мене до крові, то це ще не означає, що я маю тут стояти і застудитися. От зараз вистрибну з ванни і втечу як стій".
Але вона так і не здійснювала цієї погрози — чого, по суті, й неспроможна була зробити — здавалося, зі страху, що вона застудиться, Делямарш ухопив її і вкинув до ванни, бо почувся гучний сплеск.
"Ну, так, Делямарше, це Ти вмієш, — сказала Брунельда трохи тихіше, — підлещуватися і ще раз підлещуватися, коли зробиш щось не так". Тоді якусь хвильку було тихо. "Тепер він її цілує", — сказав Робінсон, звівши брови.
"А що зараз буде за робота?" — спитав Карл. Позаяк він уже вирішив залишитися тут, то хотів одразу взятися до служби. Він покинув Робінсона, що нічого не відповідав, на канапі й заходився розкидати велике, все ще прим'яте за довгу ніч тягарем тих, хто на ньому спав, ложе, аби як слід повкладати кожну частину цієї кучугури, чого не робили, мабуть, уже тижнями.
"А глянь-но, Делямарше, — сказала нараз Брунельда, — здається мені, вони розкидають наше ліжко. Про все треба думати, ніколи не може бути спокою. Слід Тобі бути суворішим із отими двома, інакше вони вироблятимуть, що їм заманеться". "Це напевно той малий, із його клятим запалом", — крикнув Делямарш і збирався вже, ймовірно, вилетіти з лазнички. Карл покидав усе, що тримав, та, на щастя, Брунельда сказала: "Нікуди не йди, Делямарше, нікуди не йди. Ох, яка ж гаряча вода, від неї так млосно. Будь при мені, Делямарше". Щойно тепер Карл зауважив, як із-за ящиків безперервно валить пара.
Робінсон злякано притулив долоню до щоки, так наче Карл скоїв щось непоправне. "Все залишити в такому стані, як було, — долинув Делямаршів голос, — хіба ж Ви не знаєте, що після купелі Брунельда завжди ще годину відпочиває? Нікчемні нездари! Зачекайте, я ще до вас доберуся. Робінсоне, Ти, мабуть, знову розмріявся. Із Тебе, з Тебе одного я спитаю за все, що тут діється. Це Ти маєш допильнувати хлопця, тут уже не буде по його. Коли чогось треба, від вас не дочекаєшся, а коли немає роботи, ви раптом виявляєте старанність. Сядьте десь і чекайте, поки вас покличуть".
Але тут-таки все забулося, бо Брунельда кволо, ніби конаючи від гарячої води, прошепотіла: "Парфуми! Принесіть парфуми!" "Парфуми! — заволав Делямарш. — Ворушіться!" Так, але де ті парфуми?
Карл подивився на Робінсона, Робінсон на Карла. Карл зрозумів, що мусить узяти все у свої руки, Робінсон і близько не мав гадки, де ті парфуми можуть бути, він просто ліг на підлогу і невпинно шурхав руками під канапою, не видобуваючи, втім, нічого, крім жмутів порохів і жіночого волосся. Карл метнувся спершу до вмивального столика, що стояв тут-таки коло дверей, але в його шухлядах виявилися тільки старі англійські романи, часописи й ноти, і все було так напхано, що, відкривши ті шухляди, їх уже годі було запхати назад. "Парфуми, — зойкала тим часом Брунельда. — Скільки ж це може тривати! Чи дістану я ще сьогодні мої парфуми!" За цієї Брунельдиної нетерплячки Карл, звісно, не мав змоги ніде добре пошукати, довелося йому покластися на найповерховіше перше враження. В туалетному столику флакона не було, на туалетному столику взагалі стояли лише якісь старі пляшечки з ліками і мазями, все решту й так уже занесли до лазнички. Може, флакон у шухляді столу? Дорогою до столу — в Карла на гадці були тільки парфуми і більше нічого — він на всьому бігу зіштовхнувся з Робінсоном, що нарешті покинув нишпорити під канапою і в якомусь осяянні щодо можливого місця перебування парфумів як сліпий налетів на Карла. Виразно почувся зудар голів, Карл промовчав, Робінсон хоч і не сповільнив біг, зате зарепетував, аби полегшити біль, протягло і перебільшено голосно.
"Замість шукати парфуми, вони там лупляться, — сказала Брунельда. — Я хвора від цього господарювання, Делямарше, я переконана, що помру в Тебе на руках. Мені потрібні парфуми, — зарепетувала вона, раптом відживши, — мені конче потрібні парфуми. Я не вийду з ванни, поки мені їх не принесуть, навіть якщо доведеться просидіти тут до вечора". І вона вдарила кулаком по воді, чутно було, як вона розхлюпується.
Але й у шухляді обіднього столу парфумів не виявилося, хоч там і було винятково туалетне причандалля Брунельди, як-от старі пудернички, слоїчки для макіяжу, гребінці, пасемка волосся і ще багато різних позбиваних докупи і позліплюваних дрібничок, але парфумів не було. Та й Робінсон, усе ще репетуючи, відчиняв у кутку мало не сотню поскладаних пуделочок і шкатулок і порпався в них одна за одною, від чого половина вмісту, здебільшого шитво та листування, неодмінно випадала на підлогу і так уже там і лежала; він теж не годен був нічого знайти, про що час від часу повідомляв Карла похитуванням голови або стенанням плечей.
Тут Делямарш у спідній білизні вискочив із лазнички, а звідти долинало судомне Брунельдине ридання. Карл із Робінсоном облишили пошуки й глянули на Делямарша, промоклого до рубця, навіть із лиця та волосся в нього дзюркотіла вода, а він заверещав: "А тепер, на милість, шукайте нарешті! Тут! — наказав він спочатку Карлові, а тоді: Там! — Робінсонові. Карл і справді шукав, перевіряючи навіть місця, до яких уже відсилали Робінсона, але не знаходив парфумів так само, як і Робінсон, що, шукаючи запекліше від нього, раз по раз поглядав на Делямарша, який, наскільки це дозволяла кімната, тупотів узад-вперед, і, безперечно, найрадше просто відлупцював би і Карла, і Робінсона.
"Делямарше, — погукала Брунельда, — прийди хоч повитирай мене. Ті двоє і так не знайдуть парфумів, зате поперевертають там усе. Хай негайно припиняють шукати. Тут же! І все покидати з рук! І ні до чого більше не торкатися! Вони що, помешкання на стайню перетворити хочуть. Візьми їх за барки, Делямарше, якщо вони не перестануть! Але ж вони далі працюють, щойно впало якесь пуделко. Хай уже не підіймають, все залишити як є і геть із кімнати! Зачини за ними засувку і ходи до мене. Я ж уже надто довго лежу в цій воді, в мене геть померзли ноги".
"Вже, Брунельдо, вже!" — гукнув Делямарш, кинувшись із Карлом і Робінсоном до дверей. Та перш ніж випровадити їх, він іще розпорядився принести сніданок і, якщо вдасться, позичити в когось добрі парфуми для Брунельди.
"Але ж у вас і безлад, але ж і бруд, — сказав Карл, коли вони опинилися в коридорі, — одразу ж як принесемо сніданок, слід узятися до порядкування".
"Якби мені тільки не було так погано, — сказав Робінсон. — А це поводження!" Звісно, його ображало, що Брунельда не робить ані найменшої різниці між ним, що місяцями вже її обслуговує, і Карлом, який тільки вчора з'явився. Та на більше він і не заслуговував, тому Карл сказав: "Мусиш трохи взяти себе в руки". Втім, щоби не цілком полишати його на поталу відчаю, додав: "То буде робота тільки на один раз. Я зроблю Тобі за шафами постіль, і, коли все трохи впорядкується, зможеш вилежуватися там хоч цілісінький день, ні про що не дбати, і незабаром одужаєш".
"Тож тепер Ти й сам бачиш, як кепсько мені ведеться, — сказав Робінсон, відводячи від Карла лице, щоб усамітнитися в своєму стражданні. — Та чи дадуть вони мені колись спокійно полежати?"
"Якщо хочеш, я сам поговорю про це з Делямаршем і Брунельдою".
"Хіба ж Брунельда на щось зважає?" — викрикнув Робінсон і, не попередивши Карла, гримнув кулаком у якісь двері, до яких вони саме підійшли.
Вони увійшли в якусь кухню; з плити, що, здавалося, вимагає негайного ремонту, здіймалися просто-таки чорні хмарки. Перед дверцятами плити навколішки стояла одна з жінок, що їх Карл учора бачив у коридорі, і голими руками підкидала великі шматки вугілля у вогонь, за яким пильно стежила. І при цьому зітхала в такій незручній для старої жінки позі.
"Ну, звісно, а тепер іще й ця напасть, — сказала вона, коли уздріла Робінсона, натужно підвелася, спираючись на ящик із вугіллям, і захряснула кухонні дверцятка, спершу обмотавши фартухом їх держак. "Тепер, о четвертій пополудні, — Карл вражено глянув на кухонний годинник, — вони нарешті зібралися снідати. Банда!"
"Сідайте, — сказала вона перегодом, — і чекайте, поки в мене буде на вас час".
Робінсон потяг Карла на якийсь ослінчик коло дверей і зашепотів: "Мусимо її слухатися. Бо ми від неї залежні. Винаймаємо в неї кімнату, і вона, ясна річ, щомиті може нас виставити. Але ж не можемо ми так запросто поміняти помешкання, як вивезти звідсіля всі ці речі, але передусім Брунельда нетранспортабельна".
"А тут, у цьому коридорі, що, не можна знайти якоїсь іншої кімнати?" — спитав Карл.
"Нас же ніхто не прийме, — відповів Робінсон, — у всьому домі ніхто нас не прийме".
Отож вони принишкли на своєму ослінчику і чекали. Жінка безперестанку метушилася між двома столами, чаном для прання і плитою. З її вигуків стало зрозуміло, що донька заслабла, а тому їй самій доводиться виконувати всю роботу, а саме: обслужити і прохарчувати всіх тридцять винаймачів. До того ж іще й піч зіпсувалась, їжа ніяк не зготується, у двох велетенських казанах клекотіла якась густа юшка, і хоч скільки жінка пробувала її черпаком і цідила звисока в казан, юшка ніяк не вдавалася, мабуть, через поганий вогонь, тож вона всідалася перед дверцятами мало не просто на підлогу й копирсалася кочергою в жарі. Чад, що наповнював кухню, змусив її зайтися кашлем, який іноді так посилювався, що вона хапалася за стілець і кілька хвилин тільки те й робила, що кашляла. Час від часу вона кидала зауваження, що взагалі вже сьогодні не збирається ладнати сніданок, бо не має на це ні часу, ні охоти. Оскільки Карл із Робінсоном, з одного боку, дістали наказ принести сніданок, а з другого — не мали жодної змоги змусити жінку його зробити, вони навіть не відповідали на такі зауваження, а сиділи собі нишком, як і досі.
Довкола на кріслах і ослінчиках, на і під столами, ба навіть на підлозі, поспиханий ув один куток стояв непомитий посуд від сніданку.